Страница 76 из 77
Вона відразу поїхала додому. До бабусі Дази. До тієї бабусі, яка знала, як жити і як вибирати. Знала невідомо яким чуттям.
«Я житиму йому на зло», — подумала Олеся, проганяючи якусь підступну думку. Думку-підступницю, що, з’явившись, зникла, тільки лишила дрібне торохтюче хихотіння.
А потім подумала: «Чому на зло? Він навіть мого зла не вартий. Така я, Олеся».
Проте біля їхнього будинку чекав на неї Костик-Люсик, якого вона останнім часом дуже рідко бачила. Обличчя його було світлішим, чистішим, ніж звикла бачити, зодягнутий в модну гарну куртку.
— Чекаю от, — сказав. — Салют, подруго. Щось у тебе кислятина в найкращу в нашому мікрорайоні мармизку в’їлася. Що сталося?
— Нічого, Костику, — відказала Олеся. — Нічого суттєвого. Як казав Карлсон, діло житейське. Хоча випити б не відмовилася. Не пригостиш?
— Тут таке діло. — Костик пом’явся, шаркнув ногою по асфальту. — Випив я вже своє. Свою формочку.
— Так рано?
— Ну, мо’, яку чарку ще перехилю. А щоб як раньше — то нє. Заміж я виходжу. Того й тебе жду.
— На весілля запросити? Чи ти голубим став, що заміж збираєшся?..
— Та шуток такий. Ну, хохмочка. А ти таки сьогодні не той…
— Той, той, Костику, — запевнила Олеся. — То коли весілля?
— Навесні, після Пасхи.
— Тоді рано запрошуєш.
— Я ще запрошу. Подякувати поки що хочу. Бо ж ти вроді як мене моїй нівєстє посватала.
— А хто вона? — У Олесі нарешті проклюнулася непідробна цікавість. — Щось я такого не пригадую.
— Як нє? — Костик і собі здивувався. — Так твоя ж подружка Ліля.
— Лілька?
Олеся вигукнула і подивилася на Костика. Лілька наречена, обраниця Костика-Люсика! Відпад! Чи, мо’, таки розігрує?
— Не віриш? Таки вона ж каже, що ти їй про мене розказала. Ще познайомити хотіла. Ну, вона мене й розискала. Туди-сюди, вечорок-другий — і запали одне на одного. Серйозно. Того й подякувати хочу. Хіба я міг подумати, що мене полюбить така класна дівка, як Ліля?
— Того я й опустилася з кращої дівчини Києва до…
Олеся не доказала. Спазм стис їй горло, перехопив дихання.
Ось і Лілька з Костиком поєдналися. Вона ж тоді, того вечора, після їхньої бійки за Ярослава, тільки й сказала, що добре було б Костика зустріти. Чи й не сказала, а подумала… Телепатія, поклик душі?
«Дідько б вас побрав», — подумала Олеся.
— Ну, ти не обижайся, — сказав Костик. — Я думав, на тебе запав, а оказалося — Ліля моя є на світі. Вона, того, з тобою помиритися хотіла б…
— Помиритися?
— Ну да… Не знає тикечки, як підійти.
— Ну ви й зарази, — сказала Олеся. — Па-па, щасливі зарази.
І, вже як рушила, обернулася:
— Скажи Лільці, хай дзвонить. Уже нема за що бити пику.
Біля дверей під’їзду подумала: «Ліпше б Ліля тоді виграла. Хоча він же сам їй сказав… Сказав… А що? Яка ж сволочна штука житуха… Чи просто ти в ній нічого не тямиш, Олесько?»
Коли бабуся Даза відчинила їй двері, Олеся припала до неї й раптом ревно заплакала, у весь голос.
Плакала і промовляла:
— Я люблю тебе, бабусю. Я тебе люблю ще більше, ніж маму. Я люблю тебе.
— Ну-ну, тихо, — сказала Даза. — Я тобі якраз чай з ромашкою заварила.
…Тепер у Луцьку Олеся відчула те, що раніше підозрювала. Ще в Києві, ще до тієї розмови у кав’ярні: вона вагітна.
«Вернуся в Київ — зроблю аборт, — подумала. — Хай навіть пізно — зроблю».
І злякалася. Вона немов бажає швидшої смерті мамі, думаючи про Київ. Ні-ні.
На другий день Олеся промовила, стискаючи слабку мамину руку:
— Знаєш, мамусю, я, здається, тобі подарую внука. Чи внучку.
— Справді?
— Так, мамо, — сказала Олеся.
Очі Віталії зволожилися. Вона слабко потисла руку Олесі. Погладила пальці.
— Так би хотілося побачити внучку. Так би хотілося…
— Побачиш, — пообіцяла Олеся.
