Асистент

— Усе добре, дякую. Я зараз у лімузині.

— А… — Марґарет помовчала. — Що ж, я рада, що все владналося.

— Що саме?

— Мені залетефонував диспетчер і сказав, що ви скасували трансфер з аеропорту.

— Ні, лімузин чекав на мене. Дякую.

Вона відключилася і нахилилася вперед, щоб зібрати все, що попадало на підлогу. Ручка закотилася аж під водійське сидіння. Тягнучись і намацуючи її на підлозі, Ріццолі раптом звернула увагу на колір килимка. Темно-синій.

Вона повільно сіла.

Лімузин зараз їхав тунелем «Келлеген» під річкою Чарльз. Рух тут сповільнювався. Лімузин опинився в потоці машин, які повзли в моторошному бурштиновому світлі крізь нескінченну бетонну трубу.

«Темно-синій нейлон із антронного волокна “Дюпон”. Стандартні килимки у “кадилаках” і “лінкольнах”».

Вона сиділа абсолютно непорушно, втупивши погляд у стіну тунелю, і думала про Ґейл Їґер і поховальні процесії з лімузинів, які повільно зникали за воротами кладовища.

Про Александра і Карренну Гент, які буквально за тиждень до своєї смерті їхали з аеропорту «Лоґан».

І про Кеннета Вейта. У нього відібрали права за водіння у нетверезому стані — а він з дружиною їздив до Бостона.

«То он як він їх знаходить?»

До автівки сідає пара. У дзеркалі видно гарненьке личко жінки. Вона зручно вмощується на шкіряному кріслі, думаючи про те, що їде додому. І не здогадується, що за нею стежать. Що буквально цієї миті чоловік, обличчя якого вона лише мигцем побачила, вирішує зупинити на ній свій вибір.

Ріцоллі по цеглинках розбудовувала свою теорію, а за вікном виблискували бурштинові ліхтарі. Зручна машина, спокійна дорога, шкіряні крісла, м’які, мов людська шкіра. Безіменний чоловік за кермом. Усе для того, щоб пасажир почувався спокійно і безпечно. Пасажир нічого не знає про чоловіка за кермом, але той може знати імена пасажирів. Номер рейсу. Адресу.

Потік машин призупинився. Далеко попереду вона бачила отвір тунелю — шматочок сірого світла. Вона сиділа обличчям до вікна, бо не наважувалася поглянути на водія. Боялася, що він помітить її страх. Руки змокли від поту. Вона схопила телефон у сумочці. Діставати його не стала, лише стиснула в руці, думаючи, що, на Бога, далі робити. Водій поки що не вчинив нічого підозрілого. Нічого такого, що змусило б подумати, ніби він не той, ким хоче здаватися.

Вона повільно дістала телефон і відкинула кришку, намагаючись у напівтемряві розгледіти цифри. «Потрібно говорити буденно, — вирішила вона. — Ніби ми з Фростом лише уточнюємо щось уже узгоджене. Ніяких криків і благань про допомогу». Але що сказати? «Гадаю, я в небезпеці, але не можу бути певна?» Вона натиснула кнопку швидкого виклику, під якою зберігався номер Фроста. Почула гудки і тихе «привіт», а потім потріскування.

«Тунель. Клятий тунель».

Вона відключилася і поглянула вперед, щоб зорієнтуватися, чи скоро вихід. І тоді у дзеркалі мимохіть зустрілася поглядом із водієм. Так, вони зустрілися поглядами, і вона безпомилково визначила, що він за нею стежить. Тієї миті вони обоє все розуміли.

«Вибратися. Вибратися з машини!»

Вона кинулася до дверцят, але він їх уже заблокував. Вона з усієї сили вчепилася у кнопку розблокування.

І за ці долі секунди він устиг розвернутися назад і вдарити її тазером.

Плече прошило ударом у п’ятдесят тисяч вольт. Електричний імпульс вдарив по нервовій системі, як блискавка. В очах потемніло. Вона впала на сидіння, безтямно звісивши руки. Всі її м’язи безладно тіпалися у конвульсіях. Кінцівки тремтіли, підкоряючись — але вже не її волі.

