Страница 24 из 63
— У мене немає мрій, — шепочу я.
— Краще вже так, — гірко сміється Олена. — Тоді й розчарувань нема.
— Але що завгодно й де завгодно краще, ніж це.
— Думаєш? — Вона дивиться на мене. — Я знала одну дівчину, яка втекла. Ми були на вечірці, такій, як сьогодні. У будинку містера Дезмонда. Вона вилізла з вікна й подалася геть. І це була перша з її проблем.
— Чому?
— Що ти там їстимеш? Де житимеш? Якщо не маєш документів, то й не виживеш, не продаючи себе, а це можна робити й тут. Та дівчина зрештою пішла в поліцію, і знаєш, що сталося? Її депортували до Білорусі. — Олена видихає дим і знову дивиться на мене. — Ніколи не довіряй поліції. Вони не друзі.
— Але ж вона втекла. Повернулася додому.
— Знаєш, що станеться, якщо втечеш і повернешся додому? Тебе там знайдуть. І твою родину теж. А тоді краще було б раніше вмерти. — Олена гасить сигарету. — Можливо, тут і пекло. Але принаймні шкіру живцем не знімають, як із неї там.
Мене трусить, і не від холоду. Я знову згадую Аню. Я завжди думаю про бідолашну Аню, яка намагалася втекти. Не знаю, чи її тіло досі лежить у пустелі. Чи вже зогнила її плоть.
— Тоді виходу немає, — шепочу я. — Зовсім немає.
— Звісно є. Підіграєш їм. Трахаєш кількох чоловіків щодня, даєш їм те, чого вони хочуть. За кілька місяців чи за рік Мама отримає наступну партію дівчат, і ти станеш уживаним товаром. Тоді тебе відпустять. Тоді станеш вільна. Але якщо спробуєш утекти, з тебе зроблять приклад.
Вона дивиться на мене. Я здригаюся, коли вона несподівано торкається мого обличчя, кладе долоню мені на щоку. Шкірою відчуваю, які гарячі сліди лишають її пальці.
— Живи, Міло, — каже вона. — Це не назавжди.
14
Будинок вражав навіть за високими стандартами Бікон-Гілл — найбільший на вулиці визначних резиденцій багатьох поколінь бостонських брамінів. Гебріел був там уперше й за інших обставин міг би затриматися на мощеній бруківкою стежці, щоб помилуватися різними віконними перемичками, кованими прикрасами, химерним молотком на вхідних дверях. Однак сьогодні його не обходила архітектура, тож він поспішив піднятися сходами й подзвонити у двері.
Відчинила молода жінка в окулярах із черепаховою оправою та холодним оцінливим поглядом. «Остання хранителька воріт», — подумав він. Саме цю асистентку він бачив уперше, але вона цілком пасувала до образу типової дівчини зі штату Конвея: розумна, діяльна, певно з Гарварду. «Конвеєві розумники» — так називали в цьому районі молодих чоловіків і жінок, відомих блискучим розумом і абсолютною відданістю сенатору.
— Я Гебріел Дін, — відрекомендувався агент. — Сенатор Конвей на мене чекає.
— Вони в кабінеті, агенте Дін.
«Вони?»
— Ідіть за мною.
Дівчина розвернулася й швидко повела його коридором; низькі й немодно практичні підбори клацали темною дубовою підлогою, коли вони проминали ряд портретів на стіні: суворий патріарх за письмовим столом; чоловік у напудреній перуці й чорній мантії судді; третій стоїть перед оксамитовою зеленою завісою. У цьому коридорі демонструвалася видатна генеалогія Конвея — генеалогія, якою він зумисно не хизувався в своєму Джорджтаунському таунгаузі, де блакитна кров могла стати на заваді політичній кар’єрі.
Жінка тихо постукала у двері, тоді просунула голову до кімнати.
— Прийшов агент Дін.
— Дякую, Джилліан.
Гебріел увійшов до кабінету, двері тихо зачинилися за його спиною. Сенатор одразу ж вийшов назустріч йому з-за великого столу з вишневого дерева. Сивочолому Конвею було вже за шістдесят, та він досі рухався з силою й спритністю морпіха, і коли вони потиснули один одному руки, це було жорстке привітання чоловіків, які обидва були в бою й поважають один одного за це.
— Як тримаєтеся? — тихо запитав Конвей.
Запитання було таке обережне, що в очах Гебріела спалахнули неочікувані сльози. Він відкашлявся.
— Якщо чесно, — визнав Гебріел, — доводиться докласти неабияких зусиль, щоб тримати себе в руках.
— Я так розумію, що її зранку поклали до лікарні.
