Страница 64 из 69
Її помітив тільки Модо, гном-садівник, що весело котив свого возика з гноєм крізь сутінки. День видався хороший. У нього переважно видавалися хороші дні.
Він не чув про Фестиваль. Не чув про Музику, Що Качає. Модо взагалі мало про що чув, бо не слухав. Він любив гній. На другому місці після гною були троянди, для яких призначався гній.
Він від природи був задоволеним гномом і запросто давав раду всім побічним продуктам садівництва у високо-магічному середовищі: тлі, білокрилкам і моторошним істотам з мацаками. Не так-то воно й легко доглядати газони, коли туди можуть проникнути істоти з інших вимірів.
Хтось шмигнув газоном і зник у дверях бібліотеки.
Модо глянув на сліди й сказав:
— Ой леле.
Чаклуни знову задихали.
— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун.
— Вривайся... — сказав Верховний верховик.
— Саме це я й називаю Музикою, Що Качає, — зітхнув Завкаф і ступив уперед із урочистим обличчям злидаря в золотій копальні.
Світло свічок кидало чорні й сріблясті відблиски. І тих, і інших було вдосталь.
— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун. Звучало це як замовляння.
— А це хіба не моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі? — мовив Скарбій, псуючи всім чарівну мить. — Це точно моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі...
От тільки якщо чорне було чорним, то сріблясте насправді сріблястим не було. Воно складалося з дзеркал, блискучих бляшаних уламків, блискіток і дроту, який повизбирував і порозтинав Бібліотекар...
— ...у нього срібна рамочка... а чого воно на цьому двоколісному возику? Два колеса, одне за іншим? Сміх та й годі. Воно ж завалиться. А конячці як іти, я вас питаю?
Верховний верховик легенько постукав його по плечу.
— Скарбію? На два слова, старий.
— Га? Що таке?
— Здається, якщо ви зараз же не замовкнете, Декан вас уб’є.
Між двома колесами, розташованими одне за одним, примостилося сідло. Спереду була вигнута труба, за яку можна було схопитися тому, хто сидить у сідлі.
Решта — брухт. Кістки, гілляччя й сорочий подарунок під ялинку — купа блискучих абищиць. Над переднім колесом було прилаштовано конячий череп, і з кожного його отвору стирчало пір’я й стрічки.
Однак у всьому цьому розмаїтому смітті було щось похмуро-живе — не зовсім життя, а радше рух — неспокійний, скулений, готовий вистрілити — і Завкаф від цього аж похитувався. З першого погляду було ясно, що самим своїм існуванням і виглядом усе це порушує принаймні дев’ять законів і двадцять три розпорядження.
— Він закохався? — спитав Скарбій.
— Заведіть його! — сказав Декан. — Його треба завести! Його слід завести!
— Так, але що це? — спитав Завкаф неточних наук.
— Це шедевр, — відповів декан. — Тріумф!
— У-у-ук?
— Може, його треба підштовхнути? — прошепотів Верховний верховик.
Декан стурбовано похитав головою.
— Ми чарівники чи хто? — сказав. — Маємо його зрушити.
І він пішов в обхід чудернацької конструкції. Від помахів його шкіряного клепаного плаща затанцювали вогники свічок і тіні на стінах.
Верховний верховик закусив губу.
— У мене є певні сумніви, — мовив він. — Здається, чарів там більш ніж треба. Воно... гм... воно дихає — чи мені здається?
Верховний верховик розвернувся й тицьнув пальцем у Бібліотекаря.
— Це ти його змайстрував? — гаркнув він.
Орангутан похитав головою.
— У-ук.
— Що він каже?
— Каже, що не змайстрував, а просто зібрав, — відповів Декан, не повертаючи голови.
— У-ук.
— Піду туди всядуся, — сказав Декан.
Інші чарівники відчули, як від їхніх сердець щось відтікає, поступаючись раптовій непевності.
— На вашому місці, старий, я б не рипався, — сказав Верховний верховик. — Хтозна, куди вас занесе.
— Та яка різниця, — відповів Декан. Він досі не зводив очей із конструкції.
— Я про те, що воно з іншого світу, — уточнив Верховний верховик.
— Зате я з цього — і вже сімдесят років тут живу, — відповів Декан. — Годі нидіти.
Він ступив у коло й поклав руку на сідло. Воно задрижало.