Її висмикнуло з темряви якесь деренчання. Сірий туман лився на сітківку. Вона відчувала теплий металевий смак крові. На язиці, там де вона його прикусила, пульсував біль. Туман повільно розтанув, і вона побачила світло. Вони виїхали з тунелю і прямували… куди? Ріццолі все ще не могла ясно бачити, але розгледіла у вікні високі будівлі на тлі сірого неба. Спробувала поворухнути рукою, але вона обважніла і не рухалася. М’язи були виснажені конвульсіями. До того ж так нудило від будівель і дерев, які пролітали за вікном, що довелося заплющити очі. Вона зосередилася на спробі підкорити собі свої кінцівки і відчула, як м’язи посмикуються, а пальці стискаються в кулак. Міцніше. Сильніше.

«Відчини двері. Відімкни двері».

Вона розплющила очі, намагаючись подолати нудоту. За вікном проносилися будівлі, а в животі все крутилося. Вона змусила себе витягнути руку. Подолані дюйми — маленькі перемоги. Тепер рука уже тягнулася до дверцят і кнопки розблокування. Натиснувши її, вона почула, як механізм, клацнувши, спрацював.

І раптом її схопили за ногу. Вона побачила чоловіка, який озирнувся на неї з-за керма і ткнув її тазером у стегно. Ще раз її тіло здригнулося, а кінцівки засмикалися. Капюшоном спала темрява.

Крапля холодної води упала їй на щоку. Потріскувала клейка стрічка, яку відмотували від рулону. Ріццолі отямилася, коли він скрутив їй руки за спиною, обігнувши їх багато разів, перш ніж відірвати стрічку. Далі він зірвав з неї туфлі, які зі стуком упали на підлогу. Зняв сліди, щоб клейка стрічка прилягала до голої шкіри. В очах у неї поступово розвиднілося. Вона побачила, що сидить у машині, а він, схилившись, скручує їй ноги. Крізь відчинені дверцята машини вона розрізнила тільки велику зелену пляму. Якісь болота і дерева. Жодної будівлі. Болота… Він зупинився в парковій зоні «Бек Бей Фенс»?

Знову затріщала стрічка, а потім вона відчула її запах — їй заклеїли рот.

Тепер він стояв і дивився на неї, і вона бачила деталі, яких не зауважила, коли вікно з боку водія вперше опустилося. Деталі, які тоді не мали значення. Темні очі. Гострі риси обличчя. Дика і насторожена готовність напасти. Збудження від того, на що він очікував. Обличчя, якого ніхто б не помітив із заднього сидіння. «Їх ціла армія, — подумала вона. — Люди в уніформі, які прибирають наші номери в готелях, тягають наші валізи і сидять за кермом лімузинів, у яких ми їдемо. Вони живуть у паралельному світі. Їх рідко помічають, якщо не мають у них потреби.

Якщо вони не вриваються до нашого світу».

Він підняв її телефон, який упав був на підлогу. Кинув його на дорогу і наступив ногою, розтрощивши на купку пластмаси і дротів. Тепер поліція не змогла б її відстежити.

Він діяв напрочуд ефективно. Досвідчений професіонал, який займається тим, у чому він найкращий. Витягнув її з машини і взяв на руки без жодних зусиль. Солдат, учасник спецоперацій, здатний проходити багато миль зі стофунтовим рюкзаком, легко перенесе з місця на місце жінку, яка важить сто п’ятнадцять фунтів. На обличчя їй бризкали краплі дощу. Домінант відніс її до багажника. Вона бачила сріблясті від туману дерева і густий килим підліску. Але жодної іншої машини, хоча вона чула їх за деревами. Вони проносилися по дорозі поруч, залишаючи по собі шум, схожий на той, який чутно в мушлі, прикладеній до вуха. Вони були так близько, що в неї з горла вирвався приглушений стогін відчаю.

Багажник уже стояв відкритий, і темно-зелений парашут лежав і чекав на її тіло. Він кинув її всередину, забрав у салоні її туфлі і також кинув їх у багажник. Потім зачинив його і повернув ключ. Навіть якби в неї були вільні руки, вона б не змогла вирватися із цієї чорної труни.

Ріццолі почула, як захряснулися дверцята, а потім авто зрушило з місця. Вона знала, що вони їдуть до чоловіка, який чекає цієї зустрічі.

Подумала про Воррена Гойта. Про його ввічливу усмішку і довгі пальці, обтягнуті латексом. Про те, що він буде тримати в цих пальцях. Її охопив жах. Вона почала швидше дихати і відчула, що задихається, бо не може наповнити легені повітрям. Ріццолі почала відчайдушно пручатися, мов тварина, яка божеволіє від бажання жити. Обличчям вона зачепила свою валізу, і удар одразу оглушив її. Тепер вона лежала змучена, у щоці пульсував біль.

Авто сповільнилося і загальмувало.