Страница 1 из 69
Террі Пратчетт
Душевна музика
ІСТОРІЯ
Це оповідь про пам’ять, і пригадати можна тут хіба...
...що Смерть, який опікується Дискосвітом, колись — із йому тільки відомих причин — врятував маленьку дівчинку й забрав її у свої володіння поза вимірами простору й часу. Він дозволив їй подорослішати й дорости до шістнадцяти, бо йому здавалося, що з дорослішими дітьми легше домовлятися, ніж із малими, і це дуже показово ілюструє, як іноді, за іронією долі, безсмертне антропоморфне уособлення смертності може хибно розуміти саму природу ввірених йому смертних...
...і що потім він узяв собі учня на ім’я Мортимер, якого всі звали Мортом. Між Ізабелл і Мортом відразу ж склалися вкрай неприязні стосунки, та всі, певно, розуміють, які це дає результати у довгостроковій перспективі. Заступник Похмурого Женця з Морта був, м’яко кажучи, нікудишній, і саме його непридатність до цієї роботи призвела до прикрих ситуацій, як от розхитування підвалин самої Дійсності й двобою Морта зі Смертю, в якому Морт програв...
...і що з одному йому відомих причин Смерть не став забирати Мортове життя, а відрядив його разом з Ізабелл назад у світ.
Ніхто достеменно не знає, чого раптом Смерть почав виявляти інтерес до людських істот після такої тривалої взаємодії з ними. Можливо, справа тут у цікавості. Навіть найзапекліший і найвправніший мисливець на щурів із-рештою почне цікавитися щурами. Однак такий мисливець може спостерігати за життям щурів, за їхньою загибеллю, занотовувати кожну подробицю щурячого життя, та так ніколи й не зрозуміти, як це — бігти лабіринтом.
Але коли все-таки правда, що акт спостереження впливає на спостережуване[1], то навіть правдивішим було б твердження, що акт спостереження змінює також і того, хто спостерігає.
Ізабелл із Мортом одружилися. У них народилася дитина.
Це також історія про секс, наркотики й Музику, Що Качає.
Хоча...
...одне з трьох уже непогано.
Звісно, це тільки тридцять три відсотки, та могло бути й гірше.
Як усе скінчиться?
Темної грозової ночі. Коней не видно, карета скочується з дороги й зривається в чорну прірву, пробивши хитку, непевну загорожу. Вона падає прямісінько в посохле річкове русло далеко внизу, навіть не зачепивши жодного скелястого виступу, й розбивається на друзки.
Панна Дупс нервово переглядає папери.
Ось твір шестирічного дівчатка:
Що такого ми робили на свята. На свята я Робила таке що перебувала у свого діда що він має великого Білого коня а сад у його такий дуже весь Чорний. Мене було пригощено яйцем і картоплями.
А тоді олія, що витекла з ліхтарів, займається, лунає короткий вибух, і з полум’я — бо так уже мусить бути й без цього ніяк — викочується вогнисте колесо.
Іще папірець — малюнок, зроблений у віці семи років. Усе чорне. Панна Дупс втягнула ніздрями повітря. Справа не в тому, що в цього дівчатка був тільки чорний олівець, — Квірмський пансіон для юних панянок закуповував для своїх вихованок олівці всіх на світі кольорів, і то недешеві.
І от уже відтріскотіли останні іскри, віджевріли жарини, й запала тиша.
І ось ми бачимо спостерігача.
Він розвертається й каже комусь невидимому в темряві:
«ТАК, Я МІГ БИ ЗАРАДИТИ».
Панна Дупс знов шурхотіла паперами. Вона не могла зосередитися й нервувала, як це часто бувало з будь-ким, хто мав справу з тим дівчатком. Папери зазвичай допомагали. З ними все було зрозумілішим. А ще була одна складність із тією... пригодою.
Панні Дупс уже випадало повідомляти такі новини. Доводиться іноді й таке робити, коли ви директорка великого пансіону. Нерідко батьки дівчаток відбували у всілякі закордонні відрядження, а коли за вас можуть дати щедрий викуп, то і ризик зустріти дорогою неприємних людей неминучий.
