Чорний дім

— Там дивовижно? Так само дивовижно, як у моїх снах?

— Там дивовижно, — каже він їй. — І ти дивовижна теж. Тримайся, гаразд?

Пройшовши половину шляху коридором, Джек стає свідком неприємного видовища: Ітан Еванс, молодик, якого Ванда Кіндерлінґ колись навчала в недільній школі, схопив спантеличену жінку за гладке передпліччя і трясе нею туди-сюди. Кучеряве волосся літньої жінки розлітається навколо голови.

— Заткнись! — кричить на неї молодий містер Еванс. — Закрийся! Ти, стара корово! Ти нікуди не підеш, окрім як назад до своєї проклятої палати!

Щось у його знущанні є очевидним, світ перевертається з ніг на голову, а молодий містер Еванс насолоджується своєю можливістю керувати і жорстоко поводитися, незважаючи на християнський обов’язок. Джек злиться не лише через це, а й через сповнене жаху нерозуміння на обличчі старої жінки. Він пригадує хлопців, з якими жив колись давно в місці під назвою «Дім Сонця».

Він згадує Вовка.

Не вагаючись, Джек іде великими кроками (неначе виходить на фінішну пряму — саме така думка зараз прокручується в його голові) і заїжджає кулаком у скроню молодого містера Евана. Той, у свою чергу, відпускає гладку жертву, що репетує, б’ється об стіну і сповзає нею. Його очі широко розплющені і приголомшені.

— Ти або не слухав, що говорила дружина Кіндерлінґа в недільній школі, або вона давала тобі неправильні уроки, — каже Джек.

— Ти… вдарив… мене… — шепоче молодий Еванс.

Він закінчує своє повільне падання, підігнувши ноги на підлозі в коридорі, що знаходиться між архівом і відділенням офтальмології.

— Образиш іще бодай одну пацієнтку — цю, чи ту, з якою я щойно говорив, будь-яку, — буде болючіше, набагато болючіше, — обіцяє Джек молодому містерові Евансу.

Тоді спускається сходами, перестрибуючи через дві сходинки, не помічаючи кілька пацієнтів у лікарняних сорочках, які витріщаються на нього, показуючи спантеличений, напівпереляканий погляд. Вони дивляться на нього, неначе він випромінює світло чи якесь диво, таке ж яскраве, як і містичне.

Через десять хвилин (уже після того, як Джуді Маршалл спокійно повернулась до своєї палати без будь-якої допомоги персоналу) сигналізацію вимкнули. Підсилений гучномовцями голос — мабуть, навіть рідна мати лікаря Шпіґельмана не впізнала б, що це голос її рідного хлопчика — починає ревіти з динаміків на стелі. Від цього несподіваного ревіння пацієнти, які до цього часу вже більш-менш заспокоїлися, знову починають верещати й плакати. Літня жінка, погане ставлення до якої так обурило Джека Сойєра, присідає під лічильником, береться руками за голову, бурмоче щось про росіян і цивільну оборону.

— НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! — запевняє Шпіґельман персонал і пацієнтів. — ПОЖЕЖІ НЕМАЄ! БУДЬ ЛАСКА, ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДО СВОЇХ ПАЛАТ! ЦЕ ЛІКАР ШПІҐЕЛЬМАН, І Я ПОВТОРЮЮ: НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА!

З’являється Венделл Ґрін, котрий повільно плететься до сходів, однією рукою злегка потираючи підборіддя. Він бачить молодого містера Еванса і пропонує йому руку допомоги. На мить здається, що Венделл і сам перекинеться, але молодий містер Еванс притискається сідницями до стіни і підводиться на ноги.

— НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! ПОВТОРЮЮ, НЕБЕЗПЕКА МИНУЛА! МЕДСЕСТРИ, САНІТАРИ й ЛІКАРІ, БУДЬ ЛАСКА, ПРОВЕДІТЬ СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ ДО ЇХНІХ ПАЛАТ.

Молодий містер Еванс бачить, що на підборідді Венделла з’являється пурпурний синець. Венделл бачить пурпурний синець на скроні молодого містера Еванса.

— Сойєр? — запитує молодий містер Еванс.

— Сойєр, — підтверджує Венделл.

— Клятий виродок ударив мене, — жаліється молодий містер Еванс.

— Сучий син підійшов до мене ззаду, — каже Венделл. — Дружина Маршалла. Він кинув її на землю, — понизивши голос, провадить далі: — Він ледь її не зґвалтував.

Одного лише погляду достатньо, щоб зрозуміти, що містер Еванс засмучений, але не здивований.

