Бур'ян

Ай! Трах! — кiлком, мабуть, навкидь у ворота.

Кинулись усi в хатi. В хатi — як в усi. А на вулицi бiганина, шум. З криком пробiгла жiнка через двiр на город. Пролопотiли чобiтьми важко за нею: "Лови!.. а!.. бий!.."

— Що таке? — Давид, поривний, схватив будьонiвку з ключки i — до дверей. А на порозi мати на дверях розп'ялась.

— Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.

I батько не пустив.

— То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як нiч — затуляй мерщiй вiкна, з хати не виходь.

Блiдни, дрiбно тремтячи, Давид провiв по чолi рукою: аж голова трiщить, як ото вчадiіш.

Мати вечерю на столик поставила.

— Сiдайте, сiдай, сину.

А хiба ж полiзе шматок у горлянку? Та сяде вже, i навiть ложку холодного борщу сьорбнув, вкусив хлiба черствого — жував — жував, насилу ковтнув. Дивився — за столиком старенькi батьки, схудлi, зажуренi, мовчки сьорбали з ложок. Блiдий Петрик та Докiйка — шматочок пiд ложку, щоб не ляпало, — сьорб, хлiба вкусить обережно, щоб не кришити. Чомусь пригадалося давне: отак за вечерею, в оцiй убогiй хатi, тiльки то вiн сидить — не Петрик, i ото Христя — шматочок пiд ложку, щоб не ляпало. I батько похмурий, i сумна мати: бiднi, немаі коняки, а в дворi — стiжок недобитий.

На ключцi — шинель i будьонiвка.

…Пiсля вечерi зараз не полягали ще спати. Хоч i постелила мати на полу, а пiд коминком — Давидовi. Знайшла йому потiм сорочку бiлу в скринi. А сама за прядку ще сiла — передiлку допрясти. Батько сiв за верстат — гуп, гуп! — лядою. Давид лiт спати — з дороги. А в головах посхилялися…

— I треба вам, дiти? Вiн зморився, а ви — як тi реп'яхи…

— Хай, мамо.

…У головах Петрик та Докiйка посхилялися до самого обличчя. Шепотiли, розповiдали довго — так же давно не бачились! Про себе: у школу не ходять, бо нi в чому. Докiйка клоччя пряде, а лiтом на хуторi служили обоі. Очi Давид склепив — така втома. I наче лежить у борознi край битого шляху, а над ним з облогу, з Дикого поля, над борозною, гойдаіться билля дике, стиха шелестить. Потiм — стихати, стихати. А плуг повзе повз борозну, чересло одбатувало скибку чорної пахучої землi й привалило його в борознi.

V

Ночi осiннi телились сiрими ранками. Ще в сiянку випали дощi, а це — що вже година стоїть — тихо, сонячно. Вiтри вщухли — розп'ялися хрестами вiтряки на вигонi. А в березi паровий млин чмихаі рiвно, без перебоїв. I за селом над рiллями десь гайвороння лiтаі, кряче, а чутно так, мовби отут десь, близько, лiтаі на городах.

Осiнь. I така тиха, така ласкава. Але хiба не знати твою печаль? I кожної хвилi хiба не ждати, як несила вже буде тобi, — упадеш головою на руки заломленi, а коси сивi на землю впустиш дощами, туманами? Тому й днi сонячнi як золото на вагу. Гупали цiпи по дворах найбiднiших, гуркотiли вiялки й терницi так весело по дворах — трр — ах… так — так… трр — ах… так — так…

…Сиплеться костриця на землю пiд ноги. Пiд терницями її вже цiлi купи. А ще ж бiля повiтки ген цiлi купи й плосконi, й льону — дбайлива Матюшиха. Та що ж — робити і кому: двi битки й терниця трахкотять од ранку до ночi, нi на хвильку не вгавають. I кострицi, кострицi тiї!

— I — i, чортовi буржуї!

Трр — ах… так — так… трр — ах… так — так… Витiпала жменю Ониська, потiм гарненько повiсмо нею зв'язала та аж головою похитала — iз усмiхом, i з досадою:

— То — то, прядива отакого! Ну, що вона в трясцi з ним та й робитиме?

— О, пожурись, — баба Середиха вiд битки обiзвалася, — попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматкiв чималенько. А

Зiнька ось, здорова хай буде, та вибiлить його гарненько.

У Зiньки лиш брови ворухнулись. А по паузi одхилилась од тернищ й сказала:

— Про Зiньку — не бiлене буде. Менi тут хоч би цього строку як — небудь добути.

