Чорний дім

Він робить кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтися. Недалеко від міста, біля до дороги, що веде до «Смачно в Еда», жахливий шум у голові досяг вищої точки і став схожим на важке гудіння. За якусь мить він посилився настільки, що Джек думав, що взагалі з’їде з дороги, тому сповільнив «Рем» до сорока миль. Потім, слава Богу, біль посунувся до потилиці і зник.

Він не бачив знака «ВЇЗД ЗАБОРОНЕНО» біля зарослої дороги, що веде до Чорного Дому. Він його навіть не шукав, але все одно знає, що він там. Питання в тому, чи зможе він наблизитися до нього, коли настане час, чи його голова просто вибухне.

— Припини, — каже він сам собі. — На це лайно немає часу.

Він виходить із пікапа і починає підніматись потрісканою цементованою доріжкою. На ній стерта схема гри в класики, і Джек обходить її, підсвідомо розуміючи, що це один з небагатьох артефактів, який свідчить, що колись маленька особа на ім’я Емі Сент-Пір ступала цими досі нестертими квадратиками. Східці ґанку старі й пересохлі. Він відчуває страшенну спрагу і думає: «Господи, я б убив за склянку води, або склянку смачного…»

Раптом розчахуються двері, грюкаючи об стіну будинку. В сонячній тиші цей звук схожий на постріл пістолета. Вибігає Шнобель.

— Господи всемогутній, я думав, ти ніколи не доїдеш!

Дивлячись на стривожені й сповнені болю очі, Джек усвідомлює, що він ніколи не зможе сказати цьому типу, що зміг би знайти Чорний Дім без допомоги Мишеняти, що завдяки часу, проведеному на Територіях, у нього в голові з’явився свого роду далекомір. Нізащо, навіть якби вони прожили решту свого життя як близькі друзі, які зазвичай усе розповідають одне одному. Шнобель страждає, як Іов, і йому краще не знати, що страждання його друга марні.

— Він іще живий, Шнобелю?

— Усього на дюйм. Можливо, на дюйм із четвертинкою. Залишились лише Док, Ведмедиця і я. Сонні й Диктатор Білл злякались, утекли, як пара вишмаганих собак. Давай швидше заходь. — Шнобель не залишає йому іншого вибору, хапає його за плечі і заштовхує всередину маленького двоповерхового будинку на Нейлгауз-роу, як вантаж.

23

— Ще по одній! — каже тип з ESPN.

Це звучить швидше як наказ, ніж пропозиція, і хоча Генрі не бачить хлопця, він знає, що цей винятковий домосід в житті ніколи не займався спортом, ані професійним, ані будь-яким іншим. Від нього пахне масним жирним запахом людини, яка страждає від надмірної ваги з народження. Робота на спортивному телеканалі — це, мабуть, його компенсація за спогади про купівлю одягу у відділі «Хаскі» в магазині «Сієрс» і дитячі глузливі віршики, щось на кшталт: «Товстун-коротун спортом займається, бо уже навіть боком у двері не вміщається».

Його звати Пенніман.

— Так само, як Літтла Річарда! — сказав він Генрі, коли вони на радіостанції потиснули один одному руки. — Відомий виконавець рок-н-ролу в далекі 50-ті? Ти, мабуть, пам’ятаєш його.

— Можливо, — каже Генрі так, неначе це не він зібрав колись усі до одного хіти Літтла Річарда. — Здається, він був одним із засновників. — Пенніман гучно сміється, і в цьому реготі Генрі розгледів своє потенційне майбутнє.

Але чи справді це те майбутнє, якого б він хотів? Люди сміялись від Говарда Стерна також, хоча Говард Стерн був недоумком.

— Ще по чарці! — повторює Пенніман. Вони в барі готелю «Оак Трі», де Пенніман дав бармену п’ять баксів, щоб той перемикнув телевізор із «боулінга на ABC» на ESPN, хоча там немає нічого в цей денний час, окрім гольфу і спортивної риболовлі. — Ще по чарці, щоб закріпити угоду!

Але вони ні про що не домовилися, та Генрі й не впевнений, що це йому потрібно. Пропозиція вести національну програму на ESPN у ролі Джорджа Ретбуна мала б бути привабливою, та й змінити назву «Борсучий Вал» на «Спортивний Вал ESPN» було йому зовсім не принципово, як і раніше, вона буде орієнтована на центральні й північні райони країни — але…

Але що?

