Асистент

— Ні, я не шкодую, — сказала нарешті вона. — Це моя робота. Те, що для мене важливо. Те, що мене бісить. Так, маю визнати, у цій роботі багато злості. Я не можу спокійно стояти й дивитися на тіло жертви, в мене просто планка падає. Я починаю їх захищати тоді, коли мені не байдуже до їхньої смерті. Можливо, коли зникне моя злість, треба буде мені полишити цю роботу.

— Не кожен має таке полум’я в грудях. — Він поглянув на неї. — Ніколи не бачив людини, яка б світилася так яскраво.

— Це не так уже й добре.

— Ні, запал — це добре.

— Навіть якщо ви от-от можете вигоріти?

— Ви так почуваєтеся?

— Іноді. — Вона поглянула на залите дощем вітрове скло. — Мені було б краще стати такою, як ви.

Він не відповів. Ріццолі подумала, що могла його скривдити — адже вона немовби натякнула, що він холодний і позбавлений емоцій. Однак саме таким вона його бачила — чоловіком у сірому костюмі. Протягом багатьох тижнів він збивав її з пантелику, і тепер вона у своєму роздратуванні намагалася його зачепити, викликати бодай якусь реакцію, нехай навіть агресивну. Щоб просто побачити, чи він здатний щось відчувати. Його неприступність була викликом.

Однак саме через такі виклики жінки виставляють себе на посміховисько.

Коли він нарешті зупинився перед готелем «Вотерґейт», вона підготувала впевнені й доречні прощальні слова:

— Дякую, що підвезли і розкрили таємниці. — Вона відчинила дверцята, і в салон увірвалося тепле вологе повітря. — До зустрічі в Бостоні.

— Джейн?

— Що?

— Між нами більше не буде жодного секрету. Якщо я щось кажу, я справді саме це хочу сказати, гаразд?

— Якщо бажаєте.

— Ви мені не вірите?

— А це має значення?

— Так. Для мене це має велике значення, — тихо промовив він.

Вона сіла непорушно, а пульс раптом пришвидшився. Її погляд метнувся до нього. Вони так давно приховували одне від одного безліч секретів, що ніхто з них уже не знав, як прочитати правду в очах іншого. Тієї миті могли пролунати будь-які слова. Могло трапитися що завгодно. Ніхто не насмілювався поворухнутися — перша помилка.

До її дверцят наблизилася якась тінь.

— Вітаємо у «Вотерґейті», мем! Вам допомогти з багажем?

Ошелешеній Ріццолі всміхався швейцар. Він побачив, як відчинилися її дверцята, і подумав, що вона виходить.

— Дякую, я вже заселилася, — сказала вона й поглянула на Діна.

Але та мить уже минула. Швейцар стояв поруч і чекав, коли вона вийде з машини. І вона вийшла.

Помахала рукою. Так вони попрощалися. Вона увійшла у вестибюль, озирнувшись лише на мить. Його машина проїхала під навісом і зникла за пеленою дощу.

У ліфті вона зіперлася на стінку, заплющивши очі й картаючи себе за кожну емоцію, яку могла виставити на огляд. За всі дурниці, які могла бовкнути в машині. Дійшовши до кімнати, Ріццолі відчувала непереборне бажання виселитися з готелю і повернутися в Бостон. Вона не сумнівалася, що цього вечора ще встигне сісти на якийсь літак. Або на поїзд — їй завжди подобалися поїзди.

Вона поспішала втекти, залишити позаду Вашинґтон і пережитий тут сором.

Відкривши валізу, Ріццолі почала пакувати речі. З собою вона взяла дуже мало, тому зараз швидко витягнула запасну сорочку і штани з ванної, де лишила була їх, кинула одяг на кобуру з пістолетом, а зубну щітку і гребінець — до косметички. Застебнула валізу і вже котила її до дверей, аж тут хтось постукав.

У коридорі стояв Дін. Його костюм вкривали сліди від крапель дощу. Мокре волосся блищало.

— Гадаю, ми ще не закінчили нашу розмову, — сказав він.

— Ви хочете сказати мені щось іще?

— Так.

Він увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Спохмурнів, побачивши вже спаковану валізу.

«Господи, — подумала вона, — хтось має повестися сміливо. Взяти цього бика за роги».