— Дитина мала народитися ще минулого тижня. Води відійшли вранці, і…
Він замовкнув, зашарівся. Розмови старих солдатів нечасто доходили до інтимних деталей анатомії їхніх дружин.
— Тож мусимо витягнути її звідти. Якомога швидше.
— Так, сер. — «І не просто скоро. Живою». — Сподіваюся, ви мені скажете, що відбувається насправді. Бо поліція Бостона нічого не розуміє.
— Ви за ці роки зробили мені чимало послуг, агенте Дін. Обіцяю, я зроблю все від мене залежне. — Сенатор розвернувся, махнув на крісла, що стояли перед масивним цегляним каміном. — Можливо, містер Сілвер допоможе.
Гебріел уперше зосередився на тому, хто сидів у шкіряному кріслі так тихо, що його дуже легко було не помітити. Він підвівся, і Гебріел побачив, що це незвично високий чоловік з негустим темним волоссям і м’якими очима, що дивилися крізь професорські окуляри.
— Навряд чи ви знайомі, — сказав Конвей. — Це Девід Сілвер, заступник директора Служби національної розвідки. Щойно прилетів з Вашингтона.
«Оце так сюрприз», — подумав Гебріел, потискаючи руку Девіда Сілвера. Директор Служби національної розвідки — висока посада рівня кабінету міністрів, з владою над усіма органами розвідки країни, від Федерального бюро розслідувань до військової розвідки та Центрального розвідувального управління. І Девід Сілвер був його заступник.
— Щойно ми дізналися про ситуацію, директор Вінн попросив мене прилетіти сюди, — сказав Сілвер. — У Білому домі вважають, що це не звичайна ситуація з заручниками.
— Хай би що нині значило «звичайна», — додав Конвей.
— Ми вже маємо прямий зв’язок із комісаром поліції, — сказав Сілвер. — Контролюємо розслідування бостонської поліції. Однак сенатор Конвей каже, що ви маєте додаткову інформацію, яка може вплинути на наш підхід.
Конвей махнув на канапу:
— Пропоную сісти. Нам є про що поговорити.
— Ви вважаєте, що це навряд чи стандартна криза з заручниками, — сказав Гебріел, умостившись на канапі. — Я теж так вважаю, і не лише тому, що це стосується моєї дружини.
— Що вам здається інакшим?
— Крім того, що почалося все з жінки? Що до неї прийшов озброєний товариш? Крім того, що вона вивела в прямий ефір щось подібне на код активації?
— Усе це тривожить директора Вінна, — сказав Сілвер. — До того ж є деталі, які дуже бентежать нас. Мушу визнати, коли я вперше почув запис, то сам особливо не надав цьому значення.
— Який запис?
— Дзвінка на радіостанцію. Ми попросили лінгвіста міністерства оборони проаналізувати її мову. У неї досконала граматика — практично занадто ідеальна. Ані скорочень, ані сленгу. Жінка, вочевидь, не американка, вона народилася за кордоном.
— Спеціаліст із переговорів бостонської поліції дійшов того ж висновку.
— Ось що нас бентежить. Якщо уважно послухати, що вона каже, особливо це стосується фрази «жереб кинуто», можна почути акцент. Він точно є. Можливо, російський, чи український, чи це інша східноєвропейська мова. Годі визначити точне походження, але це слов’янський акцент.
— Ось чому тривожиться Білий дім, — сказав Конвей.
Гебріел насупився.
— Вони підозрюють тероризм?
— Якщо уточнити — чеченський, — сказав Сілвер. — Ми не знаємо, хто ця жінка, як вона потрапила до країни. Знаємо, що чеченці часто використовують жінок у своїх атаках. Під час нападу на театр у Москві кілька жінок були обв’язані вибухівкою. Кілька років тому на півдні Росії впали два літаки, що летіли з Москви. Ми впевнені, що обидві катастрофи сталися через пасажирок із вибухівкою. Я веду до того, що ці терористи звикли використовувати жінок. Саме цього й боїться директор Служби національної розвідки — того, що ми маємо справу з людьми, яких не цікавлять переговори. Вони можуть бути готові до смерті, ба більше — до показової смерті.
— Чечня ворогує з Москвою. Не з нами.
— Війна з тероризмом — світова. Саме тому й було створено Службу національної розвідки — щоб 11 вересня ніколи не повторилося. Наша справа — зробити так, щоб наші розвідагенції працювали разом, а не перехресно, як іноді бувало. Без конкуренції, без ворожнечі між шпигунами. Ми застрягли в цьому разом. І ми всі згодні, що Бостонська бухта — спокуслива ціль для терористів. Вони можуть цілити в паливні склади чи в танкер. Один моторний човен, повний вибухівки, може стати справжньою катастрофою. — Він помовчав. — Ту жінку знайшли у воді, чи не так?