— Треба щось робити, — каже Венделл.

— Так, ваша правда.

— Ми маємо розповісти про це людям, — поступово колишній вогонь повертається до очей Венделла.

Треба розповісти людям. Він і розповість! Господи, та це ж і є його робота! Він розповідає людям.

— Так, — каже молодий містер Еванс, він не захопився цією ідеєю настільки, як Венделл — йому бракує Венделлової запальної цілеспрямованості, — але є одна особа, якій він скаже обов’язково. Одна особа, яка заслуговує на розраду в години своєї самотності, оскільки вона залишилась сама на її власній Оливковій горі. Одній особі, котра впиватиметься інформацією про злого Сойєра, як «живою водою».

— Таку манеру поведінки не можна замовчувати.

— Аж ніяк, — погоджується молодий містер Еванс, — нізащо.

Щойно Джек устиг від’їхати від воріт лютеранської лікарні Френч Лендінґа, як почув щебетання свого мобільного. Він думає зупинитись і відповісти на дзвінок, але чує звук моторів пожежних машин, що наближаються, тож вирішує ризикнути і один раз поговорити, їдучи за кермом. Він хоче виїхати звідси, доки не з’явилася місцева пожежна бригада, яка може значно сповільнити рух.

Він розтуляє маленький «Нокіа»:

— Сойєр.

— Де ти, в біса, є? — волає Шнобель Сент-Пір. — Господи, я вже ледь не видавив кнопку повторного набору номера!

— Я був… — Але він аж ніяк не може закінчити, щоб не відійти далеко від правди. Чи може. — Думаю, я був у одній з мертвих зон, де немає покриття.

— Чуваче, давай, без цих мудрих слів. Підводь свій зад і мерщій сюди. Адреса: Нейлгауз-роу, 1, це окружна дорога Оо, на південь від Чейз-стрит. Коричневий двоповерховий будинок жовто-зеленого відтінку.

— Я знайду, — каже Джек, і ще сильніше тисне на педаль газу. — Я вже в дорозі.

— Де ти саме?

— Досі в Ардені, але скоро буду. Я приїду десь за півгодини.

— Дідько! — Джек чує тривожний стукіт від удару, від того, що десь на Нейлгауз-роу Шнобель гримнув кулаком по чомусь, імовірно, по найближчій стіні. — Та що з тобою, чорт забирай? Мишеня згасає і дуже швидко. Ми робимо все, що можемо, — ті з нас, хто досі тут, — але він згасає. — Шнобель важко дихає, і Джеку здається, він мало не плаче. Непокоїть лишень думка, що Арманд Сент-Пір у такому стані. Джек дивиться на спідометр: стрілка сягає поділки сімдесят, — і трохи відпускає педаль. Він не допоможе нікому, якщо розіб’ється в автокатастрофі дорогою між Арденом і Централією.

— Що означає: «Ті з нас, хто досі тут»?

— Не зважай, просто негайно тягни свою дупу сюди, якщо хочеш поговорити з Мишеням. Він-бо точно хоче поговорити з тобою, оскільки постійно повторює твоє ім’я, — Шнобель стишує голос, — у проміжках між сильним ревінням. Док робить усе, що може, Ведмедиця і я теж, але ми тут безпорадні.

— Кажи йому, нехай тримається, — каже Джек.

— До біса все це. Сам кажи.

Джек чує гуркіт, слабкий, приглушений шум голосів. Тоді зовсім інший голос, який навіть важко назвати людським, говорить йому в вухо.

— Поспішай… поспішай сюди. Воно… вкусило мене. Я відчуваю його там. Схоже на кислоту.

— Тримайся, Мишеня, — каже Джек. Він тримає слухавку блідими як смерть пальцями. Він дивується, що від такого сильного стискання не тріснув корпус. — Я їду так швидко, як тільки можу.

— Краще приїдь. Інші… вже забули. Але не я. — Мишеня хихоче — це незбагненно жахливий звук, неначе подих з розритої могили. — У мене є сироватка пам’яті. Воно їсть мене… з’їдає живцем… але я все пам’ятаю.

Чується шарудіння, очевидно, телефон знову переходить в інші руки, а тоді новий голос говорить. Жіночий. Джек припускає, це Ведмедиця.

— Ви сказали їм туди поїхати, — каже вона. — Ви довели до цього. Тож тепер не можете це так залишити.

Він чує клацання в слухавці. Джек кидає мобільний на сидіння, і думає, що, можливо, сімдесят — це не так уже й багато.