Смертниці

Конвей мовив:

— Ви наче вагаєтеся, агенте Дін. Що вас непокоїть?

— Тут ідеться про жінку, яка втрапила в цю ситуацію випадково. Вам же відомо, що її привезли до моргу як жертву втоплення? І поклали до лікарні після того, як вона отямилася?

— Так, — відповів Сілвер. — Історія дуже дивна.

— Тобто самотня жінка…

— Вона вже не самотня. Має напарника.

— Усе одно це не схоже на розплановану терористичну операцію.

— Ми не кажемо, що заручників було захоплено за планом. Вони були вимушені до такого розвитку подій. Можливо, усе почалося випадково. Можливо, вона впала за борт, коли її нелегально провозили до країни. Опритомніла в лікарні, зрозуміла, що її розпитуватимуть, і запанікувала. Вона може виявитись одним зі щупалець восьминога, частиною значно ширшої операції. Операції, яку рано викрили.

— Джозеф Роук не росіянин, він американець.

— Так, ми дещо знаємо про містера Роука з його армійського досьє, — завважив Сілвер.

— Навряд чи він схожий на типового симпатика чеченців.

— Ви знали, що містер Роук в армії займався вибухівкою?

— Так само, як багато інших солдатів, які не стали терористами.

— Також містер Роук має історію асоціальної поведінки. Проблеми з дисципліною. Ви про це знаєте?

— Я знаю, що його звільнили з позбавленням прав і привілеїв.

— Бо він ударив офіцера, агенте Дін. Неодноразово відмовлявся виконувати накази. Були навіть підозри щодо серйозного емоційного розладу. Армійський психіатр розглядав можливість діагнозу «параноїдальна шизофренія».

— Його пролікували?

— Роук відмовився від лікування. Після армії він, по суті, став відлюдником. Ми говоримо про того, хто, як Унабомбер, відійшов від суспільства, плекаючи старі образи. Роуку йшлося про урядові змови, він марив переслідуваннями. Це дуже розчарована людина, яка вважає, що уряд ним скористався. Він написав стільки листів до ФБР про свої теорії, що на нього заведено окрему справу. — Сілвер взяв теку зі столу, передав Гебріелові. — Тут є приклад його писанини, лист, надісланий ним до бюро в червні 2004 року.

Гебріел розгорнув теку, взяв листа.

«…Я надав вам опис кількох випадків задокументованих серцевих нападів, таємно спричинених PRC-25 у суміші з запаленим тютюном. Наше міністерство оборони добре знає, що ця комбінація становить собою смертельний нервово-паралітичний газ. Чимало ветеранів загинули таким чином, щоб адміністрація у справах ветеранів зекономила мільйони доларів на підтримці їхнього здо­ров’я. Невже у ФБР усім до цього байдуже?»

— Це один із десятків божевільних листів, які він писав бюро, своєму конгресмену, газетам і телеканалам. «Вашингтон Пост» отримала стільки цього параноїдального лайна, що викидає все, на чому стоїть його ім’я. Як бачите з цього зразка, він — розумний чоловік. Добре володіє словом. І переконаний у тому, що наш уряд — зло.

— Чому він не під психіатричним наглядом?

— Роук не вважає себе божевільним. Хоча всі навколо бачать, що він несповна розуму.

— Терористи не завербували би психа.

— Могли, якби побачили в ньому користь.

— Не можна контролювати таких людей чи передбачити, що вони вчинять.

— Але їх можна підбурити до насильства. Посилити їхню віру в те, що уряд працює проти них, і скористатися їхніми навиками. Роук може бути параноїком, але він знається на вибухівці. Це розчарований самітник з військовим вишколом. Ідеальний рекрут для терористів, агенте Дін. Поки ми не маємо доказів зворотного, мусимо припускати, що ситуація пов’язана з питанням національної безпеки. Навряд чи поліція Бостона спроможна сама з цим упоратися.

— То ось чому Джон Барсанті тут.

— Хто?

Сілвер мав спантеличений вигляд.

— Агент Барсанті, з людей заступника директора ФБР. Бюро зазвичай не відправляє агентів з Вашингтона, якщо є місцеве відділення.

— Я не знав, що до справи залучено ФБР, — відповів на це Сілвер.

Це ошелешило Гебріела. Служба національної розвідки мала владу над ФБР; Сілвер мав би знати про втручання Барсанті.

