Страница 4 из 46
…Колись, при денiкiнцях, i влiтку, i восени в оцiм лiсi по ярах вони жили лiсовиками. Увесь лiс шумiв од них — партизанiв. I якщо вночi десь займався полум'ям хутiр якогось буржуя, якщо вночi десь вирубано бiлих заставу, всi знали: це нiхто ж, як лiсовики. Е — ех! Зеленая лiщинонька, а по нiй буйний хмiль повився!..
…А восени шумiв — шумiв лiс по — осiнньому. Осипалося листя, пiшли дощi, холоди. Люди на тиф почали хворiти й мерли, як мухи восени. В Обухiвку тодi ж полк денiкiнцiв прийшов, розташувався. I полк стояв у Щербанiвцi, i поза Пслом стояло вiйсько по селах. Це їх, партизанiв, виловлюватимуть…
Шумiв — шумiв лiс по — осiнньому. I була нiч чорна, вiтряна, iшов дощ… Партизани, мокрi, холоднi, i в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухiвку. Що там було в ту нiч, чорну, вiтряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. I на пiдводи пiших, хворих, i — в нiч. Було їх у лiсi сотнi три, а до червоних як через фронт пробилися, шiстдесят три чоловiка прибуло, i то з них сiмох поранено.
Як це давно було!
Повз волость проходячи… Да, сiльрада тепер це, бо район у Щербанiвцi. Тихо, i вiкна темнi. А на ганку тодi кулемет отут строчив. А Давид "лимонку" — бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! I хати за тинами розваленими, як i тодi, — бiднi, стрiхатi й мовчазнi. Тiльки на пустирi, он на тiм боцi, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землi стирчать, мабуть, на нових садибах i в саду генеральшинiм, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ганком, з ясно освiтленими вiкнами, сарай пiд черепицею, рублена комора. Од вулицi — тин новий i дощанi новi ворота бiлi, на чорному тлi вирiзьблено чирвою.
— Це хтось двигонув собi так двигонув!
Нiяк не вгадаі Давид — хто ж саме. Хто — небудь iз куркулiв, — так не рiшився б же в генеральшинiм саду, хоч i нема її, хоч i насiння не зосталося. А хто б же бiльш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Нiяк не вгадаі Давид. А тим часом, перебираючи в головi обухiвцiв, шукаючи хазяїна, незчувся, як i до двору свого пiдiйшов. Став на перелаз, а в грудях так i отерпло: маленький двiр пiд тiк постругано, бiля повiтчини старенької — стiжок початий. З хати у вiкна лилося блiде свiтло, i шум чути — мабуть, верстат лядою.
Давид, схвильований, узявся за завертку, а дверi так знайоме, з таким сумом до нього — рип!
В хатi, як порiг переступив, — тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тодi повернув до дверей своі похмуре обличчя. З — за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долi Петрик цiвки сукав, а маленька Докiйка клоччя на кодрю крутила.
Та й застигли всi, кожен за своію роботою. Очима — до дверей, на солдата в сiрiй шинелi, у шапцi гострiй. Вiн гостру шапку зняв.
— Здрастуйте! — всмiхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не пiдведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? Мить, може. I враз брови як — як помiтно зламалися крайками догори. Вийняла гребiнь iз днища, поклала на ослiн i встала назустрiч до сина.
— Давиде! Ну, де — бо ти взявся?
— А от бачите — прийшов.
Вiн поцiлував матiр. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — i радiсть, i журба. Потiм вiї злегенька затремтiли, i м'язи лицевi бiля рота — в печаль. Вона тодi пiднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.
— А ми вже тебе, сину, i не ждали.
— А я ж писав.
Поздоровкався з батьком. Той навiть аж розхмарився, та хiба на мить, — знов брови обважнiли й нависли. Сказав:
— Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останні було, де ти про землеустрiй писав, куди обратитися. Я вiзьми, дурний, та й покажи на сходi. А хтось та й головi сказав. З того часу як одрiзало. Нi одного не получав.
Мати:
— Думали, що тебе вже й живого нема.
А батько:
— Ото, заплач iще. А я так їхню всю полiтику бачу. Це вже останні письмо Христi дав, як їхала в радгосп, щоб на станцiї вкинула.
— Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки, — сказала мати й заплакала. А батько — тiльки брова в нього одна ворухнулась:
— Взяли, сучi сини. Аж семеро коней iз слободи забрали, Старцями нас поробили.
Да. То — бiда. Вiн iще в поїздi довiдався про це: дiвчата з бурякiв їхали та й казали. Та все якось не хотiлось вiрити. I аж до самого двору — чи то вiрив, чи нi. А вже глянув — стiжок у дворi недобитий, — так i похолонуло в грудях. I в хату зайшов — Христi немаі.
