Чорний дім

— Старий негідник обпікав його чимось. Або бив током.

Джек киває. Він теж відчуває цей запах, хоча і не знає, відчуває це носом чи розумом, але він тим і не переймається.

— Більше Бернсайд не вдарить током нікого, — каже він.

Королева Бджіл прожогом проноситься між ними і мчить коридорами. Ліворуч, звідки вони прийшли, коридор темний від бджіл. Вони повертають праворуч, і бджола приводить їх до інших, здається, безкінечних сходів. В якийсь момент вони потрапляють під короткий дощ — мабуть, зруйнувалась одна з труб, кишок Чорного Дому. З півдюжини сходинок мокрі, і на них залишено сліди, надто розмиті, щоб команда експертів могла їх розпізнати (про це задумуються обоє — Джек і Дейл), але Банда Сойєра зацікавлена в тому набагато більше: тут великі сліди і маленькі, до того ж і ті, і інші — свіжі. Тепер вони вже бозна-де! Починають рухатися швидше, а за ними бджоли спускаються, неначе чума зі Старого Заповіту.

Можливо, час і перестав існувати для Банди Сойєра, але Тай Маршалл навпаки болісно відчуває його. Він не впевнений з приводу наближення містера Маншана, чим саме воно є насправді — уявленням чи передбаченням, але страшенно боїться, що останнім. Йому треба вибиратись із цього хліва, треба, але клятий мішечок вислизає від нього. Він зміг підтягнути його ближче петлею з кишок; за іронією долі, це було не важко. Важко саме вхопитися за нього.

Він не може дотягнутись, хай би як сильно він тягнувся, незважаючи на сильний біль в лівому плечі і закутому в кайдани лівому зап’ястку. Він надто короткий, щонайменше футів на шість. Від болю сльози котяться щоками. Сльози швидко змінює піт, що стікає в очі з брудного лоба.

— Підкинь ступнею, — каже він. — Як футболіст. — Він дивиться на понівечене тіло свого колишнього ката, що розкинулось у дверному отворі. — Як футболіст, так, Берн-Берн?

Він дотягується внутрішньою стороною стопи до мішечка, підсуває його до стіни, а тоді починає сунути його вгору закривавленою дерев’яною стіною. В той же час він тягнеться… залишається чотирнадцять дюймів… тепер лише фунт… тягнеться…

…і шкіряний мішечок падає з носка його кросівки на землю. Хлоп.

— Ти дивишся, чи він не йде, правда, Берні? — Тай зітхає. — Ти мусиш, ти знаєш це, бо я повернений спиною. Будь на сторожі, гаразд? Де ти дінешся… Чорт! — Цього разу мішечок звалився з його ступні ще до того, як він почав його піднімати. Тай плескає вільною рукою по стіні.

«Навіщо ти це робиш? — холоднокровно запитує його голос. Це говорить хтось, чий голос схожий на голос його матері. — Це тобі допоможе?»

— Ні, — обурено каже Тай. — Але це допомагає мені почуватися краще.

«Ти краще почуватимешся лише, коли знову будеш вільний. Тепер спробуй ще раз».

Тай знову підкочує шкіряний мішечок до стіни. Він ступнею притискає його, відчуває, що всередині, мабуть, щось є, ключ, наприклад, але він не може сказати достоту. Кросівкою він знову починає піднімати мішечок по стіні. Обережно… не надто швидко… неначе веде м’яч, щоб забити гол.

— Не впускай його, Берні, — він зітхає до мерця позаду нього. — Ти мусиш. Я не хочу їхати на моно. Я не хочу їхати до Кінцевого світу і я не хочу бути Руйнівником. Хай би що це означало, я не хочу бути ним. Я хочу бути дослідником… можливо, навіть підводного світу, як Жак-Ів Кусто… або льотчиком військово-повітряних сил… або, можливо… ЧОРТ! — цього разу, коли падає сумка, з’являється лють, і він на межі зриву.

Містер Маншан метушиться і поспішає. Наближається. Це означає, що він наближається в Дін-та. Аббала-дун. На віки вічні.

— Прокляття, ключів, мабуть, узагалі там немає. — Він говорить, ледь не схлипуючи. — Так, Берні?

Чаммі Бернсайд не висловлює своєї думки.

— Я припускаю, що в ньому взагалі нічого немає. Окрім, хіба що… я не знаю… окрім, хіба що «Таймс», або ще чогось. Харчування людьми, мабуть, викликає в тебе розлад травлення.

А втім, Тай знову підхоплює мішечок ногою і починає клопітку роботу, підсовуючи його вгору по стіні, досить високо, щоб могти дотягнутися пальцями і схопити його.

Дейл Ґілбертсон прожив усе своє життя в Кулі Кантрі, і він звик, що дерева, галявини, поля тягнуться аж до горизонту. Мабуть, саме тому він дивиться на обвуглені землі, з яких здіймається дим і які оточують Конґе-роуд з такою неприязню і дедалі більшим жахом.

— Що це за місце? — запитує він у Джека.

Він вимовляє слова маленькими ривками. В Банди Сойєра немає «гольф-карта», тож вони змушені йти пішки. Проте Джек задає швидкість трохи борше, ніж Тай їхав на «І-Зет-Ґоу».

— Я точно не знаю, — каже Джек. — Я бачив таке місце дуже давно. Воно називалося «Прокляті Землі». Це…

Зелений чоловічок, шкіра якого вкрита лускою, раптом з’являється перед ними з-за валуна. В одній руці він тримає товстий батіг — взагалі-то Джек вважає, що це арапник.

— Ба-а-а-р-р-р! — кричить це створіння, і цей звук нагадує сміх Річарда Слоута.

Джек піднімає біту Тая і дивиться на створіння, неначе запитуючи: «Хочеш спробувати?» Очевидно, не хоче. Якусь мить воно стоїть там незворушно, а тоді повертається і тікає. Коли воно знову зникає в лабіринтах валунів, Джек бачить, що з обох боків ахіллесового сухожилля ростуть колючі рослини.

— Їм не подобається Вундеркінд, — каже Шнобель, оцінювально дивлячись на біту.

Це досі біта, так само, як і «9 мм» і «Руґер-357» досі пістолети, а вони досі вони: Джек, Дейл, Шнобель, Док. І Джек усвідомлює, що він не надто тим здивований. Паркус казав йому, що Двійники тут ні до чого, казав йому під час переговорів неподалік лікарняного намету. Можливо, це місце і близьке до Територій, але це не Території. Джек забув це.

«Ну, так — але в мене ще стільки всього в голові».

— Не знаю, хлопці, чи уважно ви придивилися до стіни з того боку провулку, — каже Док, — але ті великі камені — це насправді черепи.

Шнобель кидає миттєвий погляд на стіну з черепів, а тоді знову дивиться вперед.

— Особисто мене більше хвилює те, що там, — каже він. За поламаними зубами горизонту здіймається величезна конструкція зі сталі, скла і механізмів. Вона тягнеться аж до хмар. Вони бачать там, як крихітні фігурки йдуть і йдуть, чують ляскання батогів. З цієї дистанції вони звучать, як постріли з 22-каліберної гвинтівки. — Що це, Джеку?

Джек спершу думає, що це Руйнівники Багряного Короля, але ні, їх надто багато. Це споруда якоїсь фабрики чи електростанції, двигуном якої є раби. Діти, які недостатньо талановиті, щоб бути Руйнівниками. У його серці здіймається величезне обурення. Неначе відчуваючи це, гул бджіл за його спиною голоснішає.

Голос Спіді шепоче в його голові: «Стримай свою злість, Джеку. Перша твоя робота — це маленький хлопчик. І часу залишається дедалі менше».

— О Господи, — каже Дейл і показує пальцем. — Це те, що я думаю?

Над похилою дорогою зависла шибениця, неначе скелет.

Док каже:

— Якщо ти думаєш, що це шибениця, то гадаю, ти виграєш столові прилади з нержавіючої сталі і переходиш у наступний раунд.

— Подивіться, скільки взуття, — каже Дейл. — Навіщо їм така купа взуття?

— Бозна, — каже Шнобель. — Напевне, просто звичай країни. Джеку, нам ще далеко йти? Ти взагалі хоч уявляєш?

Джек дивиться на дорогу попереду, тоді — на дорогу, що звертає ліворуч, на розі якої і стоїть давня шибениця.

— Близько, — каже він. — Я думаю ми…

Тоді попереду вони чують крики. Це крики дитини, доведеної до божевілля.

Тай Маршалл чує дзижчання бджіл, що наближається, але вважає, що це лише звук у нього в голові, що це лише звук його власного занепокоєння. Він не знає, скільки разів намагався підсунути вгору шкіряний мішечок Берні по стіні хліва; він уже збився з рахунку. Йому не спадає на думку, що знявши дивну кепку, яка виглядає як з тканини, а на дотик нагадує фольгу, поліпшив би свою координацію, але він зовсім забув про головний убір. Тай знає лише те, що він утомлений, спітнілий і тремтить, очевидно, від шоку, і якщо він не зловить мішечок цього разу, то, мабуть, просто здасться.