Смертниці

Двоє інших гостей уже вибрали собі компаньйонок. Один веде Катю далі коридором.

— До ваших послуг будь-яка каюта, — додає господар.

Карл пильно дивиться на мене. Тоді стискає мій зап’ясток міцніше й веде мене коридором. Підштовхує до гарної каюти, оббитої блискучим деревом. Я задкую, серце калатає, поки він замикає двері. А коли розвертається до мене, я бачу, що в штанах у нього вже набрякло.

— Ти знаєш, що робити.

Але ж я не знаю, навіть гадки не маю, чого саме він від мене чекає, тож несподіваний удар мене шокує. Від ляпаса я падаю на коліна до його ніг, геть спантеличена.

— Ти не чула? Дурна хвойда.

Я киваю, опускаю голову, дивлюся в підлогу. Раптом розумію, які правила гри, чого він прагне.

— Я була дуже нечемна, — шепочу.

— Тебе слід покарати.

«Господи. Нехай це скінчиться швидко».

— Скажи це! — гарикає він.

— Мене слід покарати.

— Роздягайся.

Я тремчу, нажахана перспективою нового удару, й підкоряюся. Розстібаю сукню, знімаю панчохи, білизну. Очей не піднімаю; чемні дівчатка поводяться шанобливо. Мовчки простягаюся на ліжку, розкриваюся перед ним. Жодного опору, саме підкорення.

Роздягаючись, він витріщається на мене, смакує вид на слухняну плоть. Я ковтаю огиду, коли він залізає на мене, різко дихає скотчем. Заплющую очі й зосереджуюся на ревінні двигунів, на тому, як плескає об борт яхти вода. Я відпливаю зі свого тіла, нічого не відчуваю, коли він пхається в мене. Коли кінчає з хрипким стогоном.

Закінчивши, він навіть не чекає, поки я вдягнуся. Просто встає, вдягається й виходить з каюти. Я поволі сідаю. Двигуни працюють тихіше, звук перетворився на низьке мурчання. Визираючи в ілюмінатор, я бачу, що ми повертаємося до берега. Вечірка скінчилася.

Коли я нарешті виповзаю з каюти, яхта вже стоїть біля пристані, гості пішли. Містер Дезмонд посьорбує рештки шампанського біля барної стійки, Мама збирає дівчат.

— Що він тобі говорив? — питає вона мене.

Я стенаю плечима. Відчуваю, як Дезмонд пильнує за мною, боюся сказати щось не те.

— Чому він обрав тебе? Не сказав?

— Тільки спитав, скільки мені років.

— І все?

— Це все, що його обходило.

Мама розвертається до містера Дезмонда, який зацікавлено спостерігав за нами.

— Бачите? Я ж казала, — мовить вона йому. — Він завжди обирає наймолодшу в кімнаті. Йому начхати на зовнішність, але вони мусять бути юні.

Містер Дезмонд міркує над цим. Киває.

— Що ж, маємо його вдовольняти.

Олена прокидається й бачить, що я стою біля вікна й визираю між ґратами. Вікно підняте, усередину йде холод, та мені однаково. Я хочу лише вдихати свіже повітря. Вичистити вечірню отруту з легень, із душі.

— Холодно, — каже Олена. — Зачини вікно.

— Я задихаюся.

— І тепер тут мороз. — Вона підходить до вікна, зачиняє. — Я заснути не можу.

— Я теж, — шепочу.

Вона пильно дивиться на мене в світлі місяця, що ллється крізь брудне скло. Одна з дівчат за нашими спинами стогне вві сні. Ми слухаємо, як вони дихають у темряві, і раптом я розумію, що в кімнаті для мене не лишилося повітря. Дихати важко. Я чіпляюся за вікно, намагаюся підняти його, та Олена не дає, тримає.

— Міло, припини.

— Я помираю!

— У тебе істерика.

— Будь ласка, відчини. Відчини!

Я схлипую й чіпляюся за вікно.

— Хочеш Маму розбудити? Накликати біду?

Руки мені скрутило болючими пазурами, я навіть віконну раму не втримаю. Олена хапає мене за руки.

— Слухай, — каже. — Хочеш повітря? Буде тобі повітря. Але мусиш сидіти тихо. Іншим не можна про це знати.

Я надто сильно панікую, мені байдуже, що саме вона каже. Олена бере моє обличчя в долоні, змушує подивитися на себе.

— Ти цього не бачила, — шепоче.

Тоді дістає щось із кишені — щось, що слабко блищить у темряві.

Ключ.

— Звідки ти…

— Цс-с-с.

Вона бере ковдру зі своєї розкладачки, тягне мене до дверей, повз дівчат. Зупиняється, озирається на них, щоб переконатися, що всі сплять, тоді вставляє ключа в замок. Двері відчиняються, вона тягне мене далі, у коридор.

Я ошелешена. Забуваю, що задихаюся, бо ж ми вирвалися з в’язниці, ми вільні. Розвертаюся до сходів, щоб утекти, та Олена різко шарпає мене.

— Не туди, — каже вона. — Назовні не можна. Ключа від вхідних дверей немає. Їх тільки Мама може відчинити.

— Куди тоді?

— Я покажу.

Вона тягне мене далі. Я майже нічого не бачу. Повністю довіряюсь їй, дозволяю завести себе у двері. У вікно світить місяць, Олена блідим привидом рухається по спальні, бере стільця, тихо ставить посеред кімнати.

— Що ти робиш?

Вона не відповідає, стає на стілець, тягнеться до стелі. З рипінням падає люк у неї над головою, розгортається драбина.

— Куди вона веде? — питаю я.

— Ти ж хотіла свіжого повітря, так? То ходімо, подихаємо, — відповідає Олена й видирається нагору.

Я лізу слідом за нею крізь люк на горище. Місяць світить в єдине вікно, видно тіні коробок і старих меблів. Повітря тут застояне, зовсім не свіже. Олена відчиняє вікно, вилізає в нього. Раптом я усвідомлюю: на цьому вікні немає ґрат. І висунувши в нього голову, розумію чому. Земля надто далеко внизу. Звідси не втекти; стрибок — однаково що самогубство.

— Ну? — каже Олена. — Ти не полізеш?

Повертаю голову й бачу, що вона сидить на даху з сигаретою. Знову дивлюся на землю, вона так далеко, і руки стають липкі від однієї думки про те, щоб вилізти на карниз.

— Не лякайся ти так, — каже вона. — Це не страшно. Найгірше, що може статися, — впадеш і шию зламаєш.

Кінчик сигарети світиться, я відчуваю запах диму, який вона безтурботно видихає. Олена зовсім не нервується. У цю мить мені хочеться теж бути такою. Хочеться бути безстрашною.

Вилізаю у вікно, помаленьку просуваюся карнизом і, полегшено видихаючи, вмощуюся поруч із нею на даху. Вона розгортає ковдру, накидає нам обом на плечі, і ми пригортаємось одна до одної під теплою вовняною мантією.

— Це мій секрет, — каже Олена. — Я тільки тобі його до­віряю.

— Чому мені?

— Катя мене за коробку цукерок видасть. Та й Надя надто дурна, щоб тримати язика за зубами. А ти інша. — Вона дивиться на мене, погляд замислений. Майже ніжний. — Може, ти й полохлива. Але не дурепа й не зрадниця.

Я відчуваю, як від її схвалення в обличчя б’є жаром, і це втіха, краща за наркотик. Краща за кохання. Несподівано й легковажно думаю: «Олено, я для тебе на все готова». Підсовуюся ближче до неї, прагну її тепла. Чоловічі тіла приносили мені лише покарання, а Оленине пропонує спокій, і м’які вигини, і волосся, що шовком ковзає мені по обличчю. Я дивлюся на вогник її сигарети, на те, як елегантно вона струшує попіл.

— Затягнешся? — питає вона, пропонуючи сигарету мені.

— Я не курю.

— Ха. Тобі це, однак, ні до чого, — каже вона і знову затягується. — Мені теж користі ніякої, але не пропадати ж їм.

— Де ти їх взяла?

— На яхті. Цілу пачку поцупила, і ніхто не помітив.

— Ти їх украла?

Олена сміється.

— Я багато чого краду. Як думаєш, звідки в мене ключ? Мама думає, що загубила його, от корова. — Вона знову затягується, її обличчя коротко освітлюється оранжевим. — Я і в Москві так робила. Вправна була. Якщо говориш англійською, тебе пустять до будь-якого готелю, де можна зняти кількох чоловіків. Обчистити кілька кишень.

Вона видихає хмарку диму.

— Тому мені не можна повертатися додому. Мене там знають.

— І не хочеться?

Вона стенає плечима, струшує попіл.

— Там нічого для мене немає. Тому я й поїхала.

Я дивлюся на небо. Зірки схожі на розлючені шпильки світла.

— Тут теж немає. Я не знала, що так вийде.

— Думаєш про втечу, так, Міло?

— А ти ні?

— І до чого тобі повертатися? Думаєш, родина тебе прийме, якщо дізнається, чим ти тут займалася?

— У мене є тільки бабуся.

— І що б ти робила в Кривичах, якби твої мрії здійснилися? Стала б заможною, вийшла б за хорошого чоловіка?