Страница 26 из 31
Алік хотів забутися. Він ловив у кружечки прицілів все нові й нові брили, що наближалися до «Розвідника». Натискав вогневі педалі метальників. Нищив нескінченні хвилі й гребені Чорної Ріки. І вперто намагався не думати. Взагалі не думати. А хіба можна хоча б подумати про те, що не треба думати? Адже сама думка про недумання є, власне, думка!
— Не будь дурнем! — сердито накинувся він сам на себе.
— Вибач, але не розумію, командире, — відгукнувся ввічливий голос «Розвідника».
— Замовкни! — крикнув Алік, зовсім вибитий з рівноваги цим несподіваним втручанням «Розвідника».
— Наказ прийнято! — прошепотів «Ропер».
Аліку зробилося соромно. Навіть не тому, що все тут, крім його власних думок, записувалося і потім ставало відоме всьому світу.
Йому було соромно перед самим собою.
— Скасовую наказ, — мовив він. — І перепрошую.
— Прийнято. Будь ласка.
Алік замовк, бо до «Розвідника» наближалася нова густа хвиля дрібних, як град, метеорів. Через секунду озвався:
— «Розвіднику»?
— Слухаю, командире.
— Коли ми виходимо до того району Ріки, де повинні перебувати «Альфа» і «Бета»?
«Розвідник» відповів, не замислюючись:
— Через двадцять хвилин.
— Уже?! — з жахом прошепотів Алік.
— Через одинадцять хвилин п'ятдесят дев'ять секунд… п'ятдесят вісім секунд, — «Розвідник» почав відлічувати час.
Спершу Алік хотів наказати йому замовкнути, але якось враз заспокоївся. Це саме те, чого йому бракувало. Хай говорить!
— «Розвіднику»! Безперервно повідомляти час! — наказав він.
— Прийнято, — відповів «Розвідник». — П'ятдесят п'ять, п'ятдесят чотири, п'ятдесят три…
Алік, усміхаючись і примруживши очі, накрив кружечком прицілу нове скупчення метеорів, що летіли просто на «Розвідника», і натиснув педаль.
У простір вилетів черговий стовп вогню, найдальший відсвіт якого досяг віддаленого на вісім мільйонів кілометрів екрана Головної Бази.
— Ми вкладаємося в час? — запитала Алька.
— Так.
— Коли входимо в їхній район? — запитала ще, і раптом Іон завмер: в її голосі вчувалися ледве стримувані сльози.
Не запитував, що сталося. Він, як і вона, подумав про те, що вразило Майка й Назима на Головній Базі, що мучило Аліка на «Розвіднику», що зараз бриніло сльозами в голосі Альки.
Він ще мало її знав.
Не встиг відповісти на запитання, як вона сказала цілком спокійно:
— Це миттєва слабкість, Іоне. Я злякалася. Минулося. Скажи — коли ми ввійдемо в їхній район?
Іон на мить знову ввімкнув тягу і глянув на контрольну дошку:
— За одинадцять з половиною хвилин.
— Що?! — скрикнула вона.
— Якщо вірити годинникам, — суворо додав Іон.
— Ти гадаєш… що вони можуть підвести? — запитала вона.
— Все може бути.
КБ-803 декілька секунд плив ніби прорубаною в суцільній кризі трохи звивистою стежкою.
Довкола космольота знову була інша картина. Замість величезних незграбних брил, чорніших за вічну космічну ніч, тепер посипалася густа, вся у відблисках вогню, лавина дрібних метеорів.
Вони оточили космоліт з усіх боків. Ніби крижана лавина. Виднів лише вузенький, ніби прорубаний, тунель.
Влізти в таку кашу?
Це ще гірше, ніж стукнутися носом космольота в брилу. Від цілої скелі можна, маючи трохи щастя, відскочити, як м'яч, без великої шкоди. А в такій каші потонеш, як у формаліновому багні Венери.
— Іоне! — мовила Алька таким дивним голосом, що по Іоновій спині пройшов холодок.
— Що сталося? — прошепотів він.
— Іоне! — гарячково заговорила вона. — Ця дорога, якою ми зараз летимо, не виникла сама собою… Подумай: як вона виникла?
Він зрозумів — і його серце забилося від шаленої радості!
— Так! — вигукнув він. — Алько, люба, друже! Правду кажеш! Це вони!
— Обережніше! — буркнула Алька ніби сердито, а насправді зі щастям у голосі — про це знала лише вона — із очима, повними сліз.
