Країна гіркої ніжності

— Роман був справжнім більшовиком. Дуже вмілим організатором. Та тоді… Час був такий, що ліс рубали і тріски летіли. Дуже летіли. Мене теж ледве не зачепило. Що поробиш… Чим я можу допомогти?

Даза сказала, що насамперед вона хотіла б отримати довідки про реабілітацію тата, якщо його реабілітовано, і дізнатися про долю мами. І змінити ім’я та прізвище. Усе як було повернути. Стати Даздрапермою Романівною Снігурець.

— Так, так, — сказав Терентьєв. — Звичайно, я тебе розумію. І все зроблю для доньки мого друга.

Він подивився на Дазу, наче щось зважував. Тоді промовив, як про вже вирішене:

— Зробимо ось як. Ти повертаєшся туди, де живеш, у те своє селище. Звільняєшся з роботи і виписуєшся. Виникнуть труднощі — допоможемо. Приїжджаєш з донькою до Києва. Не дивуйся. Довірся мені. Ти мені віриш?

— Так, — тихо сказала Даза.

— От і добре. Ти повинна жити там, де й жила колись, — у Києві. Я тобі дам номер мого прямого службового телефону. Нікому його не показуй. Коли приїдеш до Києва — подзвони. Якщо я буду у відрядженні чи ще десь, назвеш своє теперішнє ім’я секретарці.

Він швидко щось написав і простяг папірець Дазі.

— Зверху мій телефон, унизу — приймальні. На той час тебе чекатиме кімната в гуртожитку. Якому — я чи моя секретарка тобі скажемо. Поселишся там, пропишешся. А далі я потурбуюся, щоб ти без перешкод, у прискореному темпі пройшла процедуру зміни імені і прізвища. Гадаю, прізвище доньки теж захочеш поміняти?

— Так.

— Що ж, це природно, — сказав друг її батька. — Це природно. Коли ти знову станеш Даздрапермою Снігурець за документами, подаси заяву в прокуратуру. Я знаю, що твій батько, як і мати, є в списках на реабілітацію. Ну, а потім я потурбуюсь, щоб тобі, як дочці визначного радянського працівника, дали позачергово квартиру за місцем проживання, тобто в Києві. Напевне, ту, колишню вашу квартиру, повернути не пощастить, а ось зробити так, щоб ти отримала хоча б однокімнатну квартиру, я, гадаю, зможу.

— Дякую, — сказала Даза, у якої зволожилися очі. — Олександре Івановичу… Дядьку Сашко…

— Нічого, нічого. — Терентьєв поклав свою руку на її, легенько погладив. — Я в боргу перед тобою і перед Романом. Я… Мій обов’язок — допомогти доньці мого друга.

Даза виходила з величезного будинку ЦК, який здавався тепер таким теплим, світлим, і вірила й не вірила своєму щастю. Усе ж вона зробила все так, як радив дядько Сашко. Олександр Іванович. Після майже річної коловерті — переїзд до Києва, поселення в гуртожитку, зміна імені, по-батькові, прізвища (донька стала Вітою Снігурець), подачі заяви до прокуратури, влаштування на роботу (звісно, теж посприяв всемогутній заввідділом ЦК) — вона нарешті отримала довідки про реабілітацію Романа і Маргарити Снігурців. Дізналася, що тато був розстріляний 10 травня 1939 року, а мама померла в таборі «від паралічу серця» 2 лютого 1942 року.

Мама, лист якої з того табору вона колись власноруч порвала.

Мама, від якої вона, як і від тата, колись відмовилася.

Даза заплакала, плач переріс у ридання. Ніщо на світі не могло її розрадити, простити, виправдати найжахливішу помилку, провину її життя. Але жити треба було. Бо у дверях стояла і злякано дивилася на маму Віта, її Віточка, котрій ішов уже восьмий рік і яка закінчувала перший клас. Даза встала, склала мокрі од її сліз папірці. На якусь мить вона побачила мамине обличчя. Докірливі очі. Ні, не докірливі, а такі, які бачила тоді востаннє. Сумні, розпачливі, але з надією.

…Через тридцять п’ять років потому, уже в незалежній Україні вона добилася, щоб їй дали ознайомитися зі справою батька. В архіві СБУ гортала сторінки товстенної папки з пожовтілими сторінками. Вона дізналася, що донос, головний і вирішальний, на Романа Снігурця зробив його друг, перший заступник наркома Олександр Терентьєв. Даза сиділа, вся затерпла, скоцюрблена від жахливого холоду, що скував її тіло — від кінчиків пальців на ногах і руках до маківки голови.

