Жнець

Коли бойові втрати винесли з танцполу, вцілілі перейшли до польки, мазурки, фокстроту, квікстепу й інших кроків різних птахів і тварин, а після цих танців люди утворили арку, під якою проходили інші, що, ймовірно, відображає народні спогади про страти або коло, що, ймовірно, відображає народні спогади про чуму. І між цього всього кружляли дві постаті — так, ніби завтрашнього дня не існує.

Головний скрипаль ледве усвідомив, що, коли він спинився перевести подих, постать, яка кружляла, притулом вистрибала із стовпотворіння, і голос біля його вуха сказав:

— ТИ ПРОДОВЖИШ, ПОВІР МЕНІ.

Коли він охляв удруге, діамант розміром із його кулак приземлився на дошки перед ним. Менша постать вихилясом вискочила до нього з-поміж танцювальників і сказала:

— Якщо ви, хлопці, не продовжите грати, то я, Вільяме Чопе, я особисто потурбуюся, щоб ваше життя перетворилося на повне паскудство.

І повернулася в чавильню тіл.

Скрипаль поглянув на діамант. На нього можна було купити п’ять королівств на вибір. Він ногою загилив його під себе.

— Дай боже, щоб не остання, ге? — сказав барабанник, вишкіряючись.

— Заткнися і грай!

Він усвідомлював, що на кінчиках його пальців з’являється мелодія, якої його голова ніколи не знала. Барабанник і дудар також це відчували. Музика лилася звідкись. Не вони грали її. Вона грала їх.

— ЧАС ДЛЯ НОВОГО ТАНЦЮ.

— Дурррамп-да-дум-дум, — видував дудар, піт струменів із його підборіддя, коли він підхоплював іншу мелодію.

Танцюристи в невизначеності кружляли довкола, невпевнені щодо фігур. Але одна пара цілеспрямовано рухалася крізь них у хижому напівприсяді, їхні руки були зчеплені й виставлені вперед, як бушприт смертоносного ґалеона.

На краю помосту вони розвернулися в сум’ятті кінцівок, яке, здавалося, нехтувало нормальною анатомією, і почали кутастий наступ назад крізь натовп.

— Як він називається?

— ТАНГО.

— Нас за нього не запроторять до в’язниці?

— НЕ ДУМАЮ.

— Неймовірно.

Музика змінилася.

— Я знаю! Це Квірмський танок бою биків! Стриб-плиг![61]

— ...АБИ З НІГ?

Швидка канонада пустих тріскучих звуків раптом почала задавати ритм музиці.

— Хто грає на маракасах?

Смерть вишкірився.

— МАРАКАСИ? МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ... МАРАКАСИ.

А потім настало тепер.

Місяць на одному горизонті став власною примарою. На іншому вже з’явилося віддалене сяйво прийдешнього дня.

Вони пішли з танцполу.

Що б не приводило в рух оркестр упродовж ночі, тепер воно повільно спадало. Вони подивилися один на одного. Скрипаль Чіп глянув униз на коштовний камінь.

Він все ще був там.

Барабанник спробував втерти трохи життя у свої зап’ястя.

Чіп безпомічно подивився на змучених танцюристів.

— Ну що ж... — сказав він і підняв свою скрипку ще раз.

Панна Літунка і її супутник слухали з туману, який наповзав із полів у світлі світанку.

Смерть упізнав повільний, наполегливий ритм. Він змусив його подумати про дерев’яні фігурки, які кружляли крізь Час, поки не закінчиться накрут.

— Я ЦЬОГО НЕ ЗНАЮ.

— Це останній вальс.

— ПІДОЗРЮЮ, ЩО ТАКОГО НЕ ІСНУЄ.

— Знаєш, — сказала панна Літунка, — весь вечір я міркувала, як же це станеться. Як ти збираєшся це зробити. Я маю на увазі, люди мають померти від чогось, правда? Я думала, може, від виснаження, але я ніколи не почувалася краще. Це був найкращий момент мого життя, а я навіть не захекалася. Насправді це додало мені сил, Біллє Двері. І я...

Вона зупинилася.

— Я ж не дихаю, правда, — це було не питання. Вона тримала руку навпроти обличчя і хукала на неї.

— НІ.

— Розумію. Я ніколи так не веселилася за ціле своє життя... ха! Тож... коли?

— ЗНАЄТЕ, КОЛИ ВИ СКАЗАЛИ, ПОБАЧИВШИ МЕНЕ, ЩО ТУТ ЖЕ ЗАЧИН?

— Так.

— САМЕ ТАМ І БУВ ЕПІЛОГ.

Здавалося, панна Літунка його не чує. Вона крутила власну долоню перед очима, ніби ніколи її не бачила.

— Бачу, ти вніс кілька змін, Білле Двері, — сказала вона.

— НІ. ЦЕ ЖИТТЯ ВНОСИТЬ БАГАТО ЗМІН.

— Я маю на увазі, що я молодша на вигляд.

— ЦЕ Я ТАКОЖ МАВ НА УВАЗІ.

Він клацнув пальцями. Хропунець припинив пастися біля живоплоту й риссю підбіг до них.

— Знаєш, — сказала панна Літунка, — я завжди думала... я завжди думала, що у всіх є власний, ну, знаєш, природний вік. Бачиш десятилітніх дітей, які поводяться, ніби їм тридцять п’ять. Деякі люди народжуються одразу середнього віку, один в один. Було б добре думати, що я була... — вона глянула вниз на себе, — ну, скажімо, вісімнадцятилітньою... ціле життя. Всередині.

Смерть нічого не сказав. Він допоміг їй залізти на коня.

— Коли я бачу, що робить з людьми життя, знаєш, ти здаєшся не таким і поганим, — тривожно сказала вона.

Смерть клацнув зубами. Хропунець рушив уперед.

— Ти ніколи не зустрічав Життя, правда?

— ЩИРО КАЖУЧИ, НІКОЛИ.

— Можливо, велика біла тріскуча штуковина. Ніби буря в штанях.

— ДУМАЮ, НІ.

Хропунець злетів у вранішнє небо.

— У будь-якому разі... смерть усім тиранам, — сказала панна Літунка.

— ТАК.

— Куди ми їдемо?

Хропунець перейшов на чвал, але пейзаж не рухався.

— Добрячий в тебе кінь, — сказала панна Літунка. Її голос тремтів.

— ТАК.

— Але що він робить?

— РОЗГАНЯЄТЬСЯ.

— Але ж ми нікуди не Йдемо...

Вони зникли.

Вони з’явилися.

Краєвид — сніг і зелений лід розвалених гір. Це були не старі гори, зношені часом і негодою і вкриті пологими лижними схилами, а юні, похмурі гори-підлітки. Вони берегли таємницю розщелин і безжальних тріщин. Одна недоречна рулада викличе у відповідь не радісне відлуння самотнього козопаса, а п’ятдесят тонн снігу експрес-доставкою.[62]

Кінь приземлився на снігову кучугуру, яка не мала, по ідеї, його витримати.

Смерть зліз і допоміг спуститися панні Літунці.

Вони пішли понад снігом до замерзлої глинистої стежки, що обіймала бік гори.

— Нащо ми тут? — спитав дух панни Літунки.

— Я НЕ РОБЛЮ ПРИПУЩЕНЬ ПРО ВИСОКІ МАТЕРІЇ.

— Я маю на увазі, тут, у цих горах. Тут у цій географії, — терпляче сказала панна Літунка.

— ЦЕ НЕ ГЕОГРАФІЯ.

— А що тоді?

— ІСТОРІЯ.

Вони зайшли за поворот стежки. Там стояв нав’ючений поні й жував кущ. Стежка закінчувалася в стіні підозріло білого снігу.

Смерть видобув життємір із надр своєї мантії.

— ТЕПЕР, — сказав він і ступив у сніг.

Вона мить спостерігала, міркуючи, чи мусить зробити те саме. Суцільність — одна з тих звичок, яких надто важко позбутися.

А потім їй і не довелося.

Хтось вийшов назовні.

Смерть поправив вуздечку Хропунця і заліз на нього. Він завмер на мить, щоб подивитися на дві постаті біля лавини.

Вони виблякли майже до невидимості, їхні голоси — лиш звихрення повітря.

— Все, що він сказав: «КУДИ Б ВИ НЕ ЙШЛИ, ВИ ПІДЕТЕ РАЗОМ». Я спитав, куди. Він сказав, що не знає. Що відбувається?

— Руфусє, серце моє, тобі в це важко буде повірити...

— А хто був цей чоловік у масці?[63]

Обоє роззирнулися.

Там нікого не було.

У селищі у Вівцескельних горах розуміють, що означає морріс данс, і танцюють його один раз, на світанку, в перший день весни. Потім вони не танцюють його впродовж усього літа. Зрештою, в чому тоді сенс? Яка від того може бути користь?

Але в певний день, коли ночі скорочуються, танцюристи лишають роботу рано й виймають із шаф і горищ інше вбрання, чорне, й інші дзвіночки. Вони йдуть різними дорогами до відособленої долини поміж безлистих дерев. Вони не розмовляють. Немає музики. І важко уявити, якою б вона могла бути.

61

Тут і на с. 230 у Пратчетта обігрується неперекладна гра міжмовних омонімів: вигуків «Оlé» іспанською та «Oh-lay!» англійською і фрази «Аи lait» («з молоком» французькою, коли йдеться, наприклад, про каву). — Прим. пер.

62

Відсилання до однойменного музичного номера з надзвичайно відомого в середині XX століття мюзиклу (а пізніше — фільму) «Звуки музики». — Прим. пер.

63

Відсилання до відомої фрази з вестерна «Самотній рейнджер», де на американському Дикому Заході діє шляхетний герой у масці. — Прим, пер.