Страница 65 из 69
— Вйо!
— А може, просто викинемо гроші?
— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ?
Паді визирнув униз. За метр від краю дороги темрява густішала, ніби приховуючи провалля.
Гітара легенько бринькала в такт колесам. Він узяв її однією рукою. Цікаво, як вона ніколи не стихала. Навіть якщо всі струни рукою затиснеш: він і так пробував.
Звучала арфа. Струни були зовсім безгучні.
— Це божевілля! — кричав спереду Толоз. — Зупинися! Ти нас мало не вивернув!
Асфальт натягнув віжки. Віз поступово сповільнився до темпу ходи.
— Отак краще.
Гітара вереснула. Нота була така висока, що голкою пронизувала слух. Коні нервово смикнулися в голоблях і знову помчали вперед.
— Тримай їх!
— Тримаю!
Толоз розвернувся і схопився за спинку сидіння.
— Викинь її!
Паді швидко схопив гітару й устав, ведучи рукою до краю прірви.
І завагався.
— Кидай!
Бескид устав і спробував перехопити гітару.
— Ні!
Паді крутонув гітарою над головою, схопив троля за підборіддя й штовхнув.
— Ні!
— Толозе, легше...
І ось їх уже обганяє білий кінь. Вершник у каптурі нахиляється і хапає віжки.
Віз натикається на камінь і на мить злітає в повітря перш ніж знов упасти на дорогу. Асфальт чує, як тріскають стовпчики, коли колеса в’їжджають в огорожу, бачить, як рвуться віжки, відчуває, як підлітає підвода...
І все.
Потім стільки всього сталося, що Толоз так і не розповів нікому, як йому здалося, що, коли підвода непевно зависла на краю провалля, вона водночас покотилася вперед, перекидаючись кудись униз, і полетіла просто на камені...
Толоз розплющив очі. Образи наповзали, мов поганий сон. Але його відкинуло на віз, коли той злетів, і головою він бився у спинку сидіння.
І дивився просто в провалля. Позаду дерев’яно скрипнуло.
Хтось тримався за його за ногу.
— Хто там? — прошепотів він, ніби гучніші слова посунули б воза вперед.
— Я, Асфальт. А хто тримає мене за ногу?
— Я, — озвався Бескид. — А за що тримаєшся ти, Толозе?
— Та так... за те, за що вхопився непевною рукою, — відповів той.
Підвода знов затріщала.
— За золото, еге? — спитав Асфальт. — Ну визнай — ти ж за золото вхопився?
— Дурний гном! — крикнув Бескид. — Пускай, бо загинемо!
— Відпустити п’ять тисяч доларів — це і є смерть, — відповів Толоз.
— Дурне! На той світ не забереш!
Асфальт потягся рукою. Підводу хитнуло.
— Зараз знову хитнеться, — пробурмотів Асфальт.
— А хто ж, — спитав Бескид, коли підвода іще трошки підсувалася до краю, — хто тримає Паді?
Якусь мить усі троє подумки намагалися визначити положення своїх тіл і кінцівок у просторі.
— Я... здається, він упав, — сказав Толоз.
Пролунало чотири акорди.
Паді повис на задньому колесі й смикався над проваллям, доки музика вигравала на його душі восьминотний квадрат.
Не вмирай. Не згасай. Живи вічно, живи останньою палкою миттю, коли кричить юрба. Коли кожна нота звучить у такт серцебиттю. Злітай у небо.
Ти ніколи не постарієш. Про тебе ніколи не скажуть «помер».
Ось і все. Ти будеш найкращим музикантом на світі.
Живи швидко. Помри молодим.
Музика вигравала на його серці.
Ноги Паді повільно гойднулися й намацали скелю. Він зосередився, заплющив очі й підтягся на колесі.
Його плеча торкнулась рука.
— Ні!
Очі Паді широко розплющилися.
Він повернув голову, подивився на Сюзен, тоді на підводу.
— Що... — пробурмотів він спантеличено й глухо.
Відпустивши одну руку, він незграбно намацав ремінь, скинув його з плеча, схопився, перехопив гітару за гриф і жбурнув її в темряву. Струни зависли на льоту.
Друга рука ковзнула зі скрижанілого колеса, і він упав у провалля.
Усе вкрив туман. Паді важко впав на щось оксамитове, просякнуте запахом кінського поту.
Сюзен упіймала його вільною рукою, а іншою скерувала Хропунця вгору крізь сльоту.
