Чорний дім

«Я, мабуть, піду з містером Маншаном, якщо він тільки запропонує мені склянку води», — думає Тай. Але успадкувавши впертість від Джуді і царську наполегливість від Софі, ігноруючи біль у стегні, він знову починає піднімати по стіні мішечок, в той же час простягаючи праву руку.

Десять дюймів… вісім… найближче з усіх разів…

Мішечок зісковзує ліворуч, він зараз впаде зі ступні. Знову.

— Ні, — тихо каже Тай. — Не цього разу.

Він притискає кросівку до дерев’яної стіни, а тоді знову починає піднімати.

Шість дюймів… чотири дюйми… три і мішечок починає нахилятись все далі і далі ліворуч, от-от впаде…

— Ні! — кричить Тай і вигинається вперед напруженою дугою.

Його спина скрипить, як і змучене ліве плече. Пальці торкаються мішечка… і він хапає його. Він притягує його до себе і ледь не впускає!

— Нізащо, Берні, — задихаючись говорить він, спершу бавлячись шкіряним мішечком, а тоді притискаючи його до грудей. — Вже ти мене не піддуриш. — Він бере куточок мішечка в зуби, сморід від нього жахливий, огидний — eau de Бернсайд.

Він ігнорує його і розгортає мішечок. Спочатку йому здається, що там нічого немає, і він починає тихо, схлипуючи, плакати. Аж раптом бачить срібний блиск. Він плаче, зціпивши зуби, встромляє праву руку у мішечок і витягує ключ.

«Не можна допустити, щоб він випав. Якщо я його впущу, то з’їду з глузду. Це точно».

Він не впускає його, а піднімає над головою, встромляє в маленький отвір наручника, яким закуто його ліве зап’ястя, і провертає. Наручник відчиняється.

Дуже-дуже повільно Тай витягує руку з кайданів. Наручники падають на брудну підлогу хліва. Він стоїть там, і в нього виникає підозріла нав’язлива ідея: він досі в Чорному Домі, спить на порваному матраці в камері з відром замість туалету в одному кутку і тарілкою з розігрітою тушкованою яловичиною «Дінті Мур» в іншому. Це просто його втомлений розум дає йому маленьку надію. Останнє звільнення, перш ніж він сам відправиться до каструлі для тушкування.

Знадвору доноситься брязкіт Великої Комбінації і крики дітей, які йдуть, йдуть, йдуть своїми закривавленими ніжками, приводячи її в рух. Містер Маншан, який хоче спіймати його, десь у зовсім іншому, набагато гіршому місці, ніж це.

Це не сон. Тай не знає, куди йому йти звідси і як повернутися назад до власного світу, але перше, що йому треба зробити, це вибратися з цього хліва і взагалі з цього району. Пересуваючись на тремтливих ногах так само, як зазвичай жертва аварії пересувається, вперше підвівшись після довгого перебування в ліжку, Тай Маршалл переступає через розпростертий труп Берні і виходить з хліва. День похмурий, ландшафт сірий, до того ж тут цей хиткий хмарочос болі і важкої праці затуляє увесь краєвид, та все ж Тай відчуває величезну радість бодай від того, що знову вийшов на світло. Що знову вільний. Лише коли хлів залишається позаду, він насправді усвідомлює, наскільки сильно він був переконаний, що помре там. На якусь мить Тай заплющує очі і здіймає обличчя до сірого неба. Таким чином він не бачить постаті, що стоїть поруч з хлівом, завбачливо вичікуючи, щоб переконатись, що Тай буде досі в кепці, коли вийде з сараю. Побачивши, що так і є, лорд Малшан — приблизно так чуємо це ім’я ми — крокує вперед. Його обличчя схоже на чашкоподібний, величезний черпак, обтягнений шкірою. Одне око потворно випинається. Червоні губи розтягнені в оскалі. Коли він обіймає хлопчика, то той починає верещати, не лише від страху і несподіванки, а й від обурення. Він доклав таких зусиль, щоб бути вільним. Таких неймовірних зусиль.

— Ша, — шепоче лорд Малшан, але Тай продовжує дико верещати (на верхніх поверхах Великої Комбінації деякі діти повертаються на цей крик, і звіроподібні велетні, які служать тут як наглядачі, ляскаючи батогами, повертають їх до роботи), і лорд аббала говорить знову, лишень одне єдине слово Мовою Темряви: — Пнанґ.

