Душевна музика

— Я думав, це означає «довгаста», — сказав Асфальт.

Бескид виставив руку.

— Сніг перестав, — сказав він.

— Я впустив її в прірву, — озвався Паді. — Я... Мені вона вже не треба. Мабуть, розбилася.

— Ні, — відповіла Сюзен. — Вона не...

— Хмари... От вони зараз химерні, — зауважив Толоз, піднявши очі.

— Які? Довгасті? — перепитав Асфальт.

Усі раптом відчули, як... навколо світу зникли стіни. Засвистіло повітря.

— А це ще що таке? — спитав Асфальт, коли всі інстинктивно збилися в купу.

— Тобі краще знати, — відповів Толоз. — Я думав, ти всюди був і все бачив.

У повітрі затріскотіло біле світло.

Повітря й саме стало світлом — білим, наче місячне, але сильним, ніби сонячне. І звук — ніби рев мільйонів голосів.

Голоси казали: Я покажу тобі, хто я. Я музика.

Ранцерот запалив ліхтарі.

— Жени, жени! — кричав Шпень. — Їх треба спіймати, чуєш? Н-но!

— Не знаю, що зміниться, як вони втечуть, — пробурмотів Ранцерот, лізучи в карету, поки Шпень поганяв коней. — Ну, тобто вони втекли. Ось і все, правда ж?

— Ні! Ти їх бачив. Вони... вони дух всього цього безумства, — відповів Шпень. — Таке не можна спустити з рук!

Ранцерот роззирнувся. Йому вже не вперше спадало на думку, що пан Шпень геть зваріював з партитури, що він із тих, хто палко веде божевільну партію, керуючись холодним розумом і спираючись на просту й зрозумілу тему. Він, Ранцерот, був зовсім не проти пальцеломних фокстротів чи зубодробильних фанданго, але він ніколи нікого не вбивав — принаймні навмисне. Він був свідомий того, що в нього є душа (хай навіть трохи дірява й пошарпана), і плекав надію, що одного дня бог Реґ знайде йому місце в небесному оркестрі. Вбивці не грають у перших скрипках. Сидять, мабуть, десь в альтах.

— Може, спинимося просто зараз? — запропонував він. — Вони не повернуться...

— Заткнися!

— Але ж марно...

Коні позадкували. Карета захиталася. Щось промайнуло повз них і зникло у темряві, лишивши по собі блакитний вогненний слід, який ще трохи посвітився, а потім зник.

Смерть розумів, що колись муситиме зупинитися. Але до нього поволі доходило, що в темному словнику, звідки походила ця машина, слово «повільніше» було таким само неуявним, як і слово «обережніше».

Його природа опиралася зменшенню темпу за будь-яких умов, крім, хіба, драматичного сповільнення наприкінці третього куплету.

У цьому й була проблема Музики, Що Качає. Вона любила все робити по-своєму.

Дуже повільно, обертаючись у повітрі, переднє колесо відірвалося від землі.

Усесвіт занурився в цілковиту темряву. І озвався голос:

— Це ти, Бескиде?

— Ага!

— Добре. А це я, Толоз?

— Ніби ти.

— Асфальте?

— Тут.

— Паді?

— Толозе?

— А ця... Панна-в-Чорному?

— Так?

— Панно, а де це ми, не підкажете?

Землі під ногами не було, та Сюзен не почувалася завислою в повітрі. Вона просто стояла, а що не було на чому — це вже дрібниці. Не падала вона, бо падати не було куди й звідки.

Географія ніколи її не займала, та чомусь із голови не йшла думка, що цієї місцини не знайти в жодному атласі.

— Мені невідомо, де перебувають наші тіла, — обережно відповіла Сюзен.

— О, клас. Серйозно? — озвався Толозів голос. — Я тут, тіло моє невідомо де? А з грішми що?

Десь далеко в темряві почулися кроки. Звук наближався впевнено й ураз затих.

Голос сказав:

— Раз-два-три-чотири...

І Всесвіт явився.

Термін «Великий вибух» для опису того, що сталося далі, не пасує. Адже вибух — це всього-на-всього гучний звук, а зі звуку буває тільки звук і розпорошені по космосу частинки казна-чого.

Матерія виникла вибухово — і, на перший погляд, цілком безладно, та уважний слухач помітив би, що звук, який супроводжував її появу, був насправді акордом. Винятково потужним акордом. Усе суще суцільним потоком увірвалося в буття, ніби, до того зібгане невідомо де, враз випросталося.

І от блискавичним зиґзаґом рвонула крізь хмару всього сущого дика жива музика.

Вона мала форму. Вона мала зміст. Вона мала ритм. Вона пульсувала злагоджено і в розмір. І розмір той був танцювальним.

І все затанцювало.

Голос у голові Сюзен промовив:

— Ця музика житиме вічно.

Сюзен відповіла уголос:

— В усьому живому дещиця тебе, так?

— Саме так. Я серцебиття світу. Я доля сильна і доля слабка.

Сюзен досі не було нікого видно. Світло звуку струменіло повз неї шаленим потоком.

— Але ж він викинув гітару.

— Мені хотілося, аби він жив мною.

— Ні! Тобі хотілося, щоби він помер заради тебе! Злетів на підводі в урвище!

— Але яка різниця? Він все одно колись помер би. Та померти, віддавшись музиці... Люди пам’ятатимуть навіть ті пісні, яких він не встиг скласти. І ці пісні будуть найкращими на світі.

Жити однією миттю.

Жити вічно.

Не згасати.

— Відпусти нас!

— Я вас не тримаю.

Сюзен кліпнула. Вони були на дорозі. Повітря блискало й потріскувало, густо ліпила сльота.

Вона перевела погляд на спотворене жахом обличчя Паді.

— Треба забиратися звідси...

Він тримав перед очима долоню, та була прозора.

Бескид майже розчинився. Толоз силкувався схопитися за лямку торби, та пальці мов прослизали крізь неї. Обличчя його скривилося від жаху — чи то перед смертю, чи то перед бідністю. Сюзен закричала:

— Так нечесно! Він тебе викинув! Це несправедливо!

Дорогою наближалася цятка сліпучо-білого світла. Так швидко не могла їхати жодна карета, жоден віз. Цятка ревла, мов кнур у передчутті зустрічі з зоотехніком.

Джерело світла сягло повороту, смикнулося, підскочивши на камені, й зірвалося в прірву. Це сталося так швидко, що глухий і важкий голос тільки й устиг промовити: «ОТ СР...» — перш ніж штукенція, що везла його власника, вдарилася в протилежну стіну провалля й вибухнула полум’яною кулею.

Сюзен розвернулася, тримаючи косу напоготові для удару. Та музика пронизувала собою все. Жодна душа більше не трималася за неї на цьому світі.

Можна скільки завгодно докоряти Всесвітові несправедливістю чи нечесною грою. Всесвіт просто знизає чимось і скаже: «Ой, справді? Як шкода».

Можна когось рятувати. Можна опинятися в слушному місці в слушну мить, та хтось чи щось там у світобудові клацне пальцями й скаже: «Ні, все мусить статися саме так. Зараз я покажу вам як треба. Як мусить загинути легенда».

Сюзен потягнулася вперед і спробувала схопити Паді за руку. Навіть відчула її у своїй руці — а радше її холод.

— Ти чуєш мене? — кричала Сюзен крізь заглушливе ревіння тріумфальних акордів.

Паді кивнув.

— Це типу... Як легенда. Це мусить статися. Я тут не можу завадити. Хіба можна убити музику?

Вона відпустила його руку й підбігла до краю урвища. Внизу догоряла підвода. Вони в ній не з’являться. Вони там уже були.

— Я не можу ніяк зарадити! Це нечесно! — вона стиснула кулаки, ніби погрожуючи комусь, і крикнула: Діду!

Блакитне полум’я палахкотіло на дні урвища.

Фаланга пальця ворухнулася й покотилася, а докотившись до наступної фаланги, з’єдналася з нею. Ще одна кістка скотилася зі скелі, підскочила й приєдналася до своїх менших родичок.

У напівтемряві щось поторохкотіло між каменів, і жменька якихось білих штук прострибала між брил, щоби зрештою явитися світові в подобі руки, що її вказівний палець ніби грозив небу.

Тоді почулася низка гучніших поклацувань — це одна з одною з’єднувалися більші кістки, знайшовши одна одну в імлі.

— Я ж хотіла як ліпше! — кричала Сюзен. — Нащо взагалі така Смерть, яка гратиме за такими дурнуватими правилами!

— ПОВЕРНИ ЇХ.