Страница 27 из 31
Іон в розпачі відчув, що у нього починають тремтіти руки і що він ось-ось відірве погляд від екрана, бо нічого вже не розуміє і ні в що не вірить.
— Що це за проклята луна?! — люто крикнув він, щоб хоч на мить заглушити в собі цей божевільний вереск тисяч знайомих і водночас таких нелюдськи чужих голосів.
«Так… луна», — повторив про себе.
І від цього слова чи то завдяки йому, все раптом стало сліпучо-яскраве, як сяйво Сонця на Меркурії. Ці капосні знайомі й чужі звуки були просто голосами, які полинули в простір на гребенях радіохвиль і попали в якусь предивну пастку. Тепер вони тріпочуться в тій пастці, наче риба в сітях, і не можуть видобутися назовні, і повторюються тисячами лун.
Досить було Іону збагнути причину галасу, як сам галас став не таким уже й нестерпним. Ніби почав стихати. Іон знову міг зосередитися на екрані та рулях.
Правда, ще раз пролунали подесятерені голоси Гелени й Чандри, і Альчин в тисячу разів голосніший сміх знову задзвенів звідусіль, проте за кілька секунд усе стихло.
У нижній частині свого екрана Іон побачив цифру «4». Отже, до «Альфи» та «Бети» зосталося тільки чотири хвилини льоту! В це важко було повірити.
Як передбачено програмою, Іон зменшив швидкість до мінімальної. І цієї миті йому здалося, що він просто… оглух.
Запала чудесна, оксамитна тиша.
КБ-803 йшов зараз трохи ширшим коридором. Лавина дрібних метеорів поступово рідшала. Іон краєм ока зиркнув на Альку — і зразу ж втупився в екран.
Альки не було в кріслі! Вона залишила пост!
«Чи це дівчисько з глузду з'їхало? Чи хоче згубити себе, мене і всіх нас?» — у розпачі й гніві подумав він.
Як вона могла? По-перше, залишила бойовий пост; по-друге, вийшла із захисного крісла-скафандра; по-третє, взагалі щезла з поля зору!
Цього досить.
Цілком досить, щоб дискваліфікувати учасника змагань.
І як же він здивувався, коли раптом відчув, що й з нього сповзає захисний скафандр! Навіть втратив на мить владу над рулями і розпачливо кинувся до гальм. Йому здалося, що оце зараз, цієї самої секунди, полишений напризволяще космоліт КБ-803 вріжеться в миготливу метеорну стіну.
Але так йому тільки здалося.
Зиркнув на запасне крісло пілота і раптом побачив там… Альку.
— Бери рулі! — спокійно наказала вона. — Швидше!
Інстинктивно і водночас охоче він виконав наказ. Охоче, бо зрозумів і схвалив її вчинок. Адже вона вчинила розсудливо.
Алька, однак, хотіла виправдатися.
— Прийми пояснення, командире, — квапливо мовила вона. — По-перше: залишила пост, щоб перервати радіоприйом. Цей нестерпний вереск…
— Твоя правда, — згодився він.
— По-друге: я залишила місце стрільця, бо в цьому районі вже не можна стріляти. По-третє: вважаю, що зараз краще вимкнути скафандри. Нам треба мати постійний зв'язок між собою, а в скафандрах діє тільки радіо. Чи не так?
— Ти вчинила дуже слушно, — відповів Іон.
— Ще хвилина, — задихано сказала вона. — Яка в тебе швидкість?
— Двісті на секунду.
— Точно, — прошепотіла вона.
— Так, — несподівано суворо сказав він. — Досить розмов. На десять секунд оголошую тишу на борту.
Алька все-таки не витримала. Знову на мить прокинулася в ній душа геолога.
— Що ж то воно за радіобалаган? — сказала сама до себе. — Так міг поводитися тільки якийсь мінерал! Поглинач радіохвиль! Ніхто про таке ніколи не чув. Сенсація! Або…
— Тиша! — різко перебив її Іон.
— Так, тиша, командире, — слухняно повторила вона.
Іон почав гальмувати. Серце його калатало, як ніколи в житті. Він не був цілком певний, що саме в розрахований Супермозком час знайде «Альфу» чи «Бету». Але так чи інакше за цю хвилину йому треба було знизити швидкість космольота до нуля.
Іон гальмував дуже обережно, і все ж кров приливала до очей, губів, кінчиків пальців, до носа. Неабияк здивувався, коли раптом побачив, що з носа просто на руку впала червона крапля. «Мені ввижається? — подумав він. — Ах, ясно! Ми ж без скафандрів!»