Віталія повагалася, а тоді:
— І ще я так хочу, щоб ти з Ярославом була щасливою. Щасливіша, ніж я, ніж мама Даза.
— Ми будемо, — пообіцяла Олеся.
«Ми не будемо», — кричало всередині її.
Волав гучномовець. Вона пригасила його крик. Ярослав кілька днів телефонував їй. Присилав есемески. Благав. Потім стих. Раптово.
Вона не відповідала й не відповість.
— Я пройдуся, добре, мамо? — сказала.
— Добре. Тобі треба пройтися.
Олеся накинула куртку, вийшла надвір. Вийшла й тому, що страшенно нудило.
У неї буде дитина. Чужа дитина. Ні. Її. І вона зробить усе, щоб той, кого звали Ярославом, ніколи про цю дитину не дізнався.
Олеся стола біля під’їзду, гасила нудоту.
Подумала:
«Який сьогодні день? Який день… Хіба мені треба знати? І чому я забула? Забула?»
Виходило, що забула.
Олеся брела містом, де колись жила.
Як давно!
Тут жив і Ярослав.
Вона сюди приїжджатиме. Обов’язково. До мами.
Над містом пливли весняні хмари. Весняні кошлаті хмари. Тоді теж була нерадісна весна, але вона минулася і принесла радість. Диво зробив дядько Андрій.
«Куди дівається кохання, коли воно зникає? — Олеся спинилася. Стояла, не маючи сили зрушити з місця. — Воно теж має інший світ, коли помирає? І там теж немає ні печалі, ні журби?»
Хтось назвав її ім’я. Глянула в той бік. Колишня сусідка. Щось питає. Про маму. Олеся відчула — їй треба поговорити. Конче треба. Вона не сама, поки називають її ім’я, поки пливуть ці кошлаті хмари, поки тане сніг, з-під якого вже проситься на волю ще невидима трава.
24
Цей дзвінок пролунав, коли на сорок перший день після смерті Віталії Даздраперма й Олеся, котрі приїхали до Луцька на сороковини, збиралися у дорогу. Олеся вирішила, що луцьку квартиру вона продаватиме влітку. Тепер немає куди спішити.
У Києві Олеся в лікарні дізналася: у неї вже четвертий місяць вагітності. У неї буде дочка. Якби й менший строк, не стала б нічого робити.
«Наше бабське кодло», — пригадала мамині слова.
«Кодло» поповниться. Відтвориться. Доньку вона назве Вітою.
Та все ж чотири проблеми, чотири страхи мучили її й далі. Перша — аби швидше, швидше все скінчилося й вона народила. Друга — аби все тривало якомога далі, довше, бо боялася народжувати. Третя — аби бабуся якомога довше не помічала, який у неї стан. Четверта — як сказати бабусі про те, що сталося в неї з Ярославом, про вагітність? Існувала й п’ята проблема… Їй хотілося жити й кохати. Хай подзвонить… Навіть Ярослав… Тарас… Тарас? Батько…
В один із днів, коли вона подумувала, міркувала, вагалася, перекидаючи думки, складала їх докупи, щоб геть розкидати, біля тротуару, яким тюпала до станції метро, спинилася машина. До неї цього разу гукнув чоловік, який відчинив дверцята. Машина… Машина була наче знайома. І чоловіка вона десь бачила. І раптом пригадала: це ж один з викрадачів, там, у селищі, де живе її батько. Але вона не злякалася. Спитала іронічно:
— Хочете знову викрасти?
— Вибачитися хочу, — сказав чоловік з машини. — Ми тоді комедію розіграли.
— Комедію?
— Так, із тим викраденням. Попросив той… Ну, той, хто ніби потім вас визволив…
— Ігор Леонідович? — Олеся цього разу таки здивувалася.
— Ну… Кави попити не бажаєте?
— Ні, — сказала Олеся. — Усе?
— Вибачайте… Служба така…
Машина рушила. Олеся тільки сумно усміхнулася. Ось як її рятував батечко. Хотів здатися ще більш добрим і мужнім?
«Чи рятувався сам?» — раптом подумала Олеся.
Їй стало весело. А потім подвійно сумно. Терпко-сумно.
Подумала: «А мені ж хочеться зустрітися з ним».
Треба було знову рятуватися… І тут прилетіла, сіла на її палець (ніс, вуста, сіру речовину) думка, її птах-порятунок: у неї ж є бабуся. Та сама бабуся…
Олеся раптом чітко зрозуміла: вона давно любить бабусю Дазу, аж закохана в неї. Тепер її головна мета — ні, дві мети, дві, дві, й невідомо, яка головніша — народження доньки чи аби довше жила бабуся Даза. Разом з нею. Поруч.
Перед самісіньким від’їздом вона побувала з бабусею в тій кав’ярні. У тій маленькій кімнатці, де вона пила каву з Людмилою Орловською.