Страница 3 из 40
— Я повернулася в готель, попросила на рецепції конверт, запакувала гроші й віддала їх на зберігання касирові. Тоді знову вискочила надвір, але нічого нового не помітила, тому зателефонувала тобі.
Феннер кивнув.
— Добре. Якщо ти впевнена, що її ніхто не штовхав у спину, то поки на цьому й зупинимося.
— Цілком упевнена!
— А тепер слухай. Тут усе не так просто. Коли ти пішла, хтось підсадив до нас у приймальню мертвого китайця, та ще й із перерізаною горлянкою.
Пола підскочила на стільці.
— Мертвого китайця?
Феннер сумно посміхнувся.
— Так. Той китаєць мав перерізану горлянку й був уже мертвий, коли його нам підкинули. А чому це зробили, дідько його зна. Щойно побачивши, я запитав себе: «Навіщо?». Чоловічка підкинули або як попередження, або як наживку. Та я не хотів ризикувати, тому швидко перетягнув його у порожню кімнату в кінці коридору. І добре зробив, бо то була таки наживка. Не минуло й кількох хвилин, як до мене у контору ввалилися троє поліцейських. Вони шукали того китайця, і, повір мені, я ледь стримався, щоби не розреготатись їм просто в лице.
— Але чому? — здивувалася Пола.
— Уяви, що вони знайшли його тут! Мене точно затримали б. Ось чого вони хотіли — прибрати мене з дороги, доки вийдуть на слід тієї дамочки, Дейлі. Копи трохи охололи, коли нічого не знайшли. Утім, нашу контору таки обшукали. А тепер уяви, якби вони знайшли у мене шість «штук»! Тоді була би довга розмова...
Пола запитала:
— Але що це все-таки означає?
— Спитай щось легше. Це все починає мене забавляти, але й досі не розумію, що тут і до чого. А тобі що вдалося вивідати у міс Дейлі?
Пола трусонула голівкою.
— Нічого. Вона не хотіла зі мною балакати. Я поставила їй кілька наших звичних запитань, але та сказала, що говоритиме лише з тобою.
Феннер допив віскі й загасив недопалок.
— Здається, наше розслідування закінчилось. У нас є шість тисяч — і жодної роботи.
— Але ж ти не сидітимеш, склавши руки?
— А чом би й ні? Вона зі мною розрахувалася, чи не так? А коли я зробив максимум для того, щоби дамочка виклала мені все начистоту, — просто втекла. То чому маю переживати? Коли їй знову буде потрібна моя допомога, вона зі мною зв'яжеться.
Немолодий чоловік з худющим обличчям — тільки ніс та підборіддя — зайшов у бар і присів за кілька столиків од них. Пола з цікавістю поглянула на нього. Судячи з його червонуватих очей, він недавно плакав. Цікаво, чому, міркувала вона. Феннер перервав перебіг її думок.
— То що думаєш про цю дамочку — Дейлі?
Пола знала, чого він хоче від неї.
— Вона освічена. Одяг на ній елегантний та коштує чимало. І вона чимось дуже налякана. Не можу сказати точно, скільки їй років. Я дала б їй двадцять чотири — плюс-мінус шість років. Вона або справді мила дівчина, або добра актриса. Макіяж її стриманий, багато часу перебувала на сонці. Скромна...
Феннер кивнув.
— Ага, я чекав цієї фрази. Звісно ж, вона зі скромних. То чому ж роздяглася, щоби показати, як її хтось побив?
Пола поставила склянку на стіл і витріщилася на нього.
— Це щось новеньке... — зауважила.
— Так. Я все повідомляю тобі вчасно.
Феннер хитнув порожньою склянкою у бік офіціанта.
— Ти ж іще не знаєш, що поки я розмовляв з міс Дейлі, мені зателефонував якийсь чоловік і сказав, що вона — божевільна. Саме тоді дамочка почала стриптиз. І ось що мене непокоїть — це ніяк не в'яжеться з її образом загалом. А вона просто зняла жакет та блузку і стояла переді мною тільки у ліфчику. Це якось нелогічно.
— Її хтось побив?
— Я міг би таке припустити, бо смуги на її спині були дуже червоні.
Пола хвильку розмірковувала.
— Може, дамочка боялася, що ти повіриш, ніби вона божевільна, а, побачивши синці, зрозумієш, що насправді — потрапила у халепу.
Феннер кивнув.
— Можливо, але мені це не подобається.
Поки офіціант наливав йому ще склянку віскі, Пола знову поглянула на немолодого чоловіка за сусіднім столиком. І сказала Феннеру:
— Не обертайся. Той тип зацікавився тобою...
