Страница 3 из 31
Тераса стала повільно знижуватися.
З-за обрію показався стрункий силует Головної Стартової вежі… Тепер вони летіли все повільніше й повільніше. Ще двісті метрів, сто… Нарешті поручні крісел розімкнулися.
Тераса без найменшого поштовху чи шелесту опустилася біля самісіньких дверей вежі.
Всі четверо зіскочили з крісел. Двері були вже відчинені.
Робік сказав:
— Дев'ять двадцять п'ять.
— Ходімо! — вигукнув Іон і перший зайшов до Головного Залу вежі.
За ним убігли близнюки, а останній, з властивою кожному роботу скромністю, переступив поріг залу Робік.
— Прийшли нарешті? — сказала Гелена Согго.
— Прийшли! — вигукнула Чандра Рой — мати Аліка та Альки, найкрасивіша з усіх жінок, яких будь-коли бачив Іон.
— Невже ви забули, що батькові й матері, які йдуть на роботу, слід казати «до побачення»? — суворо запитав Орм Согго.
Звісно, це були жарти. Адже діти прибули точно за п’ять хвилин до відльоту.
На платформі Головного Залу Стартової вежі стояло шістдесят дорослих людей. Дві групи по тридцять чоловік, весь склад дослідної станції, відомої під назвою «Перший Розвідник».
Шістдесят осіб? Це небагато. Але шістдесят таких людей!
— Прийшли все-таки? — усміхнувся Марім, головний пілот.
Дорослі були вже зовсім готові до робочого вильоту — всі в сріблястих комбінезонах і прозорих шоломах, з портативними обчислювачами в руках. Перша група, якою керував головний пілот Марім, стояла в лівій половині залу. Друга група, якою командував Орм Согго, заступник головного пілота, зібралася праворуч.
— Екіпажі на місцях? — задав традиційне питання Марім.
— Екіпажі на місцях, — відповів Орм Согго.
Тепер можна прощатися. Іон підбіг до Гелени та Орма, близнюки — до своїх батька й матері, а через кілька секунд з обох боків Головного Залу відкрилися проходи, куди першими ввійшли обидва пілоти — Марім і Орм. Ще кілька секунд… Гелена й Чандра помахали дітям, а потім уже ніхто не звертав уваги на підлітків, що стояли посеред величезного залу. За хвилину дорослі пощезали в протилежних проходах, які вели на стартові площадки. Стіни тихо зімкнулися за людьми, ніби гладінь води.
— Ходімо швидше, — сказав Іон. — Батько дозволив нам вийти на поверхню.
— Що? — здивовано перепитали близнюки.
— Швидше, — підганяв Іон і побіг, але не до дверей, а до голубого квадрата посеред підлоги — площадки швидкісного ліфта.
— Якщо встигнемо, — швидко пояснив Іон, — то побачимо їхній старт.
— Нарешті! — зітхнула Алька. — Нарешті побачимо щось справді цікаве.
— Вихідна камера, готові! — наказав Іон ліфту.
Навколо них ледь чутно зашелестіли, змикаючись, стінки ліфта. На мить зробилося тихо. Ці ліфти — не найприємніший засіб зв'язку. Підіймаєшся чи спускаєшся, завжди паморочиться голова, тисне в потилиці, перехоплює подих.
Але це тривало недовго, лише кілька секунд. Знову прошелестіли стінки ліфта, і всі четверо опинилися в круглому залі, де замість стін були самі шафи — високі й вузькі, щільно підігнані одна до одної. Над чотирма шафами вже горіли зелені написи: «Алька», «Алік», «Іон», «Робік».
— Прошу, — Іон вказав на написи. — Заходьте кожний у свою шафу. Автомати одягнуть вас у комбінезони і не випустять без перевірки.
Алік і Алька бігом кинулися до своїх шаф. Іон на хвильку затримався. Зі стелі спустилася до нього срібляста «бджола».
Алька завагалася.
— А ти чому баришся, Іоне? Що ти там робиш? — запитала вона.
Іон усміхнувся.
— Треба дати деякі розпорядження.
Він тихо промовив до «бджоли» кілька слів. Сріблястий мікрофончик шугнув угору, а Іон побіг до своєї шафи.
— Все гаразд! — крикнув він біжучи.
Алік уже зачинився в своєму гардеробі, а тієї миті, коли Іон закінчив коротку розмову з мікрофоном, Алька теж переступила поріг шафи.
Тут панував напівморок. Легкі доторки автоматичних рук допомогли прибрати потрібну позу: ноги трохи в сторони, руки вгору, голова прямо. За секунду зі стелі опустилася легка тінь: космічний комбінезон, тонкий і легкий, з кулястим прозорим шоломом.
