Чорний дім

— Джеку, — каже Дейл. Він стоїть в отворі дверей, фактично на тому самому місці, де стояла Дейзі й вітала свого колишнього лікаря. Його очі дуже великі.

— Що?

— Знайти шлях… сказати легше, ніж зробити. Вони збираються навколо нього. За дверима величезне кругле фойє, місце настільки велике, що нагадує Джеку Собор святого Петра. На підлозі акр отруйно-зеленого килима із зображеннями сцен тортур і богохульства. З цієї кімнати двері ведуть до різних кімнат. До того ж Джек нарахував також чотири сходові марші. Він моргає, і їх уже стає шість. Моргає знову, і їх уже дюжина, вони бентежать зір, як малюнки Ешера. Він чує глибокий, ідіотський гул, що є голосом Чорного Дому, а також регіт.

«Заходь, — каже йому Чорний Дім. — Заходь і блукай цими кімнатами вічно».

Джек кліпає очима і бачить тисячу сходових маршів, деякі з них рухаються, випинаються назовні й усередину. Двері відчинені до галерей з картинами, галерей зі скульптурами, вихорів і порожнеч.

— Що робитимемо? — похмуро запитує Дейл. — Що, чорт забирай, робитимемо?

Тай ніколи не бачив друга Берні, але, будучи прикутим до стіни, він усвідомлює, що може легко його уявити. У цьому світі містер Маншан — реальне створіння… але не людська істота. Тай бачить, як метушлива фігура в чорному костюмі і червоній краватці поспішає по станції Гауз-роуд. Ця істота має величезне біле обличчя, більшу частину якого займають величезний рот і одне розпливчасте око. Посланець аббала і помічник володаря в уяві Тая схожий на злого Хитуна-Бовтуна. Він зодягнений у жилет на ґудзиках з кісток.

«Треба забиратись звідси. Треба дістати мішечок… але як?»

Він знову дивиться на Берні. На бридкий клубок вийнятих кишок. І раптом знаходить відповідь. Він знову простягає ногу, але цього разу не до мішечка. Натомість він носаком кросівка підчіплює огидну петлю кишечника Берні. Піднімає її, обертає, а тоді легко штовхає. Кишка, замотана в петлю, залишає носак кросівки. І петля опиняється навколо шкіряного мішечка. Якраз там, де потрібно. Тепер якби він тільки міг притягнути його, щоб дістати ногою.

Намагаючись не думати про кремезне метушливе створіння з абсурдно видовженим обличчям, Тай знову простягає ногу. Він дотягується до брудного клубка кишок і починає тягнути повільно, з неймовірною обережністю.

— Цього не може бути, — мляво каже Шнобель. — Воно не може бути таким великим. Ти це знаєш, правда ж?

Джек вдихає, видихає, ще раз вдихає і вимовляє низьким рішучим голосом одне-єдине слово.

— Ді-ямбер? — підозріло запитує Шнобель. — Що, в біса, за ді-ямбер?

Джек не відповідає. З величезної хмари бджіл, що зависли над галявиною (поліцейське авто Дейла перетворилось на пухнастий золотаво-чорний клубок перед ґанком), виділяється одна-єдина бджола. Це — вона, це, без сумнівів, Королева Бджіл. Вона пролітає між Дейлом і Доком, перед яким на мить зупиняється, неначе щоб виявити повагу до нього (чи то до меду, яким він щедро намастився), а тоді кружляє перед Джеком. Вона товстенька, беззвучна, смішна і просто чудова. Джек підводить палець, як професор, котрий збирається зробити зауваження, або як музикант, що збирається повідомити про закінчення номера. Бджола світиться на кінчику пальця.

— Це від неї? — Він ставить це питання низьким голосом — надто низьким, щоб його міг почути ще будь-хто, навіть Шнобель, який стоїть поруч з ними.

Джек сам не зовсім упевнений, кого він має на увазі. Його матір? Лауру Делосіан? Джуді? Софі? Чи, можливо, є ще якась інша «Вона», яка існує на противагу Багряному Королю? Можливо, і так, але він, мабуть, ніколи не знатиме цього напевне.

У будь-якому разі, бджола лише дивиться на нього широкими чорними очима, безперервно тріпочучи крильцями. І Джек усвідомлює, що це питання, яке не потребує відповіді. Він був соньком, але тепер він прокинувся, він підвівся з ліжка. Цей будинок величезний і глибокий. Це місце накопичення підлості й нашарування таємничості, але що з того? У нього є виграшна біта Тая, у нього є друзі, у нього є діямба, і тут Королева Бджіл. Цього більше ніж достатньо. Він готовий іти. Більше того — мабуть, найбільше — він хоче йти.

Джек підводить кінчик пальця до рота і ніжно здуває бджолу у фойє Чорного Дому. Вона безцільно кружляє якусь мить, а тоді різко звертає ліворуч і залітає крізь пройму, яка має дивно випуклу форму.

— Давайте, — каже Джек. — Тепер можна йти.

Інші троє обмінюються тривожними поглядами, а тоді йдуть слідом за ним, усвідомлюючи, що така їхня доля.

