Душевна музика

Сюзен розвернулася в ту мить, коли фаланга великого пальця ноги вискочила з багна і зникла десь під полою Смертиної мантії.

Смерть рішучо підійшов, вирвав у Сюзен з рук косу й одним ударом з розвороту розбив її об скелю. Лезо розлетілося на уламки, мов скляне. Смерть підняв із землі крихітний трикутник.

Той сяяв у його кістлявих п’ястуках, мов крижана блакитна зоря.

— ДВІЧІ НЕ ПОВТОРЮВАТИМУ.

Коли музика озвалася до нього, сніжинки затанцювали в такт:

— Тобі мене не вбити.

Смерть витягнув з-під мантії гітару. Надтріснуту — та це не важило. Її обрис мерехтів у темряві, струни світилися.

Смерть став у стійку, що за неї Довбень життя би віддав, і заніс правицю над струнами. Під фалангами лівиці срібно блищали струни. Якби світло могло звучати, той блискіт дзенькотів би.

— Він прагнув бути найславетнішим музикантом на світі. Такі живуть за правилами. Непорушними. Доля — це те, що судилося.

То був єдиний раз в історії Дискосвіту, коли з лиця Смерті на мить зійшов вишкір.

Він опустив правицю на струни.

Ані звуку.

Радше, навпаки. Почулося приглушення звуку — вщухання того гомону, що його було повсякчас до того чути, як тепер розуміла Сюзен. Повсякчас. Вона чула його все життя. Цей гомін, що його помічаєш, тільки коли він замовкне.

Струни мовчали.

На світі акордів безліч. І безліч чисел. Та є одне, що про нього всі забувають, — і звати його нуль. Але ж без нулів числа здатні хіба що до арифметики. І музика без нульового акорду — пустий звук.

Смерть зіграв нульовий акорд.

Ритм невидимих ударних сповільнився. Почав слабшати. Всесвіт не припинив руху, і кожен атом далі жив своїм життям. Та невдовзі тому танцеві час буде добігти кінця, і танцюристи спиняться, озирнуться довкола, намагаючись второпати, що робити далі.

— Зараз не час на це, зіграй іще щось!

— НЕ МОЖУ. А ОТ ВІН — ЗМОЖЕ, — кивнув Смерть на Паді й кинув тому гітару. Та пройшла крізь хлопця.

Сюзен підбігла й ухопила інструмент.

— Ти мусиш взяти її! Мусиш зіграти! Мусиш запустити музику!

Вона нервово забряжчала по струнах, Паді зіщулився.

— Благаю, не зникай!

Музика гула в її голові.

Паді спромігся взятися за гриф, але на струни дивився так, ніби вперше їх бачив.

— А що буде, коли він не заграє? — спитав Толоз.

— Ви всі загинете на дні урвища!

— А РАЗОМ ІЗ ВАМИ ЗАГИНЕ МУЗИКА. І ТАНЕЦЬ СКІНЧИТЬСЯ. ТАНЕЦЬ УСЬОГО СУЩОГО.

Напівпрозорий, Толоз чемно кашлянув і уточнив:

— А це оплачуваний виступ?

— ТАК, ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ БУДЕ ВАШ.

— І пивко халявне?

Паді притиснув гітару до себе. Глянув Сюзен просто в очі. Заніс правицю над струнами. І заграв.

Єдиний акорд відбився луною від протилежної стіни урвища й повернувся, чудернацько спотворений.

— ДЯКУЮ.

Смерть ступив уперед і взяв гітару. А тоді весь різко сіпнувся й навідмаш розтрощив її об скелю. Струни зірвалися, з-під них вирвалося щось невловне й гайнуло геть крізь засніжене небо назустріч зіркам.

Смерть дещо вдоволено роздивився уламки.

— ОТ ТЕПЕР МИ ОСТАТОЧНО РОЗКАЧАЛИ ЦЕЙ СВІТ.

І клацнув кістяками.

Над Анк-Морпорком сходив місяць. У парку нікого не лишилося. Над руїнами сцени плив посріблений туман, а розтоптане багно вперемішку з Нудлевими недоїденими сосисками в тісті виблискувало там, де до того вирував натовп. Тут і там видніли рештки музоловок.

За якийсь час одна велика груда багна сіла й сплюнула багном.

— Довбню? Джимбо? Паскудо?

— То ти, Кивуне? — озвалося безформне щось із балки над сценою.

Купа багна віднайшла на собі вуха й прочистила їх від багна.

— Ага. А де Паскуда?

— Його ніби в став кинули.

— А Довбень живий?

З-під уламків сцени хтось тяжко застогнав.

— Шкода.

В голосі Кивуна чулося сильне почуття.

Під сценою чвакнуло, і з тамтешнього багна напіввиповзла — напіввипала темна фігура. То був Довбень.