— Ну, як там? — почувся біля самого вуха Альки Іонів голос. — Чуєте мене?
— Так, — відповів Алік.
— Так, — прошепотіла Алька.
— Авжеж, — мовив Робік.
— Прекрасно, — сказав Іон. — Зараз почнеться перевірка…
В Альчиному гардеробі замиготіло застережливе біле світло. Комбінезон щільно обліг її тіло, а на ноги автомати натягли великі черевики з плоскими, округлими підошвами.
— Чому тут за мене все роблять автомати? — почувся роздратований голос Аліка. — Я ж не мала дитина.
Хтось засміявся ледь поблажливо, і Алька спершу не могла збагнути хто.
— Любі близнюки, — сказав Робік, — примірка космічних комбінезонів надто тонка робота для людських рук.
— Вірно, — підтакнув Іон. — Ви вперше виходите на поверхню?
Алька відповіла, трохи повагавшись:
— В таких умовах — вперше.
— Що означає «в таких»? — здивовано запитав Іон.
— Ну… — почала вона неохоче.
Алік, сміючись, перервав її.
— Моїй гарній сестрі, — сказав він, — соромно зізнатися, що до цього ми ніколи не були на справжній поверхні.
— Зрозуміло, — буркнув Іон.
— Коли ж, нарешті, почнеться та перевірка? — злостиво запитала Алька.
Ніби у відповідь, в кабінах спалахнули зелені написи: «Кінець перевірки», і Алька почула дружний вибух сміху, тим дратівливіший, що Алік, мастак перекривляти інших, уже почав кудкудакати і кашляти в стилі «захриплої зозулі».
Як в такому становищі зберегти гідність? Хіба що промовчати. І Алька промовчала.
На щастя, хлопці перестали хихотіти. Двері шаф відчинилися, і всі четверо знову вийшли в зал.
— Сюди, — показав Іон.
Слідом за ним близнюки і Робік знову стали на голубий квадрат швидкісного ліфта.
— Уже? — прошепотіла Алька.
Іон кивнув.
— Готові, — сказав він. — Нагору. Готові. І нарешті…
— Ох! — зітхнула Алька.
— Ну й ну, — мовив Алік.
В їхніх голосах вчувалося здивування, повага, захоплення, приголомшеність і навіть цілком очевидний, хоча й старанно прихований, страх. Нічого дивного, однак, в цьому не було.
Вони потрапили на величезну, зовсім гладеньку поверхню, де, ніби в дзеркалі, відбивалися їхні обриси.
А над ними відкрився оксамитно-чорний, сповнений білими іскрами й туманними цятками, безмежний і безконечний простір Великого Космосу.
Ліфт зупинився. Від нього зостався лише слід: темний квадрат на опалесціюючій зеленкуватій площині. Діти стояли, тримаючись за руки, і мовчали. Навіть сатурнієць Іон, що давно звик до таких картин і ще до приїзду близнюків кілька разів виходив на поверхню, кожен вихід переживав, як особливо врочисту хвилину.
— Ось він який, «Розвідник»… — тихо прошепотів Алік.
— Так, — сказав Іон.
— А це орбіта Десятої Тисячі?
— Так, це орбіта Десятої Тисячі, — підтвердив Іон.
Напружену тишу порушив голос Робіка:
— Увага! За хвилину старт космольотів.
— Куди треба дивитися? — запитала Алька.
— Туди, — вказав Робік-всезнайко і взявся відлічувати останні секунди: —… п'ять, чотири, три, дві, одна. Старт!
З-за круглого обрію спокійно й повільно випливли два стрункі веретена — космольоти з дослідниками і вченими, яких діти нещодавно бачили в Головному Залі Стартової вежі. Перший космоліт — «Альфу» вів Марім, другий — «Бету» — Орм Согго.
На якусь мить космольоти зависли над небокраєм недалеко один від одного.
— Десять нуль одна, — повідомив Робік.
Два блискучі веретена почали підніматися вгору. Спершу вони піднімалися повільно і спокійно, потім швидше, зменшуючись в глибині неосяжної ночі до світних рисочок, а тоді раптом перетворилися на дві вогняні смуги, які даленіли, блідли і ось щезли зовсім.
— Десять нуль п'ять. Повна швидкість, — сказав Робік.
Іон глянув на близнюків. Прозорі шоломи освітлювали обличчя навіть серед глибокої пітьми космічного простору. Тому Іон міг бачити обличчя близнюків, ніби всі сиділи зараз на терасі-їдальні, а вгорі сяяло штучне сонце.