Страница 2 из 31
Ви вже знаєте, як Іон сміється, то й зрозумієте, чому близнюки злякано витріщилися на нього.
— Що тобі, Іоне? — скрикнула Алька.
— То він так сміється, — пояснив Робік.
Іон хотів уже перестати, але глянув на здивовані обличчя близнюків і знову зайшовся сміхом — аж сльози виступили на очах.
— Мої батько й мати…
— Його батько й мати, — пояснив за друга Робік, — називають ці звуки «сміхом захриплої зозулі».
— Ой, як схоже! — заволав Алік.
Близнюки вибухнули сміхом.
Іон замовк. Дивився лише на Альку і слухав, як вона сміється.
— Ну ось, будь ласка! — пирхнула Алька. — Зараз ти сам винен, що в моїй голові все переплуталося. Нічого звалювати все на мене одну.
Ну як тут відповісти — заперечити чи погодитись? Не встиг Іон вирішити це питання, як Робік раптом застережливо підняв палець:
— Нагадую, зараз саме час снідати, якщо хочете встигнути до Стартової вежі.
— Рятуйте! — закричав Іон. — Поїхали!
Він перший стрибнув на рухому стежку, що вела до тераси-їдальні.
Стежка рудою змією вилася посеред зеленого газону повз клумби з квітами. Над Альчиною головою затріпотів голубими, як її очі, крильцями невеличкий метелик.
— Голуб'янка красива, — пояснив Робік, — або Licaena Bellaegus.
— Дуже приємно з вами познайомитися, — вклонився Алік метеликові.
Тераса-їдальня чекала на них біля ботанічного саду. Чотири крісла, стіл, накритий на трьох. Алік, побачивши тарілки, блаженно застогнав.
«Ну й апетит же тут, на «Розвіднику»! Трансгалактичний!» — хотів він сказати трохи згодом. Але рот його вже був напханий їжею, і замість слів вийшла якась белькотня.
Коли ж Алік на мить відірвався від тарілки і глянув довкола, то навіть жувати перестав від захоплення.
Тераса-їдальня стояла посеред луки, оточеної з трьох боків схилами Зеленого Узгір'я. На схилах вигравав усіма можливими і неможливими барвами ботанічний сад: пальми й берези, кипариси та магнолії, сосни й тюльпани, острівці квітів поміж континентів дерев, і в кожного острівця свій колір і малюнок.
Алік вражено зітхнув, а Іон вдячно усміхнувся йому. Але глянув на Альку і де й поділися його усмішка. Алька сиділа в своєму кріслі підкреслено пряма, дуже чемна і зовсім байдужа.
— Ну як? — безнадійно запитав Іон.
— Непоганий краєвид, — незворушно відповіла вона.
— Непоганий краєвид? — перепита» Іон, роблячи наголос на слові «краєвид».
— Непоганий, — підтвердила вона.
— Тільки спокійно, Іоне, — шепнув Робік, а сам ввічливо побажав близнюкам смачного.
Іон пересердився дуже швидко. Тепер йому було тільки жаль Альку.
З першого дня Іон не переставав захоплюватися цією красою. Його ж батьківщина була така сувора й безбарвна. Правда, ліси та сади на Сатурні були в сто разів більші за тутешні, проте там завжди було повно народу. Кожна квітка на Сатурні мала свого шанувальника, кожне дерево — свою родину. І хоча глушники глушили всякий шум, але про самотність у лісах Сатурна годі було й мріяти — надто відчувалася перенаселеність міст і селищ. І лише тут, на «Розвіднику», пізнав, яка то радість — милуватися красою природи на самоті.
А сьогодні, побачивши Альку, Іон збагнув ще одну істину: радість буває повна лише тоді, коли нею можна поділитися з кимось близьким. Ось чому хлопець вирішив, що під час сніданку покаже близнюкам (в глибині душі він, звісно, думав лише про Альку) свої улюблені куточки.
І тут Алька назвала всю цю красу «непоганим краєвидом». Іон зажурено опустив голову. Проте йому не хотілося, щоб його бачили засмученим. Робік цілком слушно застерігав: «Тільки спокійно!»
— Слухайте, — як люб'язний господар, запитав Іон, — а може, ми подивимося дещо, поки снідаємо?
— Оце ідея! — зрадів Алік, і навіть Алька цього разу схвально кивнула.
Іон простяг руку до одного з маленьких мікрофонів, які висіли, ніби срібні бджоли, на спинці кожного крісла.
— Увага! — сказав він. — Звичайна прогулянкова траса понад основними об'єктами.