Трр — ах… так — так…

Вiд великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, i цур їм. У роботi завжди, сама ж усе бо вiн десь або по дiлах, або гуляі, а вона ж — панi, нi за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопiтне: немаі нi недiлi, нi щоб нiч поспала спокiйно. Ото як п'ють удома, то самовар опiвночi став їм, то десь за самогоном бiжи. Дарма, що їй треба, як — от влiтку, удосвiта на поле бiгти. Та ще ж кумпанiя, — аж чадно вiд них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. I це при начальствi ж: наш, Гнида, а це ще став iз волостi начальник мiлiцiї вчащати.

Трр — ах… так — так… I стихла терниця. А очi дiвчина в кострицю впустила й мовила задумано:

— Вже й кидала через нього.

Мовчали тi жiнки, лиш терницi трахкотiли та за повiткою, за городами, млин захекано чмихав. I звела раптом Ониська голову до дiвчини:

— Дурна ти, Зiнько: покинула була — ну й не йшла б уже. Чи ти не знаіш, який вiн і? Лук'янiвська Одарка хiба не через нього повiсилась? — I пошепки додала: — Вiн же заражений.

— А менi що?

— Та так… I Одарка — не з любовi. А впала в око, то й став чiплятися.

А якось зустрiв у лузi, за селом, на безлюддi…

Зiнька звела голову i брови низько над очима, сказала крiзь зуби:

— Ну, то — дурне! Що вiн начальник та з наганом, бреше — стрiляти не буде. А я не подивлюсь, — що тiльки пiд руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняі нехай! Що б уже потiм не було…

На обличчi вродливiм очi в задумi, а губи мiцно. Потiм тiпати почала й ще сказала задумливо:

— Через оте ж була i покинула, втекла од напастi. Ну, коли ж i дома: мати плачуть, i батько журяться — мовляв, з економiї прожене, як не добути строку. Три днi була дома. Нiяк уже не думала. А потiм… — i по паузi задумано: — Як стало ж на хуторi сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так i лину.

— Ото!

Зiнька глянула скоса на Ониську й почервонiла. Нагнулась до терницi й тiпала старанно та лаяла себе:

"I дурна, дурна отака! I що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху". Аж усмiхнулась, а ще обличчя — рожеве.

Притихла й тiпала, мовчазна.

Ониська завела пiснi сумної тихим голосом. I Зiнька їй вслiд без слiв, без голосу, а всiм тiлом спiвала молодим. Очi замаренi — забула, що тiпаі плоскiнь у чужiй повiтцi, не бачить кострицi очима затуманеними. Чуі — шелестить пiд ногами, так це ж — сухий бур'ян.

…Бреде ним, а ось i теля видно, пробiгло — i, капосне! — зiрвалась iз прутом за ним, побiгла в двiр. А бiля муру — ой, як не налетiла: стояв у шинелi, в будьонiвцi… I не пiзнали одне одного.

Уже в хатi потiм згодом хвалилась матерi:

— Якийсь червоноармiіць ходив у дворi.

А мати з тривогою:

— Може, що думають з економiію зробити.

Пауза. А потiм рушила — загуркотiла прядка одна. I згодом материна. В сутiнi, на лавi, за гребенями, з мичок, якi думи обидвi тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?

Прийшли з кузнi батько з Серьожею. Мив руки старий бiля помийницi, а мати прядку за колесо рукою спинила:

— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармiіць у двiр. Чи не Матюшине, бува, це дiло?

— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станцiї. Зiньчина прядка — мов шнури на нiй спали. Тихо в хатi й сутiнi — хто бачив, що тремтiли руки в дiвчини, — одна на гребенi, одна на прядцi?

…А потiм — як же стало на хуторi сумно. Що не робить, а вся думками на село так i лине. День, два, а на третiй рано збиратися стала. Мати:

— Куди ти, дитино?

— А пiду ж до Матюхи строку добувати, — i зашарiлася. А згодом смiялася матерi: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.

Очi блищали у неї, а мати й рада, i зiтхнула:

— Бережися ж там, дочко!

— Пхи, — така весела була, — прощайте! — хряп дверима…Сонце тiльки — тiльки зiйшло, як вона вже була в Обухiвцi. По вулицi йшла швидко.

Ще за кiлька дворiв почула — в Мотузки гупали цiпи в дворi — удвох молотять. Iшла повз двiр схвильована, кинула очi на тiк, а вслiд їм "здрастуйте!" — та якось чудно, мов не своїм голосом.