Тай стає неначе варений. Якби лорд Малшан не обіймав його ззаду, то він просто упав би. Гортанний стогін протесту продовжує надходити із заслиненого млявого рота хлопчика, але крик стих. Лорд Малшан піднімає своє довге, схоже на чашку, обличчя до Великої Комбінації та посміхається. Життя прекрасне! Тоді він заглядає в хлів — не надовго, але з великим інтересом.

— Вбив його, — каже лорд Малшан. — До того ж досі в кепці. Дивовижний хлопчик. Король хоче зустрітись з тобою особисто до того, як ти підеш у Дін-та. Можливо, він пригостить тебе тістечком і кавою. Уяви, юний Тайлере! Тістечко і кава з аббала! Тістечко і кава з Королем!

— …не хочу йти… хочу додому… моя ма-а-а-а… — ці слова надходять недоладно і мляво, як кров зі смертельної рани.

Лорд Малшан простягає палець до губ Тая, і вони тісно стискаються після його дотику.

— Ша, — знову каже талановитий розвідник аббала. — Галасливий попутник — це одна з найгірших речей у світі. У нас попереду тривала подорож. Далеко від твого дому, друзів і сім’ї… О, але не плач. — Малшан помітив сльози, які повиступали на очах млявого хлопчика і котяться по щоках. — Не плач, маленький Таю. У тебе будуть нові друзі. Головний Руйнівник, наприклад. Усім хлопчикам подобається Головний Руйнівник. Його звати містер Бротіґан. Можливо, він розповість тобі про свої спроби втекти. Вони такі смішні! Неймовірно смішні! А тепер нам треба йти! Тістечко і кава з Королем! Запам’ятай!

Лорд Малшан гладкий і клишоногий (його ноги набагато коротші, ніж абсурдно видовжене обличчя), але він сильний. Він засовує Тая собі під пахву, неначе хлопчик важить не більше двох чи трьох змотаних разом простирадл. Він востаннє дивиться на Берні, але без особливого жалю — в північній частині Нью-Йорка є досить таки перспективний хлопець, а Берні вже так чи інакше добряче постарів.

Лорд Малшан здіймає голову і роззирається довкруж, видаючи майже беззвучний, пхикаючий сміх. Тоді він рушає, не забувши добряче затягти кепку. Хлопчик не просто Руйнівник, він, мабуть, найсильніший Руйнівник зі всіх, які коли-небудь існували. Але, на щастя, він не усвідомлює ще своєї сили. Можливо, нічого б не сталось, якби кепка впала, але краще не ризикувати.

Поспішаючи — навіть трохи захекавшись, — лорд Малшан доходить до кінця лощини, звертає ліворуч, на Конґе-роуд, проходить з півмилі до Станції Гауз-роуд, зупиняється і стає як укопаний.

Йому назустріч ідуть четверо чоловіків від, як думає лорд Малшан, Тер-та. Це сленговий термін, до того ж не зовсім улесливий. У «Книзі Доброго Господаря» — це Повноземельний період розмноження. Лорду Малшану світ за вхідними дверима Чорного Дому схожий на величезний caldo largo, живий суп, у який він може встромити ополоник — від імені аббала, звичайно! — коли захоче.

Четверо чоловіків з Тер? Губи Малшана вигинаються від презирства і перекошують все його видовжене обличчя. Що вони тут роблять? Що вони хочуть тут зробити?

Посмішка починає сходити, коли він бачить біту, яку несе один з них. Вона світиться мінливим різнокольоровим світлом, яке, по суті, залишається білим. Сліпуче світло. Лорд Малшан знає лише одну річ, яка світилась коли-небудь таким самим світлом, і це Куля Вічності, яку маленький подорожуючий хлопчик називав Талісманом. Той хлопчик торкався його, і, як би могла йому сказати Лаура Делосіан — як Джек тепер знає сам, — дотик Талісмана ніколи не тьмяніє.

Посмішка зникає зовсім, коли лорд Малшан усвідомлює, що чоловік з биткою — це і є той хлопчик. Він знову прийшов надокучати їм, але якщо він думає, що забере головний приз, то сильно помиляється. Крім того, це лишень біта, а не сама Куля; можливо, в цього чоловіка і залишилося трохи енергії від Кулі, але точно небагато. Після стількох років вона достоту як пилинка.

«Пилинка — це все, чого моє дитя буде варте, якщо я дозволю забрати цього хлопчика, — думає лорд Малшан. — Я маю…»

Він переводить своє єдине око на грозову хмару, яка зависла позаду чоловіків із Тер. Від неї надходить сильний заколисуючий гул. Бджоли? Бджоли з жалами? Бджоли з жалами між ним і станцією Гауз-роуд?