— Рятувальну операцію проводитиме не ФБР, — сказав Сілвер. — Ми дали дозвіл спеціальному антитерористичному відділу підрозділу стратегічної підтримки.

Гебріел витріщився на нього:

— Ви залучаєте команду з Пентагону? Військова операція на території США?

Втрутився сенатор Конвей:

— Я знаю, агенте Дін, що це звучить незаконно. Але нещодавно з’явилася директива JSC Conplan 0300-97. Вона дозволяє Пентагону використовувати військові антитерористичні загони в наших кордонах, якщо в цьому є потреба. Директива нова, про неї мало хто взагалі знає.

— І вам здається, що це хороша ідея?

— Чесно? — Сенатор зітхнув. — Вона мене до біса лякає. Але директива офіційна. Військові мають право ввійти.

— І недарма, — сказав Сілвер. — Якщо ви не помітили, наша країна — під нападом. Це наша нагода зачистити гніздо, поки воно не завдало удару. Поки ще більше людей не опинилося під загрозою. У великому масштабі цей інцидент може виявитись удачею.

— Удачею?

Сілвер надто пізно збагнув свою нетактовність. Примирливо підняв руку.

— Перепрошую, жахливу річ сказав. Я так концентруюся на своїй місії, що іноді нічого навколо не бачу.

— Так само можете й не бачити подробиць ситуації.

— Що ви хочете сказати?

— Ви дивитеся на цю облогу й автоматично думаєте про тероризм.

— Маю зважати на таку можливість. Вони змусили нас до цього. Не забувайте.

— До виключення всіх інших варіантів?

— Звісно ні. Цілком вірогідно, що йдеться просто про двох божевільних. Про двох людей, які намагаються уникнути ув’яз­нення після того, як застрелили поліціянта в Нью-Гейвені. Ми розглянули таку можливість.

— І все одно зосередилися на тероризмі.

— Із містером Вінном інакше не можна. Він серйозно ставиться до своєї роботи директора Служби національної розвідки.

Конвей спостерігав за Гебріелом, за його реакцією.

— Я бачу, вам не подобається теорія про терористів.

— Як на мене, це надто просто, — відповів Гебріел.

— А ви як усе це поясните? Чого хочуть ці люди? — запитав Сілвер.

Він відкинувся на спинку крісла, схрестивши довгі ноги, поклавши розслаблені руки на бильця. Жодної ознаки напруженості в худорлявому тілі. «Його насправді не цікавить моя думка, — подумав Гебріел. — Він для себе вже все вирішив».

— Я поки що не маю відповіді, — сказав він уголос. — Натомість маю чимало дивних деталей, які не можу пояснити. Саме тому й зателефонував сенаторові Конвею.

— Які саме деталі?

— Я щойно відвідав розтин того охоронця. Чоловіка, застреленого нашою невідомою. Виявилося, що він узагалі не працював у лікарні. Ми не знаємо, хто він був.

— Відбитки пальців перевірили?

— В АДІС[2] їх не знайшли.

— Тож кримінального минулого він не має.

— Ні. Відбитків немає в жодній з перевірених нами баз.

— Не всі здають відбитки пальців.

— Цей чоловік увійшов до лікарні зі зброєю, зарядженою двохкульними патронами.

— Це несподівано, — завважив Конвей.

— Що таке двохкульний патрон? — спитав Сілвер. — Я лише юрист, тому прошу пояснити. Боюся, що, коли йдеться про зброю, я просто неписьменний.

— Це коли в один патрон заряджається більше однієї кулі, — відповів Конвей. — Заради більшої вірогідності смертельного пострілу.

— Я щойно говорив з балістичною лабораторією поліції Бостона, — сказав Гебріел. Вони знайшли патрон із палати. Це М-198.

Конвей пильно подивився на нього.

— Такі є на озброєнні армії США. В охоронця таке навряд чи побачиш.

— У підробного охоронця. — Гебріел дістав із нагрудної кишені згорнутий аркуш. Розгладив на столику. — І ось іще деталь, яка мене турбує.

— Що це? — запитав Сілвер.

— Малюнок, який я зробив під час аутопсії. Татуювання на спині застреленого.

Сілвер обернув малюнок до себе.

— Скорпіон?

2

Автоматизована дактилоскопічна інформаційна система.