Бур'ян

Андрiй Головко

Бур'ян

I

За кiлька перегонiв до станцiї Ганiвка Давидовi Мотузцi вперше пiсля мiста та казарми степ вiйнув просто в лице мiцним духом землi та рум'яних щiк з морозу, з ранку, сонячного, осiннього.

Це на якiйсь глухiй станцiї у вагон увалилася цiла юрба дiвчат. Либонь, з бурякiв. Бо у вiкно бачить Давид — на станцiї цiлi кучугури навалено їх, i ще пiдвозять, скидають. А в дiвчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спiдницях з полотна сирового й босi.

А обличчя в усiх обвiтренi, смаглявi, з пошерхлими од вiтру губами.

Як зайшли у вагон, збились, несмiливi, i стояли в проходi. У кожної в пучцi — квиток.

Давид аж зрадiв, наче сестру рiдну мiж них побачив. Посунувся — дав мiсце однiй, а тодi ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавцi насупроти, i попрохав його сiсти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дiвчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сiли дiвчата там. Тiсненько — усi порозмiщалися. Лише одна стояла бiля вiкна й задумливо дивилася крiзь скло.

Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очi — водокачка, телеграфнi стовпи, по дорозi вози з буряками. Миг повз очi.

Давид витяг кисет i закурив. А тодi до дiвчат:

— Звiдки це ви, дiвчата?

— З бурякiв їдемо. Отут були, в радгоспi, — це кирпатенька, найбiдовiша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонiвку його, знов на обличчя й додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаімо з ногами: морозище ж отакий, а ми босi.

Подивився Давид на їхнi ноги червонi, похитав головою й нiчого не сказав. А потiм, по паузi, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.

Та так, iз Зачепилiвки вони, Щербанiвського району. О, то це, виходить, вони зовсiм земляки: вiн теж щербанiвський з Обухiвки. Знають Обухiвку.

— Були з нами й на буряках обухiвськi, душ кiлька було, — сказала одна з дiвчат, звела обличчя на червоноармiйця: — От, може, знаіте — Яким, що на гармонiї граі, потiм таранкуватий один. А з дiвчат — Галька i Христя. А то — не знаю тих.

— Це Христя ота, що спiваі гарно? I зовсiм вона не обухiвська! — озвалась якась.

А Давид враз насторожився: Христя?

Та перша дiвчина аж плечима знизала:

— Авжеж — "не з Обухiвки!" Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповiдала. То ж у них в одну нiч семеро коней з лук завели. I їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.

Давид схвильовано:

— Така русява дiвчина? Невисока?

— Невисока. А на шиї в неї шрам: колись iще, як денiкiнцi були, — од нагайки.

— Так! — аж одхилився, i на обличчi бiль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмiчно: так — так, так — так. Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя.

— I коней не знайшли?

— Нi, як крiзь землю пiшли всi семеро. Одного злодiя пiймали були з конем аж пiд Полтавою на ярмарку. З Огирiвських хуторiв сам. Хотiли самосуд над ним учинити. А вiн став проситися: всiх, каже, викажу, усю банду, тiльки щоб не вбивали. Ну, а тут мiлiцiя на ярмарку — його й заарештували. В тюрмi тепер.

— Може, в тюрмi, а може… Хiба тепер тюрма! Подержать мiсяць та й додому випустять, — додала друга з дiвчат i одвела погляд убiк.

— А коней нема, — це — Давид.

Вiн замовк i схилив голову. А очi вронив на ноги дiвчатам, порепанi й червонi. I було — думка проповзла:

"Може, i вона десь боса отак на морозi?" А потiм батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивiв i мати ще дужче зiгнулася. Без тягла ж — як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на нiй робитимеш голими руками! I чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повеснi; незграбними лiтерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синовi вiстку радiсну: старого коня продали та молодого купили, хлiборобами тепер будуть, — писали. I весело Давидовi було тодi, i, мов живий, батько тодi був виткнувся з — за листа: завжди похмурий, а то всмiхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: "То так, сину; а без коня без доброго, вважай, — не хлiбороб". Е — е, не примружить тепер очейбатько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивiв.

Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербiвки. Дiвчата пiдвелися.

I Давид кинувся:

— Що, встаіте?

— Та ми до Вербiвки брали квитки, бо до Ганiвки ж дорого. А тут уже свої краї — пiшки пiдемо. Нам аби на нiч. Прощавай!

— Iдiть здоровi!

Поїзд стишився i став. Давид до вiкна пiдвiвся й байдуже дивився: на перонi з осик тихо падало листя жовтаве, чоловiк у червонiм картузi вдарив у дзвiнок двiчi, пройшли дiвчата юрбою по перону за станцiю. I бачив — пiшли дорогою, що по нiй стовпи телефоннi вдалину побiгли.

I коли рушив поїзд, Давид iще стояв бiля вiкна й дивився в степ.

Ген — ген дiвчата тi. Вдалинi у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно… латка бiля латки — чорно, зелено…

I подумав Давид:

"А як же це батько й тi шiсть?"

II

Вiд станцiї Ганiвка до Обухiвки двадцять п'ять верстов. I все степом. Повилась дорога помiж чорних рiль та латок зеленої озимини, колiями зрiзана. А обiч уздовж неї — стовпи вдалину. I вiтер осiннiй так тоскно гуде вгорi в телефонних дротах. Вiтер та он галок зграя: вiтер їх гонить, як ото жменю зерна, сiючи, кинуть на вiтрi, — а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалинi манячили хутори. Iде Давид по дорозi, ступаі широко. Усiма грудьми п'і, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осiнні степове повiтря. I, либонь, хмелiі вiд нього: очi якось аж затуманились, розкритi обвiтренi уста. А рукою збив будьонiвку на потилицю та тiльки головою трiпнув.

— Ех!

Ще кiлька день тому — де це було? В Азiї. На станцiї Ташкент стояв у черзi за квитком мiж узбеками якийсь собi демобiлiзований червоноармiіць Давид Мотузка — i от iде по дорозi на Обухiвку. Чи йде, чи сниться.? Аж усмiхнувся. А в очi степ далиною дивиться, хоче спитати, та — нiмий. "А що, Давиде, тьохнуло?" I хоч нiмий, чуі його Давид. Вiн роблено хмуриться, потiм усмiхнувся: "Ще питаі: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою i бачу в нiй цiлий свiт новий. Що про нього вiки лиш марили, що його ще нiде не бувало. Хiба на зоряних гонах на якiйсь iз iнших планет. Ех, i люблю ж тебе!"

За хуторами дорога зламалась колiном i повилась на Щербанiвку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька дорiжка помiж хат покрутилася хуторами. Це — Давидова. Ну, та вiн нею теж тiльки до хатки, до он тiії крайньої, а там навпростець пiде на економiю, колишню ганiвську.

За хутором уперше стали попадатися орачi.

Це ще хуторянськi землi, а як рiв перейшов — колишнi економiчеськi степи пiшли, тепер обухiвськi. Тут теж де — не — де на гонах поволi плуганили орачi волами по облогах. А тiльки далеко од дороги, звертати не хотiлося, бо й так уже пiдбився. Хай, он уже, пiд самою економiію, оре хтось, — зайде Давид до нього, закурить i вiдпочине трохи.

А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. I пахне так якось знайомо рiлля свiжо — осiння парубковi. Як пахла й тодi, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничi на осiнь ставав.

…Три осенi був у строку саме пiд вiйну германську. Малий був, замурзаний, а очi з — пiд волосся чорного, кучерявого як вишнi двi стиглi. Любили його в дворi i наймити, i австрiяки полоненi. (На роботi їх було душ двадцять). Все пiснi, бувало, їм заспiвай. А Давид спiвливий був. Цiлi днi на полi ж, на оранцi, — воли поганяі й спiваі. Сам i пiсень складав: то про наймита — сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австрiякiв, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечерi, як з роботи повернеться та пiсля вечерi отак, перед святом, як заспiвають у сутiнях: "Чуіш, брате мiй…", — хлопець занiмiі, а очi туманом застелить. Журно Давидковi тодi. А журавлi все "кру, кру"…