Страница 12 из 31
— Ми зачекаємо, — мовив Іон.
Долорес і Майк схвально кивнули.
— Твоя правда, Іоне, — повторив шанобливо Антонов. І раптом усміхнувся. Це було так незвично: два ряди білих зубів сліпучим вогнем блиснули на смаглявому обличчі.
— «Розвідник» має нових командирів, — сказав він.
І раптом йому спало на думку щось несподіване — він аж ляснув себе по чолі.
— Відтепер… — здивовано мовив Антонов, — відтепер кожне нове керівництво «Розвідника» має право вимагати від нас, Головної Бази, рапорту. На випадок тривоги ви мої начальники.
— Майку, — різко застерегла Долорес.
— Чекай, — перервав він її. — У техніці, сестро, ти геній. Але в тебе допотопні погляди на мистецтво виховання.
— А в тебе?!
— А в мене погляди щонайбільше п'ятого віку нашої ери, — мовив лагідно Антонов.
Потім став навпроти дітей, розправляючи плечі, глянув на Долорес так, що та мовчки стала поряд, і сказав голосом, який не допускав жартів:
— Керівництво Головної Бази в особах Долорес Лі і Майка Антонова доповідає новому керівництву «Ропера». Ми у вашому розпорядженні.
Іон і Алік просто розгубилися. Вони почервоніли, як вогняні півонії із садів «Розвідника». Алька усміхнулася своєю найлюб'язнішою і найантипатичнішою усмішкою.
— Ми дуже раді. Але що, власне, означає «у розпорядженні»?
Долорес гнівно ахнула, але Майк схопив її за руку.
— А ось що, — відповів він. — Ми зобов'язані відповісти вам на будь-яке запитання.
Іон здригнувся. Він зрозумів, що означає «відповісти на будь-яке запитання». Відкашлявся. Від хвилювання йому на мить перехопило голос.
— Я хотів би дізнатися, — сказав він нарешті, — чи маєте ви вже зображення того, що сталося з «Альфою»?
— Ах, — зітхнув Алік. — Розумію.
— А картину дій «Бети» ви нам зможете дати потім? — запитала пошепки Алька.
— Так.
— Я проти, — неприродно різко сказала Долорес.
Іон підійшов до самого екрана. Здавалося, ніби він став поруч жінки.
— Чому? — запитав тихо. — Чому ти нам не друг?
Долорес зблідла.
— Іоне! — сказала вона. — Ти нічого не розумієш.
Він недовірливо похитав головою.
— Тоді… поясни. Щоб я зрозумів.
Долорес безпорадно розвела руками. Їй бракувало слів. Вона скривилася, ніби від раптового болю.
— Просто… я хотіла позбавити вас від таких видовищ.
— Чому?
— Бо… мені жаль вас.
Іон збентежено опустив очі. В очах Долорес Лі — великої Долорес! — він раптом побачив дві сльози. Ніхто ще не бачив, щоб вона плакала.
— Розумію, — тихо мовив Іон. — Але ми повинні знати, і знати якомога більше.
— Ми цього вимагаємо, — твердо сказав Алік.
Долорес глянула на Антонова.
— Ну то як? — запитав він.
Вона кивнула.
— Хай побачать, — буркнув Антонов. — Може, потім це матиме велике значення.
Іон хотів запитати чому, але не встиг: зображення Майка і Долорес несподівано зменшилося й пересунулося в нижній боковий сегмент екрана.
— Увага, — мовив Майк, — передаємо в записі повідомлення про космоліт «Альфа».
Іон на мить заплющив очі.
В цей час він відчув у своїй руці Альчину руку.
— Іоне, — прошепотіла вона. — Це вже було.
«Неправда, — подумав хлопець. — Це триває і зараз».
Антонов сказав:
— Згідно одержаного нами рапорту, робочий день на космольоті «Альфа» розпочався нормально.
На екрані знову розкрилася чорна безодня космосу. Це був сектор АМ, 1128, 43, 08, 11 — сектор, де в цей день повинна була працювати «Альфа».
У глибині, по той бік холодного, похмурого і безмовного океану, сяяли білим світлом сузір'я Центавра, Стрільця і Орла.
Потім ліворуч на екрані з'явився невеликий веретеноподібний силует, що горів зеленавим світлом. Це була «Альфа».
Космоліт виплив на передній план і завмер.
Зображення збільшилося. Тепер космоліт було добре видно. Видніли навіть маленькі силуети кількох членів екіпажу, які вийшли з корабля.
Антонов заговорив знову:
— Об одинадцятій нуль-нуль «Альфа» зайняла позицію в передбаченому на сьогодні секторі. Вісім членів екіпажу, серед них Гелена Согго, залишили «Альфу» і розпочали свою роботу. Вони віддалилися від «Альфи» не більш як на сто кілометрів. До одинадцятої години п'ятдесяти дев'яти хвилин екіпаж космольота працював без перешкод.
Кілька секунд зображення тремтіло, ніби збрижена поверхня води, бо Антонов різко скоротив передачу, щоб якнайшвидше дійти до потрібного моменту.
Іон сплів пальці, хотів приховати їхнє тремтіння. «Це вже було, — повторив про себе. — Все, що ти тут бачиш, відбулося раніше і зараз тільки повертається з минулого». Однак хіба могли допомогти ці тверезі роздуми?
Так, усе це вже сталося. Але ж він дивився на те, що й досі загрожувало смертю найближчій людині на світі. Мати, спокійна й мудра, яка завжди дбала про те, щоб між нею і сином не було ніяких таємниць, яка в дні найгарячішої роботи знаходила часинку для розмови з сином, навіть коли їх розділяли мільйони кілометрів. Мати — великий, пречудовий пілот Гелека Согго і учасниця кожної синової забави, супутниця у вилазках на поверхню Сатурна, найвеселіша з друзів.
Іон хотів просто заплющити очі. Він глибоко зітхнув — раз, другий. «Ти тут найстарший, — нагадав сам собі, — ти командир. Пам'ятай: на орбіті Десятої Тисячі немає місця для плаксивих нікчем. Ти не самотній».
Він відчував присутність друзів, чув їхнє дихання. У пам'яті, як промінь світла і відблиск надії, промайнули слова Основного закону всіх космонавтів:
«Немає і не буде самотніх у хвилину космічної небезпеки».
Він підвів голову.
— Об одинадцятій п'ятдесят дев'ять апарати виявлення оголосили тривогу, — пробасив Антонов.
Силует «Альфи» на екрані замиготів червоним світлом. Люди, які працювали поза кораблем, були миттю втягнені в космоліт — лише вогняні смуги тривоги простяглися слідом за ними.
І відразу в глибині екрана з'явилася якась тінь.
То був згусток темряви, видимий тільки тому, що, пересуваючись дедалі швидше до середини екрана, він заступав світло далеких туманностей і зірок.
Космоліт, — це було виразно видно, — вже стартував. Однак він не встиг набрати швидкості, яка дозволила б йому втекти від космічної хвилі, що насувалася.
І ось чорна хмара огорнула «Альфу» з усіх боків.
Космоліт, намагаючись утекти, дав одну, другу, третю чергу протиметеорних вогнів. У їхньому сліпучому блиску розсипалися попелом величезні брили — чорна ріка раптом розтеклася на весь екран срібним світлом. Проте боротьба була даремна: «Альфа» тільки почала пробивати собі дорогу до втечі крізь метеорну стіну. Потім блиснули дві останні черги — і все: «Альфа» зосталася беззахисна.
Тепер вона могла розраховувати лише на допомогу ззовні.
Ще хвилину всі мовчки дивилися, як в чорній хвилі миготить маленький веретеноподібний вогник, і тоді Антонов обірвав передачу.
— Ось поки що і все, — мовив він. — Я вважаю, вам слід було знати правду.
— Дякую, — сказав Іон.
— Як же це могло статися? — запитала Алька.
Антонов розвів руками. Кивнув на Долорес, а та ледь примружила очі й доповіла:
— Ми з першої ж хвилини ведемо, розслідування.
— Розслідування? — здивувався Алік. — Проти, кого?
Долорес похитала головою:
— Те, що ми бачили, можна пояснити тільки неточністю в роботі апаратів виявлення. Зараз ретельно перевіряються всі автоматичні системи, котрі випускають апаратуру типу тієї, якою оснащено «Альфу».
— Звісно, — буркнув Робік, — знову все звалять на машини.
Алік удав, що не чує. А інші й справді не розчули, тим більше, що Алька саме запитала Антонова:
— Коли почне діяти «Бета»?
Антонов глянув на циферблат багатодискового космічного годинника. Якусь мить мовчав, потім сказав:
— За чотири хвилини. Увімкнути зображення?
— Так, — рішуче мовив Алік.
— Так, — повторила Алька.
Цієї хвилини до залу Головної Бази увійшов низенький чоловік із характерною для людей Марса цегляного кольору шкірою. Діти зразу його впізнали. Це був один із найвідоміших пілотів великих швидкостей, знаменитий винищувач метеорних лавин, майстер бойового пілотажу Назим Шумеро.