Страница 46 из 46
У боковi дверi, що хiд за сцену, раптом вихватились двоі охоронникiв — розступись, i пробили в натовпi прохiд на вулицю до пiдвiд, що стояли напоготовi. Потiм слiдом за ними вивели трьох. Найпереднiший Сахновський — дуже блiдий, з темними плямами очей i нiби безротий (отак зцiпленi губи), але йшов незвичайно рiвно, нiби нiчого не помiчаючи навколо. Услiд за ним iшов Матюха — пониклий i згорблений у своїй кудлатiй шапцi; вiн непевно якось ступав ногами, наче не просто собi йшов, а намагаючись обов'язково попадати ногами в протоптанi слiди Сахновського. Iззаду Тягнирядно — незграбний i якийсь потворний: iдучи в проходi, вiн то пiдморгував дурнувато не знати кому в натовпi, то роблено байдуже спльовував крiзь зуби, а врештi спинився, уперся, як вiл, i мусили вести до пiдводи силою, а вiн бився в руках i хрипло рикав огидну лайку. Порозсаджували на пiдводах їх, на кожну сiло по двоі вартових, i рушили.
Невдовзi вивели й iнших засуджених: Огир Данило, Кушнiренко, Гниденки обидва — Якiв та Пилип, рудий мiлiцiонер, Книшенко, Губар Хома та Векла — самогонщиця.
Одну тiльки Марiю Кожушну присудили на три роки умовно i з — пiд варти звiльнили.
Цих провели в двiр раймiлiцiї — пiшки етапом, потiм одпровадять у мiсто — в тюрму.
Тепер i народ повалив од сельбуду гомiнкими юрбами, i за кiлька хвилин весь майдан став як розритий мурашник.
Бiля гамазею обухiвцi запрягали конi, весело перегукуючись од возiв. А Гордiй пiдганяв своїх: ну — ну, хлоп'ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти б: пiдмерзло гарно, можна б i за деревом на хутiр змотатися.
- Ість, дядьку Гордiю, — гукнув Яким, сплигнувши на воза. У Пiвненка молодицi нiяк не всядуться. А хтось уже рушив. Давид i собi пiдiбрав вiжки й сiдати, а бiля воза Зiнька нiяк не добалакаі з дiвчатами; уже й Степан гукаі, щоб iти.
— Сiдай, Зiнько, — Давид до неї.
— Не по дорозi ж, — ясно, наївно глянула дiвчина на нього.
— Ой, по дорозi, — примружив очi Давид i всмiхнувся! тепло, любовно. Зiнька схвильовано задихала, обличчя в неї загорiлося враз, i очi стали яснi та синi. Тiльки й промовила розгублено:
— Та хоч би ж я була дома попередила!
А Давид пiд лiкоть її, дiвчата з смiхом за руки — стриб, i на возi вже дiвчина. Рушили.
Доки на шлях виїхали, довелося i припиняти, i злазити та гуртом стягати з дороги вози, — попохмуривсь Гордiй на возi: коли б це дома вже бути об оцiй порi. Нарештi вибились — таки на дорогу. Спершу їхали тихо, але от не стерпiв Давид — гукнув Якимовi: гей, гей, а нехай лиш торкають! Крикнув i Яким щось — луною покотився гук уперед по дорозi. Спершу далеко десь спереду загримiло, потiм ближче, ближче.
Ударив вiжками по конях Давид. I зараз з усiх восьми копит рвонули конi й гаркнули колеса. Холоднi скалочки мерзлої дороги, як дробом, ударили в лице, обсипали всього. I дядько Гордiй — аж затулив очi рукою, всмiхаіться в бороду. I ззаду дiвчата залилися смiхом. Оглянувся й Давид — обсипало й їх. Упала кожна лицем у долонi, щось кричить Зiнька — не чути нiчого. Тiльки бачить Давид — з - пiд долонi в неї смiються до нього її очi, радiснi, синi. Щось крикнув до неї Давид, сам не чуючи свого голосу, i ще вдарив по конях. I вже не оглядався, не чув, не бачив нiчого. А тiльки й чув, як пiд колесами — i спереду, i ззаду, пiд безлiччю копит i колiс, наче туго нап'ята струна, бринiла дорога в ранкову далечiнь.
1926