Страница 2 из 40
Увійшла Пола, на ходу натягуючи рукавички. Феннер кивнув Мерієн:
— Ідіть за міс Доулен. Але вийдіть із чорного входу. З вами тепер усе буде гаразд. Нічого не бійтеся.
Мерієн Дейлі сором'язливо всміхнулася.
— Я рада, що прийшла саме до вас, — сказала вона Феннеру. — Розумієте, у мене великі неприємності. Так само, як і в моєї сестри. І що в неї може бути спільного з дванадцятьма китайцями?
Феннер надув щоки та зробив очі-щілинки, зобразивши китайця.
— Погляньте-но на мене, — сказав, проводжаючи її до дверей. — Можливо, їй подобаються китайці. Деяким людям вони справді подобаються. Не беріть до голови нічого поганого! До зустрічі увечері.
Феннер вийшов у коридор і провів Полу та Мерієн до ліфта. Коли кабіна зачинилась і вони зникли з поля зору, він побрів у контору, легенько причинив за собою двері й підійшов до стола. Висунувши верхню шухляду, дістав звідти поліцейський револьвер 38-го калібру. Мав дивні передчуття, тож, поклавши зброю у внутрішню кишеню піджака, сів, звично заклав ноги на стіл і заплющив очі. Сидів так хвилин з десять, і в його голові нуртували різні версії. Три факти зацікавили Феннера. Шість тисяч доларів, смуги на спині дівчини і дванадцять китайців. Чому такий великий завдаток? Чому вона просто не сказала йому, що хтось її побив — замість того, щоб роздягатися? Чому говорила саме про дванадцять китайців? Чому не пояснила, що в неї спільного з китайцями?
І чому саме дванадцять?
Він неспокійно пововтузився у кріслі. А ще цей чоловік телефоном. Чи, може, вона й справді втекла з божевільні? Щодо цього він сумнівався. Була дуже налякана, це правда, але виглядала цілком нормальною. Розплющивши очі, Феннер поглянув на маленький хромований годинник на столі. Жінки пішли дванадцять хвилин тому. Скільки часу знадобиться тому чоловікові, щоби приїхати сюди?
Отак розмірковуючи, Феннер зрозумів, що не може зосередитися, бо його увагу відволікав якийсь свист у коридорі. Роздратовано смикнувшись, спробував знову сконцентруватися на проблемі.
То хто ж така Мерієн Дейлі? Вочевидь, це багата дівчина, яка належить до вищих верств суспільства. Її одяг коштує купу грошей. Хоч би цей тип у коридорі перестав свистіти! І що це, в біса, за мелодія? Феннер прислухався. І поступово почав відбивати пальцями по столу такт сумного мотиву «Хлої» — популярної на той час пісеньки.
Однак мотив продовжував переслідувати його, тож Феннер припинив повторювати ритм та прислухався до низького звуку, що продовжував лунати. А за мить похолов, бо він з однаковою частотою та гучністю звучав уже коло його дверей — неначе той, хто свистів, навмисно хотів привернути увагу.
Феннер безшумно прибрав ноги зі столу й обережно відкотився від нього. Скорботна мелодія тривала. Засунувши у внутрішню кишеню піджака руку, намацав рукоятку револьвера. Хоча вхід у його кабінет був лише один — через приймальню, позаду Феннер мав запасний вихід, зазвичай зачинений, що вів до чорного входу в будинок. І свист лунав саме звідти.
Феннер тихо підійшов до дверей і повернув ключ у замку, дбаючи про те, щоб його тінь не відбилася в коридорчику навпроти. Легенько торкнувся ручки й поволі прочинив двері. Свист умить обірвався. Вийшовши у коридор, господар роззирнувся. Там нікого не було. Він швидко пройшов до сходів і зиркнув униз. Нікого. Потім попрямував до кінця коридору і поглянув униз із інших сходів. Також нікого.
Насунувши капелюха мало не на носа, прислухався. Звіддалік вчувалися шум із вулиці, жалібний скрегіт ліфтів, що підіймалися й спускалися, та звичне цокання великого годинника над головою. Феннер повільно повернувся у контору і став там у дверях. Нерви його були напружені. Коли він зайшов і зачинив двері, свист відновився.
Тоді Феннер вийшов у приймальню, тримаючи в руці кольт 38-го калібру, а очі його набули сталевого виразу. Став у дверях, невдоволено бурмочучи. Чоловічок в чорному поношеному костюмі сидів, скоцюрбившись, у одному з великих крісел, призначених для відвідувачів. Капелюх його був насунутий на ніс так низько, що Феннер не міг бачити обличчя. Але достатньо було одного погляду, щоби зрозуміти: той — мертвий. Феннер сховав револьвер у кишеню та підійшов ближче. Поглянув на кістляві жовтуваті руки небіжчика, складені на колінах. Тоді нахилився і зняв з нього капелюх.
