Страница 4 из 31
Алька й Алік все ще дивилися вгору. Вони, ясна річ, намагалися показати себе бравими і байдужими. Однак даремно вони силкувалися. Іон посміхнувся про себе. Тоді неголосно кашлянув.
— Ну як? — запитав Іон ввічливо і незворушно. — Непоганий краєвид, правда?
Алька взагалі не відповіла. Алік підняв руку, ніби хотів у задумі потерти чоло. Однак долоня наразилася на кулю шолома, і Алік зніяковіло усміхнувся.
— Яке сьогодні число? — запитав він несміливо, ніби не вірив ні собі, ані всьому довкола.
Звісно, відповісти взявся Робік.
— Восьме березня, — повідомив він спокійно. — Десять годин сім хвилин.
Тут, нарешті, настав час пояснити, де і коли чотирнадцятирічний сатурнієць Іон Согго і його робот-охоронець Робік зустрілися з Алькою та Аліком Роями, які народилися тринадцять з половиною років тому на Старій Батьківщині — Землі, в дуже давньому європейському місті Торуні.
Хвилину тому Робік сказав: «восьме березня».
Але якого року і якої ери?
Відповідаємо так: восьме березня вісімсот шістдесят другого року. Вісімсот шістдесят другого року Ранньої космічної ери.
Так, минуло вже вісімсот шістдесят два роки від того дня, коли давній космонавт Юрій Гагарін уперше облетів Землю на своєму космічному кораблі.
Що ж сталося за ці вісімсот шістдесят два роки? Облишмо історію — адже навіть коротко неможливо розповісти про всі подвиги людства, яке освоювало рідну Сонячну систему. Для цього є фільмотеки, хроніки, відеоархіви тощо. Бо для того, щоб хоч побіжно переказувати цю історію, не вистачить не лише місця в книжці, але й всього нашого з вами життя.
Але ось про що треба згадати. Цей вісімсот шістдесят другий рік найближчим часом повинен був стати роком… Першим. Першим роком нової ери.
Минуло всього дев'ять неповних століть від того дня, коли з космосу на Землю долинув радіосигнал: «Продовжую політ. Усе йде добре. Машина працює нормально». Минуло всього дев'ять століть, а на Старій Вітчизні зосталася лише мала частина людства.
Величезна більшість людей у 862 році Першої космічної ери (її називали також Ранньою космічною ерою) уже пов'язала свою долю з планетами й супутниками всієї Сонячної системи. Люди жили й працювали на восьми планетах і тридцяти семи природних супутниках та ще на сотнях штучних планет і супутників. Зрештою виявилося, що вся Сонячна система. так само швидко ставала тісна для людей, як колись, в епоху перших пасажирських ракетопланів, ставала для них тісна Земля.
І ось 1 січня 862 року Ранньої космічної ери за межі Сонячної системи вирвався перший розвідник майбутньої галактичної експедиції.
Він так і називався — «Розвідник Перший», або «Ропер». Це була невеличка штучна планета із власною тягою.
Щиро кажучи, це була іграшка, а не механопланета: всього п'ятдесят кілометрів у поперечнику. Однак не за розмірами варто судити про цінність і значення «Першого Розвідника». Виступаючи перед стартом, Керівник підготовки професор Сеніус назвав «Розвідника» «технічною, вершиною епохи», і хоч говорив він нудно, зате сказав мудро. Адже найважливіше полягало в тому, що «Перший Розвідник» був зменшеною копією «Землі», тієї самої механопланети, яка в кінці 862 року повинна була вирушити до сузір'я Центавра.
Отже, 1 січня 862 року «Розвідник» вирушив до кордонів сонячної системи. В передбачений час він вийшов на лінію секторів так званої Десятої Тисячі, тобто на орбіту, віддалену на десять тисяч мільйонів кілометрів од Сонця. І тут екіпаж «Розвідника» почав останні дослідження і виміри майбутньої трансгалактичної траси «Землі».
Але як потрапили на «Перший Розвідник» такі космонавти, як Іон з Робіком, Алька та Алік Рої?
Пояснення цієї загадки дуже просте і тісно пов'язане зі всією програмою підготовки до польоту «Землі».
Політ «Землі» був розрахований на цілих дев'ять років, а до складу її екіпажу в основному входили люди, що мали дітей. Тож і вирішили, що молодь і діти візьмуть участь в першій галактичній експедиції разом з батьками, а для перевірки кілька старших дітей проведуть деякий час на «Розвіднику».