— Пiшла Христя. Iшли тут iз села на заробiтки в Карпiвку, то й вона пiшла. Може, заробе який карбованець. А на коняку, — ох, скiльки тих карбованцiв треба! Та якi вони й труднi нашому братовi, бiдняковi…
Батько встав iз — за верстата. Спитав, чи надовго вiн додому.
— А зовсiм уже. Одслужив своі, фронтiв немаі. Дома тепер буду.
Вiн роздягся, шинель на ключцi повiсив i будьонiвку. Став бiльше схожий на колишнього Давида, це — матерi. I якось аж надiйнiше стало: шинель на ключцi й шапка — дома вже буде. А це, мабуть, аж iз станцiї, таж, мабуть, голодний. А вони до нього мерщiй iз журбою своію.
— Може, зараз вечеряти будемо?
Батько од припiчка:
— Про мене. Ми ось iз Давидом по цигарцi викуримо, а ти лагодь тим часом. Сiдай, Давиде, — i як той сiв: — Гай — гай, сину, скiльки це лiт отак не сидiли. Ба й у вiчi не бачили один одного. Тiльки подумати: п'ята осiнь!
Подивився довго й мовчки на сина, i в очах хмурних запроменилася батькiвська ласка.
— Ну, розкажи, сину, — ти на фронтах воював, ти бiльше свiту бачив, — що воно з революцiію сталося? Де вона, влада радянська, що за неї ви голови клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо от i в нас сiльрада і, i Ленiн в сiльрадi на патретi, а сказати, сину, тобi, — вiн понизив голос i додав майже пошепки: — погане життя! Що, сину, дивишся так? Контрреволюцiю батько розводе? Е — ех… От, сказати, коней у них, у сiмох, забрано. Без коняки — хоч "рятуй" кричи. Ну, i щоб же позику — пiддержку од властi яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки легше було на ноги сп'ястися. Та нi. Подавали заяву, — не прийняли в сiльрадi. А в район поткнулись: "А, обухiвськi, знаімо: бандити, самогонщики. Крадете один в одного, а тодi сиротами казанськими прикидаітесь, радянську владу не пiдтримуіте". А злодiїв — пiймали ж одного, Кушнiренка з Огирiвських хуторiв. У городi в тюрмi тепер сидить. А це чутка і, що випустять буцiмто i суду йому не буде. Ну, де ж та правда?
Хай, значить, iще конi водить, людей старцями робить, пролiтарiію. Це ж видно з усього.
I мати не змовчала:
— Пiд революцiю палили економiї, казали, що не буде панiв. А воно порозганяли тих — новi понаставали. Це ж i куди Христя пiшла на заробiтки, Радгос якийсь за хазяїна там, комунiст.
— То, мамо, не хазяїн "радгосп", то скорочено, радянське, народне себто.
— Хто ж його, сину, знаі.
Батько поважно знов заговорив:
— З землею в них теж та полiтика. От хутiрська земля по цей же бiк хуторiв, уся од слободи, а обухiвська — на колишнiй економiчеськiй, за хуторами. I що б же пересунути їхнi надiли туди, а обухiвськi — по цей бiк хуторiв. Це так по — мужичому. А власть i слухати не хоче. От сам комунiст голова Матюха просто у вiчi смiіться: "Дай вам землю пiд селом, так вас од неї й за вуха не вiдтягнеш, а що з вас за хлiбороби, коли у вас плуги мотуззям позв'язуванi! Про вас республiка з голоду опухне". От, мовляв, хто хлiбом годуі — великi хлiбороби, хазяї. А це ясно вже хто — хуторяни, куркулi. Продався їм: чув, може, Давиде, — на дочцi Огиревiй оженився. А як проходив, може, бачив, у генеральшинiм саду там собi такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за революцiю: лiс даром, робочi даром, суботники якiсь установляв. Живе — мабуть, помiщик так не жив: щодня гуляі, п'янствуі, а стрiнеш п'яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом i розмахуі.
— А ви що ж мовчите? к ж райвиконком у вас, партiйний комiтет.
— Сину, куди скаржитись, як скрiзь однаково. Як змичка в них. Набралася кумпанiя, та що хочуть, те й роблять. Паровий млин артiль оце в комнезаму одвоювала. А хто ж в артiлi: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш. А в район поткнись: бандити, самогонщики, — тiльки й почуіш. Нема що казати, — всякий народ і i в них, в Обухiвцi. Так це ж першi друззя Матюшинi. За нiч вiдрами випивають. А вже як п'ють — гуляють, гаси мерщiй свiтло. Залили самогоном революцiю.