Видовище виявилося не вельми приємним. Так, то був справді китаєць. Хтось перерізав йому горлянку — акуратним півколом від правого вуха до лівого. Рана була гарненько зшита, та китаєць однаково виглядав, наче зі жахного сну.
Феннер прикрив його обличчя носовичком.
— Оце деньочок! — буркнув.
Поки він отак стояв, розмірковуючи, що робити далі, задзвонив телефон. Підійшовши ближче, Феннер схопив слухавку.
Голос Поли звучав схвильовано.
— Вона зникла, Дейве! — повідомила секретарка. — Щезла, тілько-но ми дісталися «Балтимору»!
Феннер насупив брови.
— Хочеш сказати, що її викрали?
— Ні, вона просто втекла від мене! Я саме замовляла для неї номер у готелі, як побачила, що вона стрімголов мчить до виходу! Коли вибігла слідом, її там уже не було!
— А що з грошима? Вони також зникли?
— Ні, гроші у мене. Але що мені робити тепер? Повертатись у контору?
Феннер поглянув на китайця.
— Трохи потиняйся «Балтимором» і замов собі ленч. Щойно звільнюся, приїду до тебе. Зараз у мене клієнт.
— Але ж, Дейве — що робити з дівчиною? Може, ти б уже приїхав?
Феннер ставав нетерплячим.
— Тут я бос! — кинув коротко. — Цей тип у мене з кожною хвилиною стає дедалі холоднішим та холоднішим... І боюся, що не від благородного гніву.
Він жбурнув слухавку й придивився до китайця.
— Ну ж бо, дорогесенький, тобі саме пора прогулятися...
Пола просиділа у вестибюлі готелю «Балтимор» аж до третьої. Її неспокій сягнув апогею, коли врешті, о чверть по третій, Феннер, прямуючи до неї, пересік залу — брови нахмурені, очі жорсткі та холодні. Подаючи їй жакет, що лежав на вільному стільці поруч, сказав:
— Ходімо, крихітко, мені треба з тобою поговорити.
Пола пішла слідом за ним у майже порожній бар.
Феннер провів її до столика у дальньому кінці приміщення — саме навпроти входу Трохи відсунув столик од стіни — так, щоби бачити вхідні двері.
— Отже, тобі випивка подобається вже більше, ніж парфуми? — запитав, сідаючи поруч. — Думаєш, тут можна замовити щось пристойне?
— Дотепно, — зауважила Пола. — А що ще може робити дівчина в такому місці? Я випила лише три «рожеві дами»[1]. Щось не так? Я аж три години насиджувала тут мозолі на задниці!
Феннер кивнув офіціантові.
— Не кажи «задниця». Це вульгарно.
Він замовив два подвійних віскі та імбирний ель.
Сидячи спиною до Поли, Феннел спостерігав, як офіціант готує напої. Коли той поставив випивку на столик, налив собі у склянку віскі, а в іншу плеснув ель, підштовхнувши її до Поли.
— Тобі слід пильнувати за кольором свого обличчя, крихітко, — порадив, одним махом вихиливши півсклянки віскі.
Пола зітхнула.
— Викладай, що хотів, — сказала вона нетерпляче. — І відпусти мене нарешті в туалет. Я терплю вже три години.
Запаливши сигарету, Феннер відкинувся у кріслі.
— А ти переконана, що міс Дейлі вийшла без сторонньої допомоги?
Пола кивнула.
— Усе було саме так, як тобі й казала. Я підійшла до рецепції, щоби замовити номер. Вона стояла за мною. Я зняла рукавички, щоб розписатись у книзі гостей, і відчула, що за моєю спиною нікого нема. Озирнувшись, побачила, як вона вискакує на вулицю. Мчала так, ніби за нею сто вовків гналося. Поки я пройшла крізь двері-вертушку, за міс Дейлі вже й загуло. Кажу ж тобі, Дейве, я була в шоці! Але найбільше схвилювало те, що її гроші залишились у мене! Думаю, це була справді блискуча ідея — віддати гроші мені.
Феннер похмуро вишкірився.
— Ти навіть уявити не можеш, як мудро я вчинив, крихітко. Та я молодець, що відіслав тебе разом із грошима! Ну, що там було далі?
1
Коктейль із джину, коньяку, лимонного соку, гранатового сиропу та яєчного білка.