Важко сказати, як довго Банда Сойєра пробула в Чорному Домі, в тій дірі, з якої надходило невезіння до Френч Лендінґа і сусідніх міст. Так само важко сказати, що вони там бачили. Власне подорож Чорним Домом — це неначе подорож мозком божевільного, і в таких психологічних рамках не варто навіть очікувати розповіді про плани на майбутнє і спогади про минуле. У мозку божевільного існує лише бурхлива сучасність з її нескінченними вигуками, закликами, параноїдальними домислами і грандіозними припущеннями. Тож не дивно, що все побачене в Чорному Домі стирається в їхній пам’яті одразу ж, щойно зникає з очей, залишаючи лише нечіткий поголос тривоги, що можна розцінювати, як далекий крик опопанакс. Ця амнезія милостива.

Королева Бджіл веде їх, а решта хмарою летять слідом за ними, знебарвлюючи повітря своєю численністю і збуджуючи тишу, яка панувала в цих кімнатах століттями (звичайно ж, ми усвідомлюємо логічно, а й то й інстинктивно, що Чорний Дім існував ще задовго до того, як Берні збудував останній його шар у Френч Лендінґу). В якийсь момент четвірка спускається сходами із зеленого скла. У безодні під сходинками вони бачать, як кружляють і пронизливо кричать птахи, схожі на грифів з білими обличчями втрачених дітей. У довгій вузькій кімнаті, схожій на вагон «Пульман», живі персонажі мультфільмів — одягнені у білі рукавички два кролики, лисиця, каменеподібна жаба — сидять навколо стола, де ловлять і їдять щось схоже на бліх. Це персонажі мультфільмів, персонажі чорно-білих мультфільмів 1940-х років, і Джеку важко дивитись на них, оскільки вони реальні. Кролик моргає до Джека, коли Банда Сойєра проходить мимо, а в незаплющеному оці Джек помічає готовність убивати. Порожній салон наповнений голосами, які звучать мовою, схожою на французьку. Кімнату заповнюють жахливі зелені джунглі й світло палючого тропічного сонця. З одного з дерев звисає величезний кокон з немовлям дракона, загорненим у власні крила.

— Це не може бути дракон, — каже Док Амберсон на диво поміркованим голосом. — Вони з’являються на світ або з яєць, або з зубів драконів. Або і те, і інше.

Вони йдуть довгим коридором, який повільно округлюється, перетворюється на тунель, а тоді спускає їх довгим слизьким спуском під несамовитий ритм ударних інструментів з невидимих колонок. Джеку здається, що це грає Коузі Коул, або, мабуть, Джин Крупа. Боки тунелю відпадають, і якусь мить вони ковзають над прірвою, яка, здається, не має дна.

— Керуйте руками і ногами! — кричить Шнобель. — Якщо не хочете злетіти, КЕРУЙТЕ! — Вони нарешті влітають у кімнату, яку Дейл одразу ж назвав Кімнатою Бруду. Їм доводиться долати величезні купи землі з огидним запахом під іржавою жерстяною стелею, оздобленою голою лампочкою. Цілий загін зеленувато-білих павуків снує туди-сюди, як риби. Перш ніж досягти протилежної стіни кімнати, вони всі захекуються, їм мулить взуття і одяг стає брудним. Там троє дверей. Їхня провідниця дзижчить і робить напівпетлю Імельмана перед тим, хто йде за нею.

— Нам не туди, — каже Дейл. — Я б змінив напрямок і пішов би подивитись, що за завісою.

Джек каже йому, що на нього, без сумнівів, чекає велике майбутнє в ролі коміка, а тоді відчиняє двері, які обрала для них бджола. За ними величезна автоматизована пральня, яку Шнобель одразу ж освятив Залом Чистоти. Згуртувавшись, вони слідом за бджолою йдуть сирим коридором, в якому рядами стоять запінені пральні машини і сушарки, що гудять і здригаються. В повітрі, здається, пахне печеним хлібом. Пральні машини, кожна з яких має сяюче око-отвір, зіставлені на висоті п’ятдесяти футів і більше. Над ними в океані брудного повітря невгамовним потоком здіймаються голуби. Їм раз по раз доводиться оминати купи кісток, які є ознакою, що людські істоти проходили (або їх вели) цим шляхом. У передпокої вони знаходять скутер, затягнений павутиною. Далі пара дівочих роликів, укритих товстим шаром бруду. У величезній бібліотеці на столі з червоного дерева людськими кістками викладено слово «СМІХ». У розкішно обставленій (хоча й, безумовно, занедбаній) маленькій вітальні, крізь яку бджола веде їх, спрямовуючись по прямій лінії, Дейл і Док помічають, що одну зі стін прикрашають людські обличчя, які було відрізано, висушено, а тоді розтягнено на дерев’яних квадратах. У порожніх западинах було намальовано величезні збентежені очі. Дейлу здається, що він упізнав щонайменше одне обличчя: Мілтона Вандерлі, вчителя, який зник три чи чотири роки тому. Всі вирішили, що молодший брат Дона Вандерлі просто покинув місто. «О, так, — подумав Дейл, — покинув, це точно». Посередині порожнього коридору, вздовж якого вишикувалися в рядок камери, бджола залітає в злиденну маленьку камеру і кружляє над порваним матрацом. Спершу ніхто з них не говорить. Їм не треба нічого казати. Тай був тут, і його вже тут немає. Вони навіть відчувають його запах — його страх. Тоді Шнобель повертається до Джека. Сині очі над пишною рудувато-коричневою бородою звужуються від люті.