— То й що? — нетерпляче запитав Феннер. — Можливо, я йому сподобався?
— Ага, він просто упевнений, що ти створений для голівудських фільмів!
Літній чоловік раптово звівся на ноги, підійшов до них, а тоді нерішуче зупинився. Вигляд у нього був такий скорботний, що Пола підбадьорливо посміхнулась. А старий тим часом запитав:
— Вибачте, ви часом не містер Феннер?
— Так, це я, — підтвердив той без жодного ентузіазму.
— Мене звати Ліндсей. Ендрю Ліндсей. Мені потрібна ваша допомога.
Феннер неспокійно посовався.
— Приємно з вами познайомитися, містере Ліндсей, але не знаю, чи зможу чимось вам допомогти.
— Не присядете, містере Ліндсей? — запропонувала Пола.
Феннер люто зирнув на неї, та Пола вдала, що не помітила цього.
Ліндсей, трохи повагавшись, присів.
А Пола продовжувала демонструвати вишукані манери, чим дуже нервувала Феннера.
— Містер Феннер — вельми заклопотана людина, та не пригадую випадку, щоби він відмовив комусь у допомозі.
Феннер подумав: «Цій малій треба буде трохи всипати, щойно ми залишимося наодинці».
Тим часом кивнув Ліндсеєві.
— Звісно ж! То що вас непокоїть?
— Містере Феннер, я читав, як ви знайшли міс Блендіш, коли її викрали. У мене така сама проблема. Моя маленька дівчинка учора зникла.
І дві скупі сльозини скотилися його обличчям. Феннер відвів погляд.
— Містере Феннер, благаю вас! Допоможіть її знайти! Вона все, що у мене є, і лише Господь знає, що з нею сталося.
Феннер допив віскі й зі стуком поставив склянку на стіл.
— Ви повідомили поліцію? — різко запитав він.
Ліндсей кивнув.
— Викраденням людей займається ФБР! У них це виходить краще! Наберіться терпіння — вони її знайдуть.
— Але ж, містере Феннер...
Той заперечно крутнув головою. Потім підвівся.
— Мені дуже шкода, однак не можу цим зайнятися.
Обличчя Ліндсея зморщилось, як у немовляти, котре ось-ось заплаче. Він простягнув правицю і вчепився Феннерові в рукав.
— Містере Феннер, зробіть це для мене. Ви не пошкодуєте. Я заплачу вам, скільки скажете. Виставте будь-який рахунок. Ви знайдете мою маленьку дівчинку швидше, ніж будь-хто. Я знаю, що ви це можете, містере Феннер! Благаю вас, зробіть це!
Очі Феннера були холодні, мов крига. Він м'яко, але рішуче скинув руку Ліндсея зі свого плеча.
— Послухайте! — сказав йому. — Я сам собі хазяїн, не працюю ні на кого. Якщо хочу взяти роботу, то беру її. Якщо ні, то відмовляюся від неї. І просто зараз дещо не дає мені спокою. Мені шкода, що ваша дитина потрапила у халепу, та нічим не можу зарадити. ФБР — достатньо могутня організація, щоби потурбуватися про вашу доньку й тисячі таких, як вона. Вибачте, але я цим не займатимуся.
Він кивнув Полі та вийшов з бару. Ліндсей безсило опустив руки і знову беззвучно заплакав. Пола поплескала його по руці. Потому піднялась і полишила бар.
Феннер стояв, чекаючи на неї. Коли дівчина підійшла, роздратовано сказав:
— Ти забагато собі дозволяєш! Де ми, в дідька, працюємо — у детективному бюро чи в притулку для собак?
Пола винувато поглянула на шефа.
— У старого зникла донька. Невже тобі байдуже?
— Для мене це — зайвий головний біль, — різко обірвав Феннер. — Повертаймося до контори, у нас купа справ.
— Інколи вважаю, що ти дуже розумний, — гостро сказала Пола, підходячи до рецепції. — Але зараз я би і копійки за твій розум не дала!
Високий молодик підвівся зі зручного крісла в холі й підійшов до Феннера.
— Мене звати Ґроссет. Я — з окружної прокуратури. Мені треба з вами поговорити.
Феннер буркнув:
— Я дуже зайнятий, хлопче. Зайдіть-но до мене завтра, коли я трохи звільнюся.
Ґроссет, немовби просячи вибачення, вказав на двох копів у цивільному, котрі відразу ж перегородили Феннерові дорогу.
— Ми можемо поговорити тут або у моєму кабінеті, — сказав церемонно.