Кінь ступив копитами на дорогу, Паді упав у багно й підвівся на ліктях.
— Ти?
— Я, — сказала Сюзен.
Вона дістала косу. Блиснуло лезо; сніжинки падали й на льоту розтиналися навпіл.
— Ходімо заберемо твоїх друзів?
У повітрі відчувалася напруга — так, ніби цілий світ раптом на чомусь зосередився. Смерть вдивлявся в майбутнє.
— ОТ ХОЛЕРА.
Усе розпадалося. Бібліотекар зробив, що міг, але кістки й дерево такого не витримають.
Пір’я й перлини розлітались і, задимлені, падали на дорогу. Під час різкого, майже горизонтального повороту одне колесо злетіло з осі й покотилося геть, гублячи шпиці.
Великої погоди це не зробило. Там, де бракувало деталей, повітря світилося так, як світяться душі померлих.
Якщо взяти блискучу машину й підсвітити її, щоби блищала і сяяла, а потім забрати машину й лишити саме світло...
Лишився тільки кінський череп. Він, і ще заднє колесо, що диміло, обертаючись у вилці зі світлових розрядів.
Коли вся це проревло повз Нудля, його кінь сіпнувся й стрімголов помчав уперед.
Смерть звик до швидких мандрів. Теоретично він і так був усюди водночас і всіх дожидався. Найшвидший спосіб подорожувати — зразу бути на місці.
Але він ще ніколи не мчав так швидко, рухаючись так повільно. Краєвид на швидкості розмазався й втратив різкість — та повертався лиш тоді, коли він ледве не чиркав колінним суглобом об землю на крутих поворотах.
Віз знову ворухнувся. Тепер навіть Бескид вдивлявся у темряву.
Щось торкнулося його плеча.
— ХАПАЙСЯ, АЛЕ НЕ ЗА ЛЕЗО.
Паді тим часом нахилився назад.
— Толозе, якщо відпустиш мішок, я можу...
— Навіть не думай.
— У саванах немає кишень, Толозе.
— Поганий, значить, у тебе кравець.
Зрештою, Паді схопився за чиюсь ногу й потяг до себе. Один за одним учасники «Гурту» вибралися на дорогу. І витріщилися на Сюзен.
— Білий кінь, — сказав Асфальт. — Чорний плащ. Коса. Гм.
— Ви теж її бачите? — спитав Паді.
— Сподіваюся, ти не скажеш, шо ліпше б не бачили, — відповів Бескид.
Сюзен витягла життємір і критично його оглянула.
— Я так розумію, домовлятися про щось уже пізно? — спитав Толоз.
— Просто перевіряю, мертві ви чи ні, — відповіла Сюзен.
— Мені здається, що я живий, — сказав Толоз.
— Хай ще трохи поздається.
Усі розвернулися на скрип. Підвода покотилася вперед і впала в провалля. Спершу пролунав тріск від зіткнення зі скелястим виступом, потім — далекий глухий удар об скелі на дні, й насамкінець «бабах» від вибуху оливи, яка зайнялася помаранчевим полум’ям.
Із купи уламків, лишаючи по собі вогняний слід, викотилося палаюче колесо.
— Ото й ми там були б, — сказав Бескид.
— А зараз що — краще? — озвався Толоз.
— Ага, — відповів Бескид. — Ми ж не вмираємо під охопленою вогнем підводою.
— Та ні, але ось вона на вигляд трохи... потойбічна.
— Мені нормально. Я потойбічне щодня на хліб намазую.
Позаду Паді повернувся до Сюзен.
— Я... здається, я все зрозуміла, — сказала вона. — Музика... перекрутила історію. Її не мало бути в нашій історії. Ти не пам’ятаєш, звідки вона в тебе?
Паді мовчки дивився на неї. Коли тебе рятує від певної смерті приваблива дівчина на білому коні, питання про закупи трохи не на часі.
— В анк-морпоркській крамниці, — відповів Бескид.
— У загадковій старій крамниці?
— Як і все там. А ще...
— Ви туди поверталися? Вона досі там? Там само?
— Так, — відповів Бескид.
— Ні, — сказав Толоз.
— Там була ціла купа цікавинок, по які хотілося повернутися й про все розпитати?
— Так! — разом вигукнули Толоз і Бескид.
— Ага, — сказала Сюзен, — то про таку крамницю мова.
— Я знав, що їй там не місце, — сказав Толоз. — Хіба я не казав, що їй там не місце? Я казав, що їй там не місце. Я казав, що вона химерна.