Асистент

— Мабуть, я розбудив вас, — привітав її голос Фроста.

Вона примружилася, дивлячись на годинник.

— О п’ятій ранку? Так, гадаю це логічне припущення.

— Ви як?

— Добре. А що?

— Наскільки я знаю, ви сьогодні повертаєтеся. Але я вирішив сказати вам, перш ніж ви самі побачите…

— Що сказати?

Він відповів не одразу. У слухавці вона почула, як хтось у нього запитує щось про пакування речових доказів, і зрозуміла, що він зараз на місці злочину.

Дін поруч поворухнувся, відчувши її раптову напругу. Він сів і увімкнув світло.

— Що сталося?

— Ріццолі? — повернувся до розмови Фрост.

— Де ви?

— Я приїхав за викликом. Ситуація десять шістдесят чотири. І зараз я…

— А чому ви виїжджаєте на виклики щодо нічних крадіжок?

— Бо йдеться про вашу квартиру.

Ріццолі сиділа абсолютно непорушно, притиснувши телефон до вуха, і чула, як кров гупає в голові.

— На час вашого відрядження нагляд за будинком призупинили, — сказав Фрост. — А ваша сусідка знизу, з квартири двісті три. Міс…

— Шпіґель, — тихо сказала Ріццолі. — Руденька.

— Так. По-моєму, дуже кмітлива дівчина. Сказала, що працює барменом у «Маꥳнтіс». Словом, вона побачила скло під пожежною драбиною, коли поверталася з роботи. Глянула на ваше вікно, а воно розбите. Одразу ж зателефонувала у «911». Поліцейський, який приїхав за викликом, зрозумів, що це ваша квартира. І зателефонував мені.

Дін торкнувся її руки, мовчки просячи пояснити. Ріццолі не звернула на нього уваги. Прочистивши горло, вона спромоглася запитати:

— Він щось узяв?

Її голос звучав оманливо спокійно. Вона вже використала слово «він». Можна було не називати ім’я — усі знали, про кого йдеться.

— Це ви повинні нам сказати, коли повернетеся, — відповів Фрост.

— А ви зараз де саме?

— У вашій вітальні.

Ріццолі заплющила очі. Її мало не нудило від люті, що до її помешкання вдерлися сторонні, які відкривають її шафи, торкаються одягу і найінтимніших речей.

— З вигляду здається, ніби нічого не чіпали, — сказав Фрост. — Телевізор і програвач на місці. Великий глек із монетами стоїть на кухні. Не пригадуєте, що у вас могли б вкрасти?

«Спокій. Здоровий глузд».

— Ріццолі?

— Нічого не спадає на думку.

Помовчавши, він м’яко сказав:

— Я продивлюся тут із вами все, дюйм за дюймом. Коли повернемося, перевіримо все разом. Власник квартири уже забив вікно дошками — від дощу тут нічого не намокне. Якщо захочете трохи пожити в мене, Еліс буде лише рада. Ми маємо вільну кімнату, якою ніхто не користується…

— Усе гаразд, — сказала вона.

— Та нам не було б важко….

— Зі мною все гаразд.

У її голосі пролунала злість і гордість. Гордість переважала.

Фростові вистачило мудрості відступити і не образитися.

— Зателефонуйте мені, щойно повернетеся, — спокійно сказав він.

Вона закінчила розмову. Дін дивився на неї, і їй раптом стало нестерпно від того, що її бачать голою і наляканою. Від того, що все найуразливіше в ній виставлено на огляд. Вона вилізла з ліжка, пішла до ванної і замкнула за собою двері.

— Джейн? — постукав він до неї за мить.

— Я в душ.

— Не замикайся від мене. — Він знову постукав. — Вийди і поговори зі мною.

— Прийму душ і поговоримо.

Вона ввімкнула воду і ступила під струмінь — не тому, що мала вимитися, а тому, що завдяки шуму води могла уникнути розмови. Шумова завіса дозволяла їй сховатися і побути на самоті. Вода стікала по її шкірі, а вона стояла, схиливши голову, спираючись сплетеними руками на викладену кахлем стіну і намагаючись побороти страх. Уявляла собі, як він змивається зі шкіри, наче бруд, і з булькотінням зникає у стічному отворі. Він зникав, шар за шаром. Коли Ріццолі нарешті вимкнула воду, вона почувалася спокійною. Чистою. Витерлася і побачила у дзеркалі своє обличчя, уже не бліде, а розпашіле від гарячої води. Тепер вона знову була готова грати на людях роль Джейн Ріццолі.