І, перш ніж вони встигли обмінятися словами, вона потягнула його до себе, водночас відчуваючи, як його рука обхоплює її талію. Коли їхні губи зустрілися, ні в кого з них не залишилося сумнівів, що інший хоче того самого. І навіть якщо це помилка, то помиляються вони обоє. Ріццолі майже нічого не знала про нього. Лише знала, що хоче його — а з наслідками розбереться потім.

У нього було мокре волосся. Від його одягу на шкірі залишився запах вологої шерсті, який вона жадібно впивала губами, досліджуючи його тіло, а він так само досліджував її. Вона була надто збуджена для ніжності й хотіла, щоб усе було безрозсудно і несамовито. Помітивши, що він намагається уповільнитися і зберегти контроль, Джейн почала боротися з ним, дразнячи його своїм тілом. І тоді, під час їхнього першого фізичного контакту, саме вона перемогла, а він підкорився.

Вони дрімали. За вікном повільно згасав день. Коли Ріццолі прокинулася, лише м’яке сутінкове світло падало на чоловіка, який лежав поруч. Який навіть тепер залишався для неї таємницею за сімома печатями. Вона скористалася його тілом, а він — її. І хоча вона знала, що має почуватися трохи винною через їхні любощі, але насправді відчувала лише втомлене задоволення.

І ще було відчуття дива.

— У тебе спакована валіза, — сказав він.

— Я хотіла сьогодні виселитися й летіти додому.

— Чому?

— Не бачила сенсу тут залишатися. — Вона простягнула руку, пестячи його тверде підборіддя. — Поки ти не з’явився.

— Я ледь наважився. Їздив навколо готелю, набираючись сміливості.

— Ти так говориш, наче боявся мене, — розсміялася вона.

— Хочеш правду? Ти неймовірна жінка.

— Невже я таке враження справляю?

— Ти енергійна. Пристрасна. Просто дивовижно, який вогонь іде від тебе. — Він погладив її стегно, і від дотику його пальців у ній знову все забриніло. — У машині ти сказала, що хотіла б бути такою, як я. А насправді, Джейн, це я хотів би бути більше схожим на тебе. Якби я мав твій запал!

— Ти говориш так, наче тут, — вона поклала руку йому на груди, — нічого не б’ється.

— Спочатку ти саме так і подумала.

Джейн замовкла. «Чоловік у сірому костюмі…»

— У тебе ж саме таке враження склалося? — наполягав він.

— Спочатку я не знала, що про тебе думати, — визнала вона. — Ти завжди здавався таким відстороненим. Мені в цьому спокої вбачалося щось нелюдське.

— Заціпеніння.

Він так тихо це промовив, що вона не знала, чи до неї він звертався. Може, сам до себе.

— Ми по-різному реагуємо на речі, з якими маємо працювати, — сказав він. — У тебе вони викликають гнів.

— Дуже часто.

— І ти кидаєшся в бійку. Стрімголов, на повній швидкості. І в житті у тебе так само, — розсміявся він. — «Важкий характер» і таке інше.

— Як ти можеш не лютитися?

— Я собі не дозволяю. Відступаю на крок, вдихаю і видихаю. Отак я з цим працюю. Складаю кожну справу, як велику мозаїку. — Він поглянув на неї. — Ось чому ти загадка для мене. Весь цей вир емоцій, який ти вкладаєш у все, що робиш… У цьому відчувається щось… Небезпечне.

— Чому?

— Бо це суперечить моїй суті. Тому, чим я намагаюся бути.

— Боїшся мого впливу?

— Це наче вогонь. Нас тягне до нього, навіть якщо ми чудово знаємо, що він спалить нас.

Вона наблизила свої губи до його.

— Трохи небезпеки — це інколи дуже збудливо, — прошепотіла вона.

Вечір перетворився на ніч. Вони разом пішли в душ, змиваючи піт одне з одного, а потім усміхалися своєму відображенню в дзеркалі, стоячи в однакових готельних халатах. Замовивши обід у номер, вони лежали в ліжку, пили вино і дивилися телевізор. Ніяких поганих новин, ніякого CNN — лише Comedy Cha

Однак навіть відстань і затишок чоловічих обіймів не зміг вигнати Гойта з її снів. Вона здригнулася і прокинулася в темряві, обливаючись потом — не від пристрасті, а від страху. Крізь своє серцебиття почула, як дзвонить телефон. Їй знадобилося кілька секунд, щоб розплести руки Діна і, перехилившись через нього, взяти зі столика слухавку.

— Ріццолі.