Чорний дім

— Гріхом, старий друже, було б відмовитися випити зі мною ще по чарці. Навіть сліпому очевидно, щ…

— Раджу тобі забрати від нього руку, — каже Евер, і, схоже, вуха Пеннімана не такі вже й глухі до таких нюансів, бо рука одразу ж покидає плече Генрі.

Тоді інша рука лягає на те ж місце, але трохи вище, вона торкається задньої частини шиї Генрі і холодно пестить, проводячи по ній вгору-вниз. Генрі затамовує подих. Він відчуває запах парфумів. Зазвичай аромати зникають після певного періоду впливу, оскільки рецептори, які їх вловлюють, тимчасово притуплюються. Але не цього разу. Не цей запах.

— Ви не відчуваєте парфумів? — Генрі, можна сказати, благає.

Дотики руки на його шиї він може розцінити як тактильні галюцинації, але ніс ніколи не підводив його. У будь-якому разі, до цього моменту.

— Вибачте, — каже Евер. — Я відчуваю запах пива… горішків… джину, яким несе від цього чоловіка, його лосьйону після гоління…

Генрі киває. Вогні, що над барною стійкою, прослизають крізь темні лінзи його сонцезахисних окулярів, коли він витончено зісковзує зі свого стільця.

— Думаю, ти хочеш ще одну чарочку, мій друже, — каже Пенніман тоном, який він, безсумнівно, вважає ввічливо погрозливим. — Ще одна чарка, щоб урочисто відзначити укладання угоди, і я відвезу тебе додому на своєму «Лексусі».

Генрі відчуває запах парфумів дружини. Він у цьому впевнений і, здається, відчуває дотик її руки на своїй шиї. Раптом він згадує худорлявого Морріса Роузена — Морріса, який хотів, щоб той послухав «Куди зникло наше кохання» в інтерпретації «Брудної сперми». І звичайно ж, щоб Генрі увімкнув його у програмі Вісконсинського Щура. Морріса Роузена, який має більше порядності в одному зі своїх пальців з обгризеним нігтем, ніж цей здоровань у всьому тілі.

Він кладе руку на передпліччя Пеннімана. Посміхається в обличчя Пеннімана, не бачачи його, і відчуває ослаблі м’язи під своєю долонею. Пенніман вирішує, що Генрі хоче прийняти його пропозицію. Знову вирішує.

— Візьми мою чарку, — мило каже Генрі, — додай свою чарку і встроми їх у свій товстий прищавий зад. А якщо тобі знадобиться щось, щоб вони звідти не випадали, то чому б тобі не взяти свою роботу і не заткнути її слідом за ними.

Генрі повертається і жваво крокує до дверей, як завжди, чудово орієнтуючись і тримаючи одну руку перед собою для безпеки. Нік Евер вибухає шквалом оплесків, але Генрі це вже ледь чує, а Пеннімана він узагалі вже стер зі своєї пам’яті. Єдине, що його непокоїть, — це запах парфумів «Мій гріх», який трохи притуплюється, коли він виходить на післяобідню спеку… але хіба не любовне зітхання він чує поруч із лівим вухом? Його дружина так само зітхала перед тим, як заснути після їхніх любовних ігор? Його Роуді? Його Жайворонок?

— Агов, таксі! — кличе він з тротуару під дашком.

— Сюди, друже, ти що сліпий?

— Як кажан, — погоджується Генрі і йде на звук голосу.

Він поїде додому, закине ноги, вип’є склянку чаю, а тоді послухає ту кляту плівку з записом дзвінка на «911». Можливо, невиконана робота стала причиною його нервування і трепоту, оскільки він знає, що має сидіти в темряві і слухати голос канібала-дітовбивці. Швидше за все, так і є, інакше чому б йому боятися свого Жайворонка? Навіть якби вона повернулась і ходила слідом за ним, то точно переслідувала б з любов’ю.

Хіба ні?

«Так», — думає він і опускається на заднє сидіння задушливого таксі.

— Куди, друже?

— Норвей Веллі-роуд, — каже Генрі. — Білий дім із синьою окантовкою, стоїть осторонь від дороги. Ви побачите його майже одразу, щойно перетнемо річку. — Генрі відкидається на сидіння і повертає стривожене обличчя до вікна.

Френч Лендінґ здається йому сьогодні, на диво… пригніченим. Неначе щось зісковзує і зісковзує, здається, от-от дійде до крайньої межі і, впавши зі столу, розлетиться підлогою на дрібні друзки.