І тут-таки радісно відзначив, що політ у нього виходить ідеальний. З таким стажем його «механічно», без вступних іспитів, зарахують до Школи великих швидкостей.
Цієї думки він не додумав, бо всупереч наказу про тишу, закричав разом з Алькою:
— Це вони! Це вони! Це вони!
Зустріч відбулася в самісінькій глибині Чорної Ріки, на межі Дванадцятої і Тринадцятої Тисяч.
— Це вони! — кричала Алька.
— Це вони! — кричав Іон.
А екіпажі «Альфи» та «Бети» збіглися до екранів і візирів.
Усі вже знали, що ніхто інший, а тільки діти з «Розвідника» могли з'явитися тут на КБ-803. На «Альфі» цю можливість вирахував, — через півгодини після того, як застряг у Ріці, — сам Марім; на «Беті» аналогічні результати одержав астрограф Ієронім Брошкідзе. Але тільки Чандра Рой і Гелена Согго щиро вірили, що зустріч відбудеться, і саме вони безперервно чергували на постах спостереження в своїх космольотах. Доля справедливо винагородила їх: Чандра Рой на «Беті», а Гелена Согго на «Альфі» побачили те, чого так чекали, і закричали щосили:
— Це вони! Це вони! Дивіться, це вони!
І тільки згодом на обох космольотах прозвучали правильні повідомлення спостерігачів:
— КБ-803 підходить по сліду, віддаль двадцять кілометрів, сигналізація світлова!
І цілком природно, що всі члени екіпажів, крім хіба пілотів, збіглися до екранів і візирів. Навіть най-стриманіші й найвідповідальніші люди залишили свої пости. Тут дехто може здивуватися, ба навіть обуритися.
Але не дивуйтеся цьому бракові дисципліни.
Адже ще мить тому обидва екіпажі були впевнені, що безповоротно летять у космічну безодню, що ніколи вже не повернуться до рідної Сонячної системи, що немає для них порятунку.
Ніхто не хотів покірно чекати смерті. Тому на обох космольотах відразу ж узялися до роботи, тобто почали боротьбу за життя, повітря, їжу.
Найперше об'єднали «Альфу» й «Бету». Були закинуті троси, і обидва космольоти вже з годину йшли поряд.
Одночасно розпочали науково-дослідну роботу інші групи, організовані зразу ж по катастрофі: групи харчування, зв'язку, повернення, а також група дослідження Чорної Ріки.
Люди працювали звично й спокійно. Дотепники жартували. Орм Согго співав, Марім насвистував… Зрештою, всі були трохи схвильовані — як люди, що одержали нове завдання. А цього разу завдання випало особливо важке.
Коли б не це приховане хвилювання, можна було б подумати, що не сталося нічого незвичайного. Якщо не вважати за незвичайне те, що разом із Чорною Рікою «Альфа» та «Бета» летіли в космічну безодню.
Правда, в обох космольотах знали, що є невеличка надія на порятунок, але, — як уже згадувалося, — крім Чандри й Гелени, ніхто в це не вірив.
Отож, коли в обох космольотах пролунав крик: «Це вони!», а потім: «КБ-803 підходить по сліду»… — ніхто, крім пілотів Маріма й Орма, не зміг перебороти спокусу побачити допомогу, що наближалася.
Всі дивилися мовчки. Тиснули руки Гелені, Яну й Чандрі. Хтось промовив: «Вони зробили неможливе». А ще хтось: «Друзі, троє дітей принесли нам надію на порятунок».
Людські думки ходять одними дорогами. І так само, як недавно на Головній Базі Долорес поправила Назима, так зараз на «Альфі» Ебенезар Ліон, один із найвидатніших математиків світу, також запротестував проти слова «діти».
— Ні, — сказав він, — не діти, а троє справжніх людей принесли нам надію на порятунок.
І всі, хто його чув, мовчки кивнули. Осяяні новою надією, очі вп'ялися в силует космольота КБ-803, що згідно плану Супера розмовляв із «Альфою» та «Бетою» світловими сигналами, тримаючись дещо віддалік.
— Це дивовижно! — прошепотів Ліон Гелені. — Хто з них пілотує машину?
Гелена здогадувалась, але не висловила своїх здогадів уголос.
КБ-803 передавав такий текст:
«Іон Согго, Алька Рой на борту КБ-803 прибувають за розпорядженням Головної Бази. Наше завдання: провести вас крізь Чорну Ріку до «Розвідника». Відповідайте: брати вас на буксир чи ви зберегли власну тягу?»