Душевна музика

— Про торбу пам’ятаєш?

— Так, пане Нудлю, я поклав її...

Нудль підніс вище два дуже важелезних на вигляд мішки.

— Оце туди висип і будь готовий звалювати якнайшвидше.

— Так, добре, пане Нудлю, от і Толоз казав...

— Ну ж бо, бігом!

Толоз розглянувся довкола. «Якщо я зараз кину сурму, скину шолом і кольчугу, — міркував він, — то будуть шанси вибратися звідси живим. Що він собі думає?»

Паді поклав гітару й пішов за лаштунки. Він встиг повернутися, перш ніж глядачі второпали, що відбувається. У руках у нього була арфа.

Толоз стояв до нього найближче й чув його шепіт:

— Ллише разочок. Дозволлиш? Ще один тілльки раз. А тоді зробллю все, чого ти хочеш, добре? За все запллачу.

Гітара озвалася кількома нерозбірливими акордами. Паді додав:

— Я серйозно, повір.

Ще акорд.

— Один разочок.

Паді всміхнувся до порожнього місця серед глядачів і заграв.

І кожна нота бриніла, мов дзвін, і була чиста, мов сонячний промінь, який проходив крізь призму мозку й розкривався віялом із мільйона відтінків.

У Толоза відвисла щелепа. І музика розквітла в його свідомості. Це була інша музика, хоча й зайшла вона крізь двері, відчинені Музикою, Що Качає. Ноти спадали водоспадом, і в його пам’яті постали образи шахти, де він народився, і запах томського хліба, що його мама відбивала на ковадлі, і тієї миті, коли він уперше почувся закоханим[32]. Він пригадав життя в печерах під Мідною Горою, і як місто покликало його до себе, і він відчув, що найдужче у світі прагне опинитися вдома. Він і гадки не мав, що люди здатні творити музику шахтової глибини.

Бескид відклав молоточки. У його забиті корозією вуха потрапляли ті самі ноти, та в пам’яті виринали образи кар’єрів і кам’янистих рівнин. Коли мелодія заполонила його розум, мов димова завіса, він пообіцяв собі, що щойно все це скінчиться, він конче поїде додому, до своїх, побачитися зі старенькою мамою й більше ніколи від неї не поїде.

У голові пана Нудля мимохіть виринали дивні, моторошні думки: що нібито не все на світі можна купити й продати.

Викладач новітніх рун постукав по кришталевій кулі.

— Звук ніби трохи бряжчить.

— Ану