Жахливі звинувачення, котрі висував проти її батька його друг, раптом стали десятками, сотнями павуків, що повзали по залі архіву.

«Хоч би не збожеволіти», — подумала Даза.

— Вам погано?

Турботливий голос працівниці архіву привів її до тями. Вона пересилила себе й підвелася. Треба було жити, якось жити. Їй, яка на той час втратила дочку й останні ілюзії…

«Ілюзії щодо чого? — спитала себе і далі подумки: — Усе не так. Але не так у чому? Хіба ти не знала, яке життя і люди в ньому?»

І все ж коли виходила з архіву, коли верталася в оселю, де її ніхто не ждав, стукало в тім’я, пробивало шкарлупу свідомості одне-єдине запитання: «Чому?»

Чому Олександр Терентьєв, якого тато вважав другом, не тільки зрадив, а й прирікав своїм доносом Романа Снігурця на смерть?

«Щось було не так і в дитинстві, й пізніше, — подумала Даза. — Те, за що відповідала я. Саме я. Може, я не так любила маму й тата? Просто любила, а більше вимагала уваги й ласки… Потрібно було інакше… Може, тоді не сталося б і моєї зради… Я однакова з дядьком Сашком, товаришем Терентьєвим? А може, не Віта мене, а я потім зрадила і дочку? Ні-ні… Що ж це таке зі мною діється, що вже сталося — колись, що я не можу збагнути…»

Стала втікати од цих думок. Вони були більшими за неї і її свідомість. Було відчуття, що, розгадавши якусь загадку свого минулого, розгадає таємницю життя, таємницю буття взагалі.

Пізніше Даза багато передумає й проаналізує, співставить відомі факти і дійде висновку — друг її батька, який їй так допоміг, написав донос лише тому, що Олександр Терентьєв знав: мають репресувати й наркома, а його місце міг посісти енергійний, здібний, перспективний Роман Снігурець. Ось чого боявся і чому написав доноса давній друг Сашко… Наркомом не став, але вже по війні таки висунувся. Аж у ЦК.

Потім він допоміг їй. Допоміг, як навіть не сподівалася.

Мучила совість? Щось прокинулося? Боявся?

Коли Даза отримала столичну квартиру і сяк-так обставила її, зателефонувала до Олександра Івановича. Щоб подякувати й запросити на новосілля. Телефон не відповідав. Набрала номер приймальні — дізнатися, коли товариш Терентьєв повернеться з відрядження чи ще звідкись.

— Хто його питає? — почула голос секретарки.

— Даза. Даздраперма Снігурець. Я вам телефонувала. Була у вас.

— Я пам’ятаю, — голос у трубці наче подалів, а потім поближчав, набув іншого відтінку. — Товаришко Снігурець, Олександр Іванович дуже зайнятий. І буде зайнятий весь час. Гадаю, ви розумна жінка. Він зробив для вас навіть більше, ніж міг. Моя вам дружня порада: не турбуйте його більше. Це його прохання також.

Даза нічого не розуміла. Що сталося? Сказала: «Дякую. Вибачте». Поклала трубку.

…Тоді, в архіві, Даза вже знала: колишній друг її батька помер за п’ять років до того, як вона ознайомилася з батьковою справою, на дев’яносто першому році життя.

19

Зимового вечора на пероні Луцького вокзалу стояли троє жінок: молода, щойно по-новому розквітла, зріла, але з невтраченою красою, і сива, з очима, що ніяк не хотіли перецвітати. Їхню своєрідність по-чоловічому стримано відтінював високий вродливий юнак. Віталія і Ярослав проводжали Олесю і Даздраперму, котрі поверталися до Києва.

«Я найщасливіша з усіх нас», — подумала Олеся ледь-ледь засоромлено. Олеся, до нестями закохана і по вінця викохана за ці два тижні, відколи вона поєдналася тілом і душею зі своїм коханим Ярославом, насилу втримувала в грудях своє «серце сьомого року». Вона сказала Ярославу, що забере його до столиці й хай він, її Ярославчик, не сміє заперечувати. Вона сама знайде йому роботу і де жити. Розуміла, що доведеться звертатися за допомогою до батька, Ігоря Леонідовича (саме так, подвійно, подумки його називала), але хай, один раз переборе гордість, адже йдеться про долю найдорожчого для неї. Її чоловіка.

Одним словом, Олеся поводилася, діяла і міркувала, як справжня власниця, котра спіймала і посадила в клітку велику тлусту синицю чи загнала туди журавля. А може, й набагато більшу птаху. Вона не хотіла чути й знати, що її жар-птиця тихенько квилить і проситься на волю.