Мікрофончик позеленів. Це був сигнал, що наказ прийнято.
— Ми готові! — повідомив Іон.
Слово «готові» означало кінець наказу. І відразу кругла тарілка тераси знялася вгору.
Обрій різко відсунувся і посвітлішав. Тієї самої миті над терасою, ніби квітка, розкрилася прозора чаша зонта. Вони увійшли в смугу штучного дощу: він саме став накрапати над ботанічним садом.
Тераса піднялася ще вище. Треба було пролетіти над Зеленим Узгір'ям. Потім, з другого боку Зеленого Узгір'я, тераса знову знизилася. Під ними бігли назад дерева, луки, клумби з квітами. Дощ перестав, дмухнув теплий вітерець.
Альчине обличчя вперше засяяло щирим захопленням. Вона схилилася вперед і запитала:
— Що це?
— Ліворуч… — пояснив Іон, — колонія, де ми живемо.
— А праворуч?
— Основна група лабораторій. Білі бані — там досліджуються явища надшвидкості. Червоні — лабораторії автоматики й роботики. Зелена баня — центральна станція зв'язку і розпоряджень.
Іон глянув на Альку і здивувався. Її голубі очі… ніби хтось запалив у них яскраві вогники.
— Коли ми все це оглянемо?
— Треба одержати дозвіл, — неохоче відповів Іон.
— А ти там був?
— Так.
Алька ворухнулася, ніби хотіла скочити на рівні ноги, але поручні крісла тут-таки обхопили її за талію. Адже тераса летіла на висоті десяти метрів.
— Обережно, — усміхнувся Робік.
— Я повинна оглянути лабораторії, — різко сказала Алька.
Алік зітхнув.
— Сестричко, — казенно-солодким голоском проспівав він, — сестричко… Я знаю, що ти до нестями закохана в точні науки, і тому схиляюся перед тобою. Але дозволь хоч нам помилуватися досхочу цією красою.
Алька неприязно зиркнула на брата. Алік незворушно показав їй язик.
— Ось, будь ласка, — сказала вона, — отакі поети.
Слово «поет» повинне було прозвучати як образа, і так воно й прозвучало. Проте Алік не образився, тільки добродушно засміявся.
— Ось, будь ласка, — перекривив він, — а такі жінки.
— Прошу вас, — втрутився незмінно лагідний Робік, — не сваріться. Це нудно.
— Бачиш, сестро, — мовив Алік, — навіть роботу з тобою нудно.
Алька не відповіла. Тераса наближалася до другого улюбленого куточка Іона — місцини, забудованої на взірець оазису в пустелі.
Оазис у поясі жовтих і сріблясто-сірих горбів був надзвичайно красивий. Вінок із пальм, очерету і квітучих чагарників охоплював невеличке бірюзове озерце.
— Летимо над Оазисом Веселощів, — вдавано байдужим голосом сказав Іон. А сам чекав на вигуки захвату.
— Вода має досить-таки приємний колір, — ввічливо визнала Алька.
Іон так люто глянув-на неї, що Робік поклав йому на плече руку. Алька аж здригнулася, побачивши, як зблід Іон.
— Що сталося? — занепокоїлася вона. — У тебе щось болить?
— Ні! — відказав Іон.
Але Алік усе зрозумів і похитав головою.
— Гляньте ліворуч, — «вів далі Іон, — це Стартова вежа головної траси!
Тераса непомітно, але впевнено набирала швидкість. Вони вже летіли на висоті п'ятдесяти метрів.
Іон байдужим голосом давав пояснення, солідно і люб'язно виконуючи роль гіда. Пролетіли над другим і третім житловими селищами, спортивним парком, головними майстернями і залом мистецтв.
— Увага, — промовив Робік. — Дев'ять двадцять.
Цієї миті поручні крісел зімкнулися навколо екскурсантів. Це означало, що тераса зараз почне набирати швидкість.
Обрій враз нахилився, краєвид пойнявся млою і замиготів унизу, вітер засвистів у вухах, аж подих їм перехопило. Тривало це п'ять хвилин.
За ці п'ять хвилин Іон усе передумав і зрозумів. А зрозумівши, чому близнюки байдужі до тутешньої природи, відразу ж пробачив їм. Однак вирішив трохи відігратися.
«Ви заслужили, — подумав він, дивлячись на профіль усміхненої Альки, — ви заслужили невеличкий урок. Він вам стане в пригоді. Може, навіть у великій пригоді. Особливо тобі, красуне».