— ВИБАЧТЕ.
Висока чорна постать, що раптом з’явилась у дверях, опинилася в колі у два кроки.
Деканові на плече опустилася кістлява рука й обережно, проте наполегливо відставила його вбік.
— ДЯКУЮ.
Постать усілася у сідлі, вхопилась за ручки й оглянула штукенцію, яку осідлала.
Бувають моменти, коли все треба зробити саме так, а не інакше...
На Декана був спрямований палець.
— МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ОДЯГ.
Декан позадкував.
— Що?
— ДАЙ МЕНІ СВОЮ МАНТІЮ.
Декан дуже неохоче скинув свою шкіряну мантію й передав гостеві.
Смерть одягнувся. Так значно краще...
— ПОБАЧИМОСЬ...
З-під його пальців показалася блакитна іскра й розійшлася блакитними зиґзаґами, творячи корону на кінчиках пір’їн.
— Нічого, що ми в підвалі? — спитав Декан.
Смерть перевів на нього погляд.
— НІЧОГО.
Модо випростався й застиг, милуючись своїм квітником, де росли найчистіші чорні троянди, які йому тільки вдавалося вивести. Часом високомагічне середовище було на користь. Аромат висів у вечірньому повітрі, наче підбадьорливі слова. Квітник розлетівся навсібіч.
У поле зору Модо на мить потрапило полум’я й невідомий предмет, що летів у небеса, — а тоді згори посипалися перлини, пір’їни й м’які чорні пелюстки.
Він похитав головою й пішов по лопату.
— Сержанте?
— Що, Ноббі?
— Ваші зуби...
— Які зуби?
— Зуби у роті.
— Ага. Ну. Що з ними?
— Як вони пасують один до одного там, ззаду?
Сержант Колон якусь мить обмацував язиком глибини свого рота.
— Іае, — почав він, а тоді схаменувся. — Цікаве спостереження, Ноббі.
Ноббі скрутив папіросу.
— Зачиняти ворота, сержанте?
— Гадаю, так.
Доклавши трохи зусиль, вони зачинили стулки воріт. Це вже був навіть не захід безпеки. Ключі давно загубилися. Навіть напис «Дякуїмо, що не завойовуйте наше місто» остаточно вицвів.
— Гадаю, треба... — почав був Колон, але задивився на вулицю.
— Що це за світло? — спитав. — І що це так гуде?
На будинках у кінці довгої вулиці з’явилася блакитна заграва.
— Звучить, наче якийсь дикий звір, — сказав капрал Ноббс.
Світло зібралося у два актинієві блакитні списи.
Колон приклав руку до очей.
— Схоже на... коня, чи що.
— Воно летить просто на браму!
Ревіння пораненого звіра відбивалося від будинків.
— Ноббі, я не певен, що воно спиниться!
Капрал Ноббс притиснувся до стіни. Колон, у чиїй голові думка про посадові обов’язки затримувалася на довше, мляво махав руками дедалі ближчому світлу.
— Стій! Стій!
І поволі підвівся з грязюки.
Довкола кружляли трояндові пелюстки, пір’я й іскри. Краї пробоїни у брамі світилися блакитними іскрами.
— Це ж старий дуб, — пробурмотів Колон. — Тільки б нам його з платні не вирахували. Ти бачив, хто це був, Ноббі? Ноббі?
Ноббі скрадався попід стіною.
— У нього... у нього була троянда в зубах, сержанте.
— Так, але якби ти його побачив удруге — впізнав би? Ноббі ковтнув.
— Вдруге — хіба на тому світі, не раніше.
— Мені це не подобається, пане Толоз! Не подобається!
— На дорогу дивись і замовкни!
— Але тут не можна швидко!
— Нічого! Ти однаково не дивишся, куди їдеш!
Підвода завернула, ставши на два колеса. З неба посипав мокрий сніг і розтавав, щойно торкався землі.
— Але ми на серпантині! Тут ухил стрімкий! Ми перекинемося!
— Хочеш, аби нас упіймав Хризопраз?
— Вйо!
Паді й Бескид притислися до боків підводи та хилиталася крізь темряву.
— За нами досі женуться? — вереснув Толоз.
— Нічо не видно! — крикнув Бескид. — Може, як зупинимось, шось почуємо?
— Ага — а якщо ми почуємо щось зовсім-зовсім близько?