«Скажімо, вона повернулася. Скажімо, так і є. Якщо вона прийшла з любов’ю, то чому запах її парфумів так бентежить його? Можна навіть сказати, спричиняє огиду? І чому її дотик (її уявний дотик, — переконує він сам себе) такий неприємний?

Чому її дотик такий холодний?»

Після сліпучого денного світла у вітальні халупи Шнобеля так темно, що спершу Джек нічого не може розібрати. Тоді, коли його очі трохи звикають, він бачить чому: ковдрами — очевидно, складеними вдвоє — завішано обидва вікна вітальні, а двері, які, швидше за все, ведуть до кухні, зачинені.

— Він не може виносити світла, — каже Шнобель, стишивши голос так, щоб той не донісся до дальної стіни кімнати, де на дивані лежить чоловік. Хтось стоїть на колінах поруч із ним.

— Можливо, собака, який його вкусив, був скаженим, — каже Джек, хоча й сам у це не вірить.

Шнобель рішуче хитає головою.

— Це не фобія, Док каже, що це щось фізіологічне. Коли світло падає на нього, його шкіра починає плавитися. Ти коли-небудь чув про таке?

— Ні. — Також Джек ніколи не відчував такого дивного смороду, який насичав кімнату.

Чується гудіння кількох настільних вентиляторів, і він відчуває потік повітря, але сморід надто стійкий, щоб рухатися. Запах зіпсованого м’яса — омертвіння рваної плоті — знайомий Джеку запах. Але він вчуває й інший аромат, що поєднує запах крові, ритуальних квітів і випорожнень. Він із зусиллям намагається затамувати блювотний рефлекс. Шнобель дивиться на нього зі співчуттям.

— Так, поганий, я знаю. Але це як у мавпятнику в зоопарку — через якийсь час звикаєш.

Відчиняються двері, що ведуть до іншої кімнати. Заходить охайна жінка з білявим волоссям до плечей. Вона несе миску. Коли світло падає на Мишеня, той кричить. Це страшенно хрипкий звук, неначе легені людини почали перетворюватись на рідину. Щось — можливо, дим, можливо, пара — починає здійматись над шкірою його лоба.

— Тримайся, Мишеня, — каже чоловік, що стоїть на колінах.

Це Док. Перш ніж двері до кухні повністю зачиняються, Джек устигає прочитати напис, приклеєний до його поношеної чорної сумки. Можливо, у всій Америці і знайшовся би ще бодай один медик, який наклеїв би наліпку з написом «Steppenwolf рулить» на свою лікарську сумку, але у Вісконсині, мабуть, більше такого не знайти.

Жінка стає на коліна поруч із Доком, який бере ганчірку з миски, скручує її та кладе на лоб Мишеняти, який відповідає на це слабким стогоном і починає увесь тремтіти. Вода збігає щоками до бороди, яка, здається, випадає клаптями.

Джек ступає на кілька кроків уперед, кажучи собі, що він, безсумнівно, звикне до запаху. І, можливо, так і буде. В той же час він шкодує, що в нього немає мазі «Вікс ВапоРаб», яку більшість детективів з відділу вбивств ВПЛА возять із собою у бардачках, само собою зрозуміло для чого. От і зараз було б доречно змастити потроху під кожною ніздрею.

Тут є музичний центр (брудний) і пара колонок у кутках кімнати (величезних), але немає телевізора. Дерев’яні ящики з книжками стосами стоять вряд під кожною стіною без будь-яких переміжок, і це робить простір ще меншим, фактично як у склепі. Приступ клаустрофобії циркулює його кровообігом, утворюючи дискомфорт. Більшість цих книжок, здається, на релігійну і філософську теми — він бачить Декарта К. С. Льюїса, Бгаґавад-Ґіту, «Принципи існування» Стівена Ейвері, — але є тут також багато художньої літератури, літератури з пивоваріння і (на величезній колонці) не зовсім вдалий том Альберта Ґольцмана про Елвіса Преслі. На іншій колонці — фотографія маленької дівчинки з дивовижною усмішкою, ластовинням і неймовірно густим рудувато-білявим волоссям. Побачивши дитину, яка намалювала класики перед будинком, Джека Сойєра нудить від горя і жалю. Можливо, і є потойбічні істоти і причини, але є також хворий старий шкарабун, який шастає повсюди і якого треба зупинити. Він не повинен забувати про це.

Ведмедиця дає місце Джеку перед диваном і робить це витончено, незважаючи на те, що вона на колінах і досі тримає миску. Джек бачить, що в неї є ще дві мокрі ганчірки і купа танучих кубиків льоду. Побачивши їх, він відчуває страшенну спрагу, тож бере один кубик і кладе собі в рот. Тоді звертає свою увагу на Мишеня.