Перш ніж зможе відповісти на це запитання, він знову відчуває запах: «Мій гріх», — парфуми, якими його дружина користувалась зазвичай в ті особливі вечори, коли хотіла подати певний сигнал. У такі особливі вечори він називав її Жайворонком. З настанням темряви сліпими ставали вони обоє, сліпими до всього, крім ароматів і дотиків одне одного.

Жайворонок.

— Знаєш, думаю, я пропущу цю чарку, — каже Генрі. — Мені ще треба виконати одну роботу вдома, але я подумаю над твоєю пропозицією. Я говорю серйозно.

— А… а… а, — каже Пенніман, і Генрі може сказати за легим коливанням повітря, що чоловік трясе пальцем у нього під носом.

Генрі стає цікаво, як би відреагував Пенніман, якби Генрі раптом ринувся головою вперед і відкусив образливий палець біля другої кісточки, якби Генрі показав йому маленьку привітність Кулі Кантрі в стилі Рибака, як кричав би Пенніман, так само голосно, як Літтл Річард перед інструментальною паузою у «Тутті-Фрутті», чи не так вже й гучно.

— Ти не можеш піти, доки я не захочу, — каже йому містер Я Товстий Але Більше На Це Не Зважаю. — Я маю тебе відвезти, забув? — Він перехилив уже четверту чарку «Буравчика», тому говорить, трохи ковтаючи слова.

«Друже мій, — думає Генрі, — я б краще дав копняка під зад тхору, ніж сів в авто з тобою за кермом».

— Насправді, я можу, — мило каже Генрі.

У Ніка Евера, бармена, сьогодні неймовірно вдалий день. Товстун дав йому п’ятірку, щоб той змінив канал телевізора, а сліпий — щоб той викликав таксі, доки товстун випорожнявся в туалеті.

— Га?

— Я сказав: «Насправді, я можу». Бармене?

— Карету подано, сер, — каже йому Евер. — Водій уже дві хвилини як чекає на вас.

Пенніман повертається, і це супроводжується сильним скрипом барного стільця. Генрі не може побачити, як супиться цей чоловік, дивлячись на таксі, яке зараз працює на холостому ходу біля готелю, але він це відчуває.

— Послухай, Генрі, — каже Пенніман, — думаю, ти не зовсім розумієш, який тобі випадає шанс. На небосхилі спортивного радіо є зірки, такі як «Пречудова Спорт-Ціпа» і Тоні Корнхайзер, котрі своїм красномовством заробляють шестизначні суми річного гонорару, легенько мають шестизначні суми, — але тобі до них ще далеко. Ці двері ще зачинені перед тобою, друже мій, але я неперевершений швейцар. Тож, якщо я так сказав, то ми маємо випити по чарці…

— Бармене, не можу ж я кликати тебе, «бармене», я не Хамфрі Богарт. Як тебе звати?

— Нік Евер, сер. — Останнє слово він вимовляє автоматично, але Евер ніколи ні до кого іншого не вжив би його, ніколи у світі.

Обидва чоловіки дали йому по п’ять доларів, але той, що в темних окулярах, — джентльмен. І це аж ніяк не пов’язано з його сліпотою, просто таким він є.

— Ніку, хто ще є в барі?

Евер оглядається навколо. В одній із задніх кабінок двоє чоловіків п’ють пиво. У холі портьє говорить телефоном. У самому ж барі взагалі нікого немає, окрім цих двох хлопців: одного — спокійного і стрункого, другого — товстого та спітнілого, у якого от-от іскри з очей посипляться.

— Нікого, сер.

— Тут немає… леді? — Він ледь не сказав жайворонка. «Тут немає жайворонка?»

— Ні.

— Слухай сюди, — каже Пенніман, а Генрі задумується, що він в житті не чув, щоб хтось звучав так не схоже на Літтла Річарда Пеннімана. Цей тип біліший, ніж Мобі Дік… і, мабуть, тієї ж комплекції. — Нам іще багато чого треба обговорити. — Але насправді звучить це так: «Теба обоворити». — Хіба, що — «Гіба» — ти намагаєшся дати мені зрозуміти, що тобі це не цікаво. — «Але такого не може бути нізащо у світі, — каже голос Пеннімана, який Генрі Лайден чує своїми досвідченими вухами. — Йдеться про грошовий верстат у твоїй вітальні, любий, твій власний банкомат. Від такого просто неможливо відмовитися».

— Ніку, ти не відчуваєш запаху парфумів? Щось дуже легке і старомодне? Мабуть, «Мій гріх»?

Слабка рука падає на плече Генрі, неначе грілка.