Чорний дім

Джек відштовхує Джуді. Вона відштовхує його. Вони на підлозі. Нічна сорочка Джуді задерта геть до пояса, чітко виставляючи напоказ білу нейлонову білизну. Сорочка Джека розстебнена, як і штани. Він досі в черевиках, але не на ту ногу. Поруч перевернений журнальний столик зі скляною поверхнею і розкидані журнали, що були на ньому. Деякі буквально повилітали зі своїх обгорток.

У коридорі чується ще більше криків, а також регіт і божевільні завивання. Ітан Еванс і надалі кричить на переляканих психічно хворих, а тепер також кричить жінка — мабуть, старша медсестра Рек. Сигналізація реве й реве.

У цю ж мить раптом відчиняються двері і завалює в кімнату Венделл Ґрін. Позаду нього — шафа з одягом, повсюди розкидані запасні предмети гардеробу лікаря Шпіґельмана. В одній руці Венделл тримає диктофон «Панасонік», у другій — блискучі трубчасті предмети. Джек готовий заприсягтись, що це батарейки «Дюрасел АА». На сорочці Джека розстебнені ґудзики (або повідривані), але справи Венделла набагато гірші. Його сорочка порвана на шматки, його живіт звисає над білими трусами з кількома плямами від сечі спереду. Він тягне за собою коричневі шерстяні штани, натягнені на одну ногу. Вони ковзають по килиму, як загублена зміїна шкура, і хоча він у шкарпетках, ліва одягнена навиворіт.

— Що ти зробив? — волає Венделл. — О ти, сучий сину, Голлівуде, ЩО ТИ ЗРОБИВ З МОЇМ Д…

Він зупиняється. Його рот роззявляється. Очі розплющуються. Джек помічає, що волосся репортера піднімається, як голки дикобраза. Венделл помічає, що Джек Сойєр і Джуді Маршалл обіймаються на встеленій склом і журналами підлозі, їхній одяг не в порядку. Не те щоб він упіймав їх на гарячому, але якщо Венделлу і доводилось бачити двох людей на такій грані, — це вони. Його розум викручується, наповнюється неможливими спогадами, він ледь стримує рівновагу, шлунок бурчить, як пральна машина, перевантажена одягом і миючими засобами. Йому конче потрібно за щось ухопитись. Йому потрібна новина. Більше того, йому потрібен скандал. І ось перед ним на підлозі лежить і те, і інше.

— ЗҐВАЛТУВАННЯ! — реве Венделл щодуху. На кутиках рота з’являється посмішка з проявом божевілля і полегшення: — СОЙЄР ПОБИВ МЕНЕ, А ТЕПЕР ВІН ҐВАЛТУЄ ПСИХІЧНОХВОРУ! — Насправді, це не дуже нагадує Венделлу зґвалтування, але хто словами «ДОБРОВІЛЬНИЙ СЕКС!», навіть якщо кричати на все горло, зможе привернути увагу?

— Заткни цього ідіота, — каже Джуді.

Вона смикає вниз поділ своєї сорочки і готується підвестися.

— Обережно, — каже Джек. — Скрізь розбите скло.

— Усе гаразд. — Вона схоплюється. Повертається до Венделла з тією ж неперевершеною безстрашністю, яку Фред Маршалл добре знає. — Заткнись! Я не знаю, хто ти, але перестань ревіти! Ніхто нікого…

Венделл відступає від Голлівуда Сойєра, тягнучи штани за собою. «Чому б кому-небудь не зайти, — думає він, — перш ніж він пристрелить мене чи ще щось?» У своєму безумстві і ледь не в істериці Венделл або не помічає сирен і вигуків, або вірить, що все це відбувається лише в його голові, — це лишень невеличка частина інформації, пов’язана з його абсурдними «спогадами» про чорношкірого стрільця, красиву жінку в халаті й самого себе, Венделла Ґріна, котрий сидів навпочіпки і їв напівсирого птаха, як печерна людина.

— Тримайся від мене подалі, Сойєре, — каже він, відходячи назад, тримаючи руки перед себе. — У мене є неймовірно жадібний адвокат. Тримай себе в руках, ти, йолопе, торкнешся мене бодай пальцем — він пустить тебе по світу з торбами. — ОЙ! ОЙ!

Венделл наступив на шматок розбитого скла, яке, як розуміє Джек, колись було частинкою однієї з картин, що раніше оздоблювали стіни, а тепер прикрашають підлогу. Він, ледь тримаючи рівновагу, ступає ще на крок, цього разу наступає на штани, що тягнуться, як хвіст, і валиться в шкіряне крісло з відкидною спинкою, у якому зазвичай сидить лікар Шпіґельман і, ймовірно, розпитує пацієнтів про їхнє важке дитинство.

