Смертниці

Нарешті Гебріел підняв очі на нього.

— Як вести переговори з цими людьми?

— Мусимо точно дізнатися, чого вони хочуть. Вони знають, що це глухий кут. Не мають вибору, окрім як говорити з нами, щоб ми говорили з ними. Ви мали справу з іншими такими кризами, тож знаєте правила переговорів. Вони не змінилися від того, що ви нині з іншого боку. Мусите забрати з рівняння вашу дружину та ваші емоції.

— А ви змогли б?

Відповіддю було Мурове мовчання. Авжеж, не зміг би.

«І я теж не можу».

13. Міла

Сьогодні ми йдемо на вечірку.

Мама каже, що там будуть важливі люди, тож сьогодні мусимо мати якнайкращий вигляд, і вона з цієї нагоди навіть принесла нам новий одяг. На мені — чорна оксамитова сукня з такою вузькою спідницею, що навіть ходити складно, доводиться підтягнути її до стегон, щоб мати змогу залізти до фургона. Інші дівчата прослизають усередину за мною, шурхотять шовк та атлас, я відчуваю непоєднувані аромати парфумів. Ми кілька годин провели з тональними кремами, помадами й тушами, тож зараз сидимо наче ляльки в масках, готові до вистави театру кабукі. Усе це несправжнє. Довгі вії, червоні вуста, рум’яні щоки. У фургоні холодно, ми тремтимо, притискаючись одна до одної, й чекаємо, коли до нас приєднається Олена.

Водій-американець гукає з вікна, що треба їхати, бо запізнимося. Нарешті з будинку виходить Мама, тягне за собою Олену. Та люто струшує її руку, далі йде сама. На ній довга сукня з зеленого шовку з високим китайським коміром і розрізом, що відкриває струнку ногу повністю. Чорне пряме волосся блискучим водоспадом падає на плечі. Я ніколи не бачила такої красивої жінки, тож не можу відвести від неї погляду, поки вона йде до фургона. Наркотики її заспокоїли, як завжди, зробили слухняною, але й позбавили рівноваги, тож вона хитається на високих підборах.

— Сідай уже, сідай, — наказує водій.

Мамі доводиться підсадити Олену. Вона сідає переді мною й притуляється скронею до вікна. Мама зачиняє за нею двері, сідає поряд з водієм.

— Саме вчасно, — каже він, і ми їдемо.

Я знаю, навіщо нас везуть на вечірку, знаю, чого від нас чекають. І все одно це схоже на втечу, бо вперше за кілька тижнів нам можна вийти з дому, і я жадібно вдивляюсь у вікно, коли ми звертаємо на асфальтовану дорогу. Бачу знак: ДІРФІЛД.

Їдемо довго.

Я дивлюся на знаки, читаю назви містечок, які ми проїжджаємо. РЕСТОН, і АРЛІНГТОН, і ВУДБРІДЖ. Дивлюся на людей в автівках і питаю себе, чи хтось із них бачить німе благання на моєму обличчі. Чи хоч комусь із них не байдуже? Жінка за кермом на сусідній смузі зиркає на мене, наші погляди на мить зустрічаються. Тоді вона знову розвертається до дороги. Що вона насправді побачила? Хіба що рудоволосу дівчину в чорній сукні, яка їде кудись, щоб добряче повеселитися. Люди бачать те, що очікують побачити. Їм ніколи не спадає на думку, що жахливі речі можуть здаватися гарними.

Час від часу я помічаю на відстані широку смугу води. Фургон нарешті зупиняється біля пристані, де стоїть на якорі велика моторна яхта. Я не чекала, що вечірка буде на воді. Інші дівчата вигинають шиї, намагаються роздивитися, їм цікаво, яка ж ця велетенська яхта всередині. І трохи лячно теж.

Мама відсуває двері фургона.

— Це важливі люди. Мусите всміхатися, бути радісні. Зрозуміли?

— Так, Мамо, — буркочемо ми.

— Вилізайте.

Ми вибираємося з фургона, і я чую, як Олена нечітко промовляє:

— Іди в сраку, Мамо.

Але більше ніхто її не чує.

Ми йдемо рядком по пандусу, на борт, шкандибаючи на високих підборах, тремтячи у благеньких сукнях. На палубі на нас чекає чоловік. З того, як Мама кидається вітатися з ним, я розумію, що це важлива людина. Він побіжно оглядає нас, схвально киває. Каже Мамі англійською:

— Веди їх усередину, влий по кілька напоїв. Хочу, щоб вони були в гуморі, коли гості приїдуть.

— Так, містере Дезмонде.

Погляд чоловіка затримується на Олені, яка похитується біля перил.

— З нею знову буде халепа?

— Вона випила пігулку. Буде тиха.

— Хай буде. Мені не треба, щоб вона сьогодні викобелювалася.

— Ідіть, — підштовхує нас Мама. — Усередину.

Ми ступаємо до салону, і з першого погляду я просто зачарована. Над головами в нас іскрить кришталева люстра. Я бачу панелі з темного дерева, дивани з замші вершкового кольору. Бармен відкорковує пляшку, офіціант у білому піджаку приносить нам келихи шампанського.

— Пийте, — велить Мама. — Сядьте де-небудь і поводьтесь радісно.

Ми беремо по келиху й розходимося по салону. Олена сідає на диван поруч зі мною, посьорбує шампанське, склавши довгі ноги так, що в розріз видно стегно.

— Я за тобою стежу, — застерігає Мама російською.

Олена тільки й знизує плечима.

— Як і всі інші.

— Приїхали! — проголошує бармен.

Мама кидає на Олену останній загрозливий погляд і зникає у дверях.

— Бачиш, як вона має ховати свою гладку пику? — каже Олена. — На неї ніхто не схоче й дивитися.

— Цс-с, — шепочу я. — Не створюй проблем.

— Якщо ти не помітила, люба моя Міло, у нас уже давно проблеми.

Чується сміх, сердечні привітання колег. Американці. Двері салону відчиняються, усі дівчата виструнчуються й усміхаються, коли з’являється четверо чоловіків. Один — наш господар, містер Дезмонд, який зустрічав нас на борту. Його троє гостей — чоловіки в охайних костюмах з краватками. Двоє молодих і підтягнутих, вони рухаються з упевненою грацією спортсменів. А от третій — старший, за віком як мій дідусь, і значно огрядніший, у нього окуляри в дротяній оправі й сивувате волосся, яке вже поступається неуникній лисині. Гості роззираються, вивчають нас із помітною цікавістю.

— Бачу, привели кілька новеньких, — завважує старший.

— Приходьте до будинку знову, Карле, побачите, що в нас там є. — Містер Дезмонд показує на барну стійку. — Вип’єте, панове?

— Не відмовлюся від скотчу, — каже старший чоловік.

— А ви, Філе? Річарде?

— Мені те саме.

— Шампанське підходить.

Загуркотіли двигуни яхти. Я визираю з вікна й бачу, що ми рухаємося до середини річки. Спочатку чоловіки не приєднуються до нас. Вони стоять біля бару, сьорбають свою випивку, говорять поміж собою. Ми з Оленою розуміємо англійську, але інші дівчата знають її зовсім трохи, і їхні механічні усмішки скоро поступаються збудженості. Чоловіки обговорюють справи. Я чую, як вони говорять про контракти, ставки, дорожні умови, втрати. Хто за який контракт бореться й на яку суму. Ось справжній привід для вечірки; спочатку бізнес, тоді розваги. Вони допивають, бармен наливає ще по одній. Останні кілька жартів, перш ніж трахнути шльондр. Я бачу відблиск обручок на руках усіх трьох гостей і уявляю, як вони кохаються з дружинами у великих ліжках, на чистих простирадлах. З дружинами, які й гадки не мають про те, що їхні чоловіки роблять в інших ліжках з такими дівчатами, як я.

Навіть зараз чоловіки зиркають на нас, і в мене почитають пітніти руки в передчутті тортур. Старший усе поглядає на Олену.

Вона всміхається йому, але мені ледве чутно каже російською:

— Оце кнур. Цікаво, чи він рохкає, коли кінчає.

— Він тебе чує, — шепочу я.

— І ані слова не розуміє.

— Ти цього не знаєш.

— Дивись, він усміхається. Думає, що я тобі розказую, який він красень.

Чоловік ставить порожню склянку на стійку, іде до нас. Думаючи, що він хоче побути з Оленою, я встаю, звільняю для нього місце на дивані. Але він тягнеться до мого зап’ястку, не відпускає мене.

— Привіт, — каже. — Ти говориш англійською?

Я киваю; у горлі надто пересохло, щоб відповісти. Можу тільки розпачливо дивитися на нього. Олена підводиться, співчутливо дивиться на мене та йде геть.

— Скільки тобі? — питає він.

— Мені… сімнадцять.

— На вигляд значно молодша.

Схоже, він розчарований.

— Агов, Карле, — гукає до нього містер Дезмонд. — Може, прогуляєтеся з нею?