Дарма, що Іон мало не вліз просто в те миготливе метеорне багно Чорної Ріки! Найважливішим був один-єдиний факт: вони натрапили на свіжий слід «Альфи», чи «Бети», чи, може, навіть обох космольотів.
Іон тим часом вернувся на правильний курс. Справді, КБ-803 мало не врізався носом в метеорну кашу, але вогонь із двох малих бокових метальників космольота спалахнув на мить — і очистив чималий простір. КБ-803 уникнув аварії.
— Ух! — Іон глибоко зітхнув. — Ну й дурень же я!
— Не перебільшуй, — засміялася Алька так, ніби пташка защебетала. — У тебе на те була причина.
— Це напевно їхній слід! Напевно, напевно! — повторював він, обережно ведучи КБ-803 цим коридором чи то тунелем серед метеорної криги.
— Вони вже, мабуть, десь недалеко, — прошепотіла Алька. — Я вимикаю метальники.
— Правильно, — погодився Іон. І раптом заспівав, ніби оперетковий герой, примітивну арію — «Ах, пра-а-вильно!… Ах, пра-а-а-а-авильно!»
Обоє розсміялися.
На контрольній дошці миготіли цифри — хвилини й секунди, що відділяли їх від зустрічі з «Альфою» і «Бетою». Вже недалеко.
— Егей! — крикнула Алька, ніби вони просто вийшли собі на прогулянку в земні гори і загубилися в імлі.
Іон був у захваті від цього милого, смішного порівняння.
Хотів відповісти таким самим вигуком, який він, сатурнієць, знав лише з відеофільмів про Землю, бо на Сатурні навіть найвідважніша людина не ризикнула б «загубитися в імлі», — а вже, напевно, не рятувалася б криком «егей!». Іон усміхнувся, відкрив рота і…
І раптом страхітливий галас оглушив їх обох! Ніби вони опинилися серед божевільної юрби, що кричала, верещала, стогнала, сміялася, белькотіла…
— Що це? — жахнувся Іон.
— Іоне! — крикнула щосили Алька.
І вони не почули одне одного.
А власне нічого й не сталося. Зображення на обох екранах навіть не здригнулося. КБ-803 так само поволі, на найслабшій тязі йшов тунелем серед метеорної криги.
Проте навколо них тисячі голосів кричали, перебивали один одного, стогнали й сміялися.
За хвилю Іон і Алька вже не чули навіть своїх думок.
Але вони збагнули одне: зараз не треба ані з'ясовувати природу цього прегидкого явища, ані боротися з ним, ані навіть налагоджувати контакт між собою — контакт, який став абсолютно неможливий. Треба було тільки утримати КБ-803 на курсі й не дати йому залетіти в густющу хмару дрібних метеорів. Зараз кожен із них був полишений на самого себе, кожен мусив покладатися тільки на свої чуття.
Чи це так? Адже між ними не було й двох метрів!
Так. Але жоден із них не міг дозволити собі хоча б на частку секунди відірвати погляд від свого контрольного екрана. І саме тому, такі близькі, вони стали раптом страшенно самотніми. Їх розділив товстезний мур галасу.
«Ну й гидота! — люто подумав Іон. — Що за проклята гидота!»
І раптом він упізнав. А впізнавши, зрозумів.
З божевільного галасу почали виділятися знайомі звуки, знайомі голоси. Так, наче у великому натовпі перегукувалося кілька різних голосів, дивним чином помножених на сотні, тисячі безнадійно переплутаних слів і речень, вигуків та закликів. І зненацька Іон почув материн голос!
Голос Гелени Согго повторив раз і вдруге: «… необхідно, по-перше: всі рапорти… необхідно, по-перше: всі рапорти…»
Гелену перебив, вірніше, заглушив її слова голос пілота Маріма: «База на Тритоні…» В цю мить звідусіль двадцять тихіших голосів Гелени і сорок гучніших голосів Маріма повторили зовсім інші слова й уривки речень, а далі озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний — так, Іонів моторошно-веселий голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з десятого боку безнастанно вигукував: «Так! Алько! Люба! Це напевно… Так! Алько! Люба!»—і знову: «Так! Алько!»—і знову: «Це напевно…» А потім голос Орма: «Увага, «Альфа»! І голос Чандри: «Будь спокійний!» І крик Маріма: «База на Тритоні!» І раптом з усіх боків залунав веселий, мов пташиний спів, сміх Альки, в тисячу разів голосніший і тому справді жахливий.