Вийшовши з ванної, побачила, що Дін сидить у кріслі біля вікна. Він мовчки дивився, як вона одягається, збираючи свої речі з підлоги навколо ліжка. Зім’ята постіль залишилася німим свідченням їхньої пристрасті. Один телефонний дзвінок поклав усьому край. Тепер Джейн ходила кімнатою, сповнена гарячкової енергії, і застібала сорочку й штани. Надворі ще не світало, але для неї ніч завершилася.

— Не хочеш мені розказати, що сталося? — запитав він.

— Гойт вдерся до моєї квартири.

— Це точно він був?

Вона озирнулася на нього.

— Хто ще це міг бути?

Тон виявився різкішим, ніж вона хотіла. Почервонівши, вона витягнула туфлі з-під ліжка.

— Я маю повертатися додому.

— Зараз п’ята ранку. У тебе літак о дев’ятій тридцять.

— Гадаєш, я знову ляжу спати після такого?

— Повернешся в Бостон виснаженою.

— Спати я не хочу.

— Це сплеск адреналіну.

— Діне, годі, — сказала вона, запихаючи ноги в туфлі.

— Що годі?

— Не намагайся дбати про мене.

Він помовчав, а тоді сказав:

— Вибач. Я постійно забуваю, що ти цілком здатна подбати про себе сама.

Ріццолі почула сарказм у його тоні. Вона стояла спиною до нього, не обертаючись, і вже шкодувала про свої слова. Їй уперше захотілося, щоб він справді подбав про неї. Щоб обійняв її, заспокоїв і вклав у ліжко. Щоб вони спали, обіймаючи одне одного, поки їй не настане час їхати.

Але озирнувшись, вона побачила, що він встав з крісла і вже одягається.

24

Ріццолі заснула в літаку і прокинулася, коли він почав знижуватися над Бостоном. Її мучило отупіння і страшна спрага. Із Вашинґтона вона привезла із собою холодну погоду. Турбулентність шарпала крісла і нерви пасажирів, поки літак продирався крізь хмари. За вікном у сірому тумані навіть позначок на крилі не було видно, але Ріццолі надто втомилася, щоб бодай трохи перейматися польотом. Крім того, її голова все ще була зайнята Діном. Він її відволікав від того, на чому мала зосередитися. Вона дивилася в туман і згадувала його дотики і тепло його дихання на своїй шкірі.

А ще — останні слова, якими вони обмінялися в аеропорту. Формальне прощання на бігу під дощем. Розлучалися не коханці, а ділові партнери, кожен з яких поспішав якомога швидше поринути у власні справи. Вона звинувачувала себе — за це нове відчуження між ними і його — за те що відпустив її. Вашинґтон знову виявився містом жалів і плям на простирадлах.

Коли літак сів, вирувала нестримна злива. Ріццолі бачила, як працівники аеродрому, вдягнені в куртки з капюшонами, хлюпають по калюжах. Вона вже із жахом очікувала того, що мала робити далі: їхати до свого помешкання, в якому ніколи більше не почуватиметься безпечно, бо там побував він.

Забравши на видачі багажу свою валізу, вона вийшла і потрапила у вир дощу і вітру. Довга черга похмурих людей чекала таксі. Ріццолі оглянула низку припаркованих неподалік лімузинів і з полегшенням побачила у вікні одного з них табличку зі своїм прізвищем.

Вона постукала у віконце водія, і скло опустилося. Сьогодні водій був інший — не той чорношкірий немолодий чоловік, який відвіз її в аеропорт напередодні.

— Мем?

— Я Джейн Ріццолі.

— Вам на Клермон-стрит?

— Так.

Водій вийшов і відчинив для неї задні дверцята.

— Сідайте, будь ласка. Я покладу вашу валізу в багажник.

— Дякую.

Вона сіла в машину і втомлено зітхнула, відкинувшись на м’яке шкіряне крісло. Надворі сигналили автівки і вищали шини, але тут, у лімузині, була благословенна тиша. Коли аеропорт «Лоґан» лишився позаду і вони виїхали на бостонську швидкісну автомагістраль, вона заплющила очі.

Задзеленчав мобільний. Відігнавши втому, вона сіла і, мов у тумані, почала ритися в сумочці, гублячи на підлозі дрібні монети. На четвертому сигналі вона спромоглася знайти телефон і відповісти.

— Ріццолі.

— Це Марґарет, співробітниця сенатора Конвея. Я організовувала для вас поїздку. Я лише хочу запитати, як ви доїдете з аеропорту додому.