Ось чому останнього тижня лютого на «Розвідник» прибули Іон Согго з Робіком, а через два тижні — Алік та Алька Рої. Близнюки, як ми пам'ятаємо, кілька хвилин тому вперше вийшли на поверхню механопланети, щоб безпосередньо глянути на Орбіту Десятої Тисячі.
Погляньте і ви уважно.
Ото чотири силуети в сріблястих комбінезонах і зі світними шоломами на головах. У порівнянні з «Розвідником» вони такі дрібні, ніби їх зовсім немає. А сам «Розвідник» у порівнянні з простором, який охоплює орбіта Десятої Тисячі, в мільярд разів дрібніший, ніж люди в порівнянні з ним.
І люди, і сам «Розвідник» — мікроскопічні піщинки в безмежному просторі, і взагалі можна не помітити, що вони існують. Можна, аби не той факт, що людський рід зумів зробити помітний, навіть у масштабах Всесвіту, крок, і ось тепер готувався здійснити переліт, який зможуть побачити «неозброєним оком» навіть… зірки.
Отже, і тут є люди?
Так, їх можна помітити навіть тут. Тут, на Десятій Тисячі, серед оксамитної темряви Всесвіту, що мерехтить вогниками мільйонів галактик і мільярдів зірок. І там, де трохи яскравіше за інші, ніби сигнал пам'яті й привіту від друзів, горить невелика зірочка, яку люди називають Сонцем.
— Непоганий краєвид, правда? — запитав Іон.
— Це прекрасно! — зітхнув Алік.
Алька погордливо скривилася.
— Як людина з поетичним хистом, — сказала вона, — ти міг би придумати щось оригінальніше. Ну-бо, розкинь розумом!
Алік безпомічно розвів руками. Він і не думав захищатися. Те, що він зараз бачив, у тисячу разів переважало усі сестрині шпильки.
— Це прекрасно, — спокійно повторив він. Іон розсміявся трохи зловтішно.
— Не варто перебільшувати, — сказав він, — звичайнісінький краєвид. Подивитеся раз, вдруге… І звикнете.
Близнюки не відповіли.
А Іон несподівано нахилився вперед, відштовхнувся однією, потім другою ногою і заковзав поверхнею «Розвідника». І хоча черевики з широкими круглими підошвами нічим не нагадували ковзанів, однак кожен Іонів крок (вірніше, кожен поковз) був напрочуд легкий, довгий і навіть швидший, ніж у справжнього ковзаняра. Кілька разів відштовхнувся — і вже опинився за добрих сто метрів од близнюків.
Звісно, Робік, не вагаючись, побіг слідом за Іоном, і за якісь кілька секунд їхні постаті до тривожного змаліли, стали ніби нереальні й прозорі в зеленкуватому відсвіті поверхні «Розвідника». На щастя, Іонів голос, як і раніше, звучав зовсім поруч.
— Ну, — сміявся він, — чого чекаєте? Робіть так, як я. Це найкраща забава на Десятій Тисячі… Якщо добре розігнатися, можна за один раз пролетіти сто метрів. Ну? Чого чекаєте?
Алік усміхнувся, — отже, він ось-ось теж побіжить слідом за Іоном. Зате в Альки неприємно похололо біля серця.
— Хвилиночку, — сказала вона трохи не так твердо, як бажалося. — А це дозволено?
— Авжеж, — глузливо прошепотів Іон і здаля замахав руками.
— Гей, — закричав Алік. — Почекайте нас!
Наслідуючи Іона, він зробив один, другий, третій крок — і вже був далеко.
— Тільки обережно! — закричав ледь видимий Іон. — Не дуже різко, щоб не відірватися від поверхні, а то…
І замовк, ніби злякався слів, які хотів сказати. Однак Алік, мабуть, уже взяв потрібний темп — його постать дедалі зменшувалася і розчинялася в просторі.
Алька стиснула губи: вона нізащо не викаже свого страху.
Ой і хотілося ж крикнути: «Не лишайте мене саму!» Але щоб вона та закричала? Звісно, якби вона раніше була хоч трохи люб'язніша з цим сатурнійцем, ну хоча б натякнула, який він милий, симпатичний!.. Тоді вона могла б зараз крикнути…
Але вона затялася з першої хвилини: «Буду поводитися так, щоб він не здогадався, що я насправді думаю». Затялася нерозумно, як дитя. Лише тепер зрозуміла, як це нерозумно. Одне виправдання — таке з нею сталося вперше.