Панна Дупс добре знала, як поводитися в таких випадках. Звісно, це неприємно, але в цілому процес ішов закономірно. Спершу вони не вірять і плачуть, та потім рано чи пізно розмова добігає кінця. Люди вміють таке переживати. Ніби людський розум працює за якимсь сценарієм. Життя триває.
Але це дівча просто сиділо й мовчало. Чемність у таких випадках панну Дупс лякала, аж в очах темніло. Вона не була злою людиною, нехай характер її й підсушили довгі роки роботи на домнах освіти, та все-таки вона була сумлінною людиною, ревною поборницею заведених порядків, тож знала, як усе мало б йти, і трохи дратувалася, що воно все ніяк не йшло.
— Може... Може, вам треба якийсь час побути на самоті, поплакати? — запропонувала вона, сподіваючись, що процес піде звичним шляхом.
— А допоможе? — перепитала Сюзен.
Панні Дупс точно допомогло б.
Та вона тільки й змогла з себе вичавити:
— Мені спало на думку, що ви, певно, не вповні усвідомили почуте.
Дівча якийсь час дивилося в стелю так, ніби подумки розв’язувало складне алгебраїчне рівняння, а тоді промовило:
— Гадаю, що усвідомлю.
Здавалося, ніби її вихованка про все вже знала і встигла якось дати тому раду. Панна Дупс попросила всіх уважно стежити за Сюзен. Вони відповіли, що це непросто, бо...
Хтось невпевнено постукав у двері кабінету — так, ніби сподівався, що його не почують. Стукіт повернув панну Дупс до дійсності.
— Заходьте.
Двері розчахнулися.
Сюзен завжди рухалася безшумно. Всі викладачі про це казали. Моторошно від цього, казали вони. Вона опинялася перед вами, коли ви найменше цього чекали.
— О, Сюзен, — привіталася панна Дупс, і натягнута посмішка проповзла її обличчям, ніби кліщ лобом нервової вівці. — Прошу, сідайте.
— Так, панно Дупс.
Панна Дупс пошурхотіла паперами.
— Сюзен...
— Так, панно Дупс?
— Прикро таке казати, та ви, здається, знову були відсутні на уроках.
— Не розумію, панно Дупс.
Директорка трохи подалася вперед. Вона дещо дратувалася сама з себе, та... щось у цій дитині було таке, що відверто заважало її любити. Академічно успішна в усьому, чим цікавиться, та й усе. Світиться розумом, як-от діаманти сяють, різко й холодно.
— Ви знову ті свої... коники викидали? Ви ж обіцяли, що більше так не робитимете.
— Панно Дупс?
— Ви знову невидимою робилися, чи не так?
Сюзен зашарілася. Панна Дупс також, хоч і не аж так рожево. «Ох, яка ж дурість. Це суперечить здоровому глузду. Це... о, ні...»
Директорка відвернулася й заплющила очі.
— Що ви казали, панно Дупс? — запитала Сюзен за мить до того, як панна Дупс перепитала:
— Сюзен?
Панна Дупс здригнулася. Про це викладачі теж казали. Бувало, Сюзен відповідала на запитання до того, як їх поставили...
Директорка опанувала себе й запитала:
— Ви ще тут сидите, так?
— Звичайно, панно Дупс.
Сміх та й годі.
«Ніяка це не невидимість, — казала собі директорка, — вона просто робиться непомітною. Вона... хто?..»
Панна Дупс зосередилася. Про це вона собі навіть нагадайку написала про всяк випадок і причепила до течки з особовою справою. Опустила очі й прочитала: «Ти говориш зі Сюзен Стогелітською. Постарайся це не забувати».
— Сюзен? — навмання звернулася вона.
— Так, панно Дупс.
Зосередившись, панна Дупс бачила перед собою Сюзен. Коли докласти трохи зусиль, можна було навіть розчути її голос. Просто треба весь час боротися із нав’язливою думкою, що вона в кабінеті сама.
— На жаль, панна Шкод і панна Стадна на вас скаржилися, — вичавила вона з себе.
1
Через ті всі квантові штуки. — Прим. авт.