— Аве вивнайфе, — у процесі виступу він дістав гітарою по зубах, — фьо ми їх ровкафяли.

— Точняк, — озвався Джимбо, сповзаючи з балки. — Але наступного разу, коли буде нагода, я оберу злягання й речовини.

— Предки мої мені казали, що голову відірвуть, коли щось вживатиму, — сказав Кивун.

— Ось мозок споживача заборонених речовин, — передражнив Кивунових батьків Джимбо.

— А мозок Довбня, приміром, ховається в отому нарості на шиї.

— Ага, сам би я його не знайшов, дякс.

— Я би зараз залюбки щось знеболювальне вжив.

Ближче до ставу ворухнулася купа дрантя.

— Архіректоре?

— Так, пане Впертонзе?

— Здається, на мого капелюха хтось наступив.

— І що?

— Доки він у мене на голові був.

Ридикуль сів і силою думки спробував втамувати біль у кістках.

— Ходімо, юначе. Ходімо додому. Не певен, що мені аж така цікава музика. Це сфера герців.

Карета торохкотіла звивистою гірською дорогою. Пан Шпень стоячки тримався за віжки й хвицав батогом над кінськими спинами.

Ранцерот невпевнено підвівся. Урвище було так близько, що звідти просто на нього визирала чорна безодня.

— Мені й половини від цих усіх пригод забагато! — крикнув він й спробував перехопити батіг.

— Ану припиніть! Так ми їх не наздоженемо!

— І що з того? Це не важить. Мені їхня музика подобалася!

Шпень озирнувся до нього. Його обличчя скривилося в страшній гримасі.

— Зрадник!

Руків’я батога боляче увіп’ялося Ранцеротові під ребра. Він заточився, марно спробував був за щось ухопитися, але не втримав рівноваги й упав.

Падаючи, він випростав руку й учепився за щось, що навпомацки здалося йому тонкою галузкою на кроні темряви. Ранцерот відчайдушно розгойдувався, доки не знайшов на скелі виступу для ноги, а тоді підтягнувся й вільною рукою вхопився за обламаний стовпчик огорожі.

Все це сталося з ним так швидко, що він устиг провести поглядом карету, яка чимдуж мчала навпростець. А от дорога в цьому місці круто завертала.

Ранцерот зіщулився, завмер і не розплющував очей, доки не затихли останні зойки, хрускоти й тріскотіння. А коли розплющив їх, то побачив, як у прірву скотилося охоплене полум’ям колесо.

— Трясця. Ох і пощастило ж мені вхопитися за... щось...

Він підвів погляд. Вище. І вище.

— ЕГЕ Ж, НЕАБИЯК ПОЩАСТИЛО.

Пан Шпень сидів посеред решток карети. Ті палали. Він сказав собі, що вийти живим із такої пригоди велике везіння.

Крізь полум’я до нього наближалася постать у чорній мантії.

Пан Шпень дивився на постать. У таке він ніколи не повірив би.

Він зроду ні в що не вірив. Але коли б вірив, то вже точно в когось... величнішого.

Він глянув додолу на те, що вважав своїм тілом, і виявив, що воно просвічувало, витоншувалося й зникало просто на очах.

— Ох, це ж треба. Тхе. Тхе. Тхе.

Постать вишкірилася й замахнулася крихітною косою.

— КХ-КХ-КХ.

Минуло немало часу, перш ніж рештки пана Шпеня знайшли в ущелині й відокремили від решток усього іншого. Рештків тих було загалом не так і багато.

Було припущення, що загиблий був якимсь музикантом... Мабуть, тікав із міста. Бо як іще могло бути? Може, якось і могло.

Все інше нікого не цікавило. Чого тільки не знайдеш у висохлому річковому руслі. Був там, серед іншого, кінський череп.

А ще пір’я й намистини. Кілька уламків гітари, що луснула мов випите яйце. Однак важко було зрозуміти, що впало туди згори, а що принесло водою.

Сюзен розплющила очі. Відчула обличчям вітер. Хтось, хто сидів позаду неї, притримував її у сідлі на спині білого коня, одночасно тримаючи віжки. Сюзен нахилилася вперед. Далеко внизу мчали хмари.

— Добре, а що тепер?

Смерть трохи помовчав, а тоді відповів:

— ІСТОРІЯ ЗАЗВИЧАЙ ВЕРТАЄТЬСЯ НА ПРОТОРЕНИЙ ШЛЯХ. ЇЇ ВЕСЬ ЧАС ЛАТАЮТЬ. ЗАВЖДИ ДЕСЬ ЩОСЬ СТИРЧИТЬ. ПРИПУСКАЮ, ЩО В КОГОСЬ ЛИШАТЬСЯ ПЛУТАНІ СПОГАДИ ПРО ЯКИЙСЬ КОНЦЕРТ У ПАРКУ. АЛЕ ЩО З ТОГО? ВОНИ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ ТЕ, ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО.