Жнець

Дзвіночки не дзвенять. Вони зроблені з октирону, магічного металу. Але вони не є достеменно безгучними дзвінками. Безгучність — це проста відсутність звуку. А вони роблять протилежне до звуку, різновид надійно структурованої тиші.

І в холодне пообіддя, коли світло збігає з неба, серед вкритого інеєм листя й вогкого повітря вони танцюють інший морріс. Через рівновагу речей. Потрібно станцювати обидва, кажуть вони. Інакше не станцюєте жодного.

Кошіль Бук тинявся уздовж Латунного мосту. Це була пора в Анк-Морпорку, коли нічні мешканці лягають спати, а денні мешканці прокидаються. Виняткова ситуація, коли і тих, і тих довкола не так уже й багато.

Кошіль почував потребу бути тут, в цьому місці, у цю ніч, тепер. Це було не зовсім те відчуття, яке він мав, коли збирався померти. Це було, скоріше, відчуття, яке має зубчасте коліщатко в годиннику — штучки обертаються, пружини розпружуються, і це те, де ти маєш бути...

Він зупинився і перехилився. Темна вода або принаймні дуже текуче багно цмокало біля кам’яних опор мосту.

Була стара легенда... що ж там було, ну ж бо? Якщо кинути монету в Анк із Латунного мосту, ти точно повернешся?

Чи це відбудеться, тільки якщо вона вилетить із Анку? Певно, оте перше. Більшість громадян, якщо вони впустили монету в річку, були впевнені, що повернуться, в першу чергу, щоб пошукати монету.

Постать заманячила в тумані. Він напружився.

— Добранок, пане Буче.

Кошіль дозволив собі розслабитися.

— О. Сержанте Колон? Я думав, це хтось інший.

— Всього лиш я, вашамоць, — приязно сказав вартовий. — З’явився — не забарився.

— Бачу, міст пережив ще одну ніч невкраденим, сержанте. Чудова робота!

— Не можна переборщити з обережністю, я завжди кажу.

— Я впевнений, що ми, громадяни, можемо спокійно спати в ліжках одне одного, знаючи, що ніхто не дасть драла серед ночі з п’ятитисячотонним мостом, — сказав Кошіль.

На відміну від Гнома Модо, сержант Колон знав значення слова «глуз». Він гадав, що воно означає «типу ніби глузд». Він з повагою вишкірився до Кошеля.

— Треба швидко метикувати, щоб випереджати сучасну міжнародну злочинність, пане Буче, — сказав він.

— Молодець. Е. Ти нікого, е, тут поблизу не бачив?

— Жодної живої душі, — сказав сержант. Він спам’ятався і додав. — Не хотів образити.

— О.

— Що ж, я піду далі, — сказав сержант.

— Добре. Добре.

— Ви в порядку, пане Буче?

— Добре. Добре.

— Не збираєтеся знову кинутися в річку?

— Ні.

— Точно?

— Так.

— О. Ну. Тоді добраніч, — він повагався. — Наступного разу голову забуду, — сказав він. — Хлопчина тут неподалік попросив мене передати це вам, — він витяг брудний конверт.

Кошіль втупився у туман.

— Який хлопчина?

— Той хло... о, він вже пішов. Високий хлопчина. Досить дивний на вигляд.

Кошіль розгорнув клаптик паперу, на якому було написано: «ООоооЕеееОооЕеееОООеее».

— A, — сказав він.

— Погані новини? — сказав сержант.

— Це залежить, — сказав Кошіль, — з якого боку дивитися.

— О. Правда. Добре. Ну... тоді добраніч.

— Прощавай.

Сержант Колон повагався хвильку, а потім стенув плечима й побрів далі. Коли він відійшов подалі, тінь за ним ворухнулася й вишкірилася.

— КОШЕЛЮ БУЧЕ?

Кошіль роззирнувся.

— Так?

Кутиком ока Кошіль побачив пару кістлявих рук, які сперлися на парапет. Почувся слабкий звук, коли постать спробувала вмоститися зручніше, а потім заспокійлива тиша.

— А, — сказав Кошіль, — я гадаю, ти захочеш впоратися чимшвидше?

— НЕМА ПОСПІХУ.

— Я гадав, ти завжди такий пунктуальний.

— ЗА ЦИХ ОБСТАВИН ЗАЙВІ КІЛЬКА ХВИЛИН НЕ СТАНОВЛЯТЬ ВЕЛИКОЇ РІЗНИЦІ.

Кошіль кивнув.

Вони стояли пліч-о-пліч у мовчанні, поки довкола них приглушено гарчало місто.

— Знаєш, — сказав Кошіль, — це було чудове посмертя.[64] Де ти був?

— Я БУВ ЗАЙНЯТИЙ.

Кошіль насправді не слухав.

— Я зустрів людей, про існування яких ніколи й не здогадувався. Я робив усяку всячину. Я справді запізнав, хто такий Кошіль Бук.

— ТО ХТО Ж ВІН?

— Кошіль Бук.

— РОЗУМІЮ, ЗА ЯКИХ УМОВ ЦЕ МУСИЛО СТАТИ ПОВНОЮ НЕСПОДІВАНКОЮ.

— Ну, так.

— ВСІ ЦІ РОКИ ТИ НАВІТЬ НЕ ПІДОЗРЮВАВ.

Кошіль Бук достеменно знав, що таке глуз, і єхидство теж міг розпізнати.

— Легко тобі говорити, — промимрив він.

— МОЖЛИВО.

Кошіль знову глянув униз на річку.

— Це було чудово, — сказав він. — Після всього цього часу. Бути потрібним важливо.

— ТАК. АЛЕ ЧОМУ?

Кошіль мав заскочений вигляд.

— Я не знаю. Як можу я знати? Бо у цьому всі ми були разом, я гадаю. Бо ми не покинули там своїх людей. Бо я був мертвим надто довго. Бо що завгодно краще, ніж бути самотнім. Бо люди є люди.

— А ШІСТЬ ПЕНСІВ Є ШІСТЬ ПЕНСІВ. АЛЕ ЗБІЖЖЯ — ЦЕ НЕ ПРОСТО ЗБІЖЖЯ.

— Хіба?

— НІ.

Кошіль сперся спиною. Каміння мосту лишалося теплим після денної спеки. На його подив, Смерть також сперся спиною.

— БО ВСЕ, ЩО ТИ МАЄШ, — ЦЕ ТИ САМ, — сказав Смерть.

— Що? О. Так. І це теж. А навколо величезний холодний всесвіт.

— ТИ БУДЕШ ВРАЖЕНИЙ.

— Одного життя не досить.

— О, Я НЕ ЗНАЮ.

— Гм?

— КОШЕЛЮ БУЧЕ?

— Так?

— ЦЕ БУЛО ТВОЄ ЖИТТЯ.

І з величезним полегшенням, і загальним оптимізмом, і відчуттям, що все могло бути набагато гірше, Кошіль Бук помер.

Десь у середніччі Редж Шкарбан роззирнувся в обидва боки, витяг потаємного пензля і маленький глечик фарби зі свого піджака і намалював на зручній стіні: «Всередині кожного живого мертвий чекає своєї черги вийти у світ...».

І так усе завершилося. Кінець.

Смерть стояв при вікні свого темного кабінету, дивлячись у сад.

Нічого не рухалося у його непорушному володінні. Темні лілеї квітли біля ставка із пстругом, де рибалив маленький гіпсовий скелет гнома. Вдалині були гори.

Це був його власний світ.

Його не було на жодній карті. Але нині йому чогось бракувало.

Смерть вибрав косу з підставки у величезному холі. Він прокрокував повз величезний годинник без стрілок і вийшов назовні.

Він перейшов через чорний фруктовий сад, де Альберт клопотався з вуликами, і далі, поки зійшов на маленький насип на краю саду.

Далі, до самих гір, лежали безформні землі — вони мали вагу, вони певним чином існували, але ніколи не було жодних причин означувати їх детальніше. Принаймні досі.

Альберт підійшов до нього ззаду, кілька темних бджіл усе ще дзижчали біля його голови.

— Що ви робите, господарю? — сказав він.

— ПРИГАДУЮ.

— Га?

— Я ПРИГАДУЮ, КОЛИ ВСЕ ЦЕ БУЛО ЗІРКАМИ.

— Чим було? О, так.

Він клацнув пальцями. Виникли поля, повторюючи м’які обриси землі.

— Золоті, — сказав Альберт, — це добре. Я завжди думав, що нам би тут не завадило трохи більше кольору.

Смерть похитав головою. Це все ще було не зовсім правильно.

Потім він усвідомив, що це було. Життєміри, велика кімната, наповнена ревінням життів, що зникали, була продуктивною й необхідною, чогось такого й потребує належний порядок. Але...

Він знову клацнув пальцями, і пробіг вітерець. Поля збіжжя зворухнулися, хвиля за хвилею розгортаючись уздовж схилів.

— АЛЬБЕРТЕ?

— Так, господарю?

— ЧИ НЕ ПОТРІБНО ТОБІ ЗА ЩОСЬ ВЗЯТИСЯ? ЗА ЯКУСЬ ДРІБНУ РОБОТУ?

— Я не думаю, — сказав Альберт.

— ДЕІНДЕ, Я МАЮ НА УВАЗІ.

— А. Ви маєте на увазі, що хотіли би побути на самоті, — сказав Альберт.

— Я ЗАВЖДИ НА САМОТІ. АЛЕ ЗАРАЗ Я ХОТІВ БИ ПОБУТИ НА САМОТІ ЗІ СОБОЮ.

— Точно. Тоді я просто піду і, м-м-м, перероблю якісь маленькі справи в будинку, — сказав Альберт.

— ТАК І ЗРОБИ.

Смерть стояв на самоті, споглядаючи, як пшениця танцює від вітру.

64

«It’s a wonderful afterlife» — відсилання до фільму Франка Капри 1945 року «It’s a Wonderful Life», в якому головний герой збирається стрибнути з мосту, але зустрічає там свого ангела. — Прим. пер.