Головний любитель сенсаційних відкриттів у Ла-Рів’єр дивиться на неандертальця, який саме наближається до нього широкими, сповненими жаху очима і кидає в нього диктофоном. Джек бачить, що той весь подряпаний. Він відбиває диктофон.

— ҐВАЛТУЮТЬ! — верещить Венделл. — ВІН ҐВАЛТУЄ ОДНУ З ПСИХОПАТОК…

Джек завдає йому різкого удару по підборіддю — зменшивши силу удару в останній момент, б’є не так сильно. Венделл знову відкидається на спинку крісла лікаря Шпіґельмана, закочує очі, ноги сіпаються, неначе в конвульсіях, що насправді можна оцінити як вияв напівнепритомного стану.

— Навіжений Угорець не впорався б краще, — бурмоче Джек.

Йому спадає на думку, що Венделлу доведеться пройти кілька неврологічних клінічних обстежень у найближчому майбутньому. Його голові добряче дісталось останніми днями.

Раптом двері в коридор різко відчиняються. Джек стоїть перед кріслом, щоб заховати Венделла, всовуючи сорочку в штани (у якийсь момент він застібнув ширінку, дякувати Богу). Медсестра-волонтер просуває пухнасту голову до кабінету лікаря Шпіґельмана. Хоча їй, мабуть, вісімнадцять, у паніці вона схожа на дванадцятирічну.

— Хто тут кричить? — запитує вона. — Кого ображають?

Джек уявлення не має, що сказати, але Джуді порається з цим, як професіонал.

— Це був пацієнт, — каже вона. — Думаю, містер Леклі. Він зайшов, крикнув, що нас всіх буде зґвалтовано, і вибіг знову.

— Вам треба бігти негайно, — каже їм медсестра-волонтер. Не слухайте ідіота Ітана, не користуйтесь ліфтом. Ми думаємо, це був землетрус.

— Негайно, — рішуче говорить Джек і, хоча він навіть не поворухнувся з місця, на медсестру-волонтера це діє безвідмовно; її голова зникає за дверима.

Джуді швидко підходить до дверей. Вони причинені, але не зачинені. Лутка злегка вивернена. На стіні був годинник. Джек дивиться на нього, але той упав циферблатом на підлогу. Він підходить до Джуді і бере її за плечі.

— Як довго мене не було?

— Недовго, — каже вона. — Але який це був вихід! Ба-бах! Ти щось дізнався? — Вона дивиться на нього благальним поглядом.

— Досить, щоб зрозуміти, що мені варто повернутися до Френч Лендінґа негайно, — каже він їй.

«Досить, щоб зрозуміти, що я кохаю тебе, що я завжди кохатиму тебе — у цьому світі чи в будь-якому іншому».

— Тайлер… він живий? — запитує вона. Джек пам’ятає, як Софі так само робила в Потойбіччі. — Мій син живий?

— Так. І я збираюся повернути тобі його.

Йому на очі потрапляє письмовий стіл Шпіґельмана, який, стрибаючи підлогою, зсунувся з місця і тепер стоїть з усіма висуненими шухлядами. Він помічає щось цікаве у одній із цих шухляд, іде килимом по битому склу й відштовхує одну з копій картини.

У горішній шухляді ліворуч — програвач, значно більший, ніж надійний «Панасонік» Венделла Ґріна, і шматочки розірваного коричневого обгорткового паперу. Джек хапає спочатку папір. Нерозбірливим почерком, який він уже бачив на брудних написах, як у «Смачно в Еда», так і на власному ґанку, написано:

Передати особисто ДЖУДІ МАРШАЛЛ,

відомій також як СОФІ.

Згори, у куточку розірваного аркуша паперу, здається, були марки. Джеку не потрібно розглядати їх зблизька, щоб зрозуміти: вони вирізані з пакетиків з-під цукру і приклеїв їх старий небезпечний дідуган на ім’я Чарльз Бернсайд. Але постать Рибака — це вже не так і важливо, Спіді знав це. Так само, як його місцезнаходження, оскільки, як Джек уже зрозумів, Чаммі Бернсайд за бажанням може перенестись будь-куди.

«Але він не може взяти з собою вхід. Вхід до Палаючих земель, містера Маншана, до Тая. Якщо Шнобель із друзями знайшли…»

Джек кидає обгортковий папір назад у шухляду, натискає кнопку і витягує касету з програвача. Він засовує її в кишеню й прямує до дверей.

— Джеку.

Він повертається до неї. За ними сигнал пожежної сирени, базікання, крики і сміх психічнохворих, біганина персоналу туди-сюди. Їхні очі зустрічаються. Погляд Джуді світиться ясною блакиттю. Джеку здається, що він торкається іншого світу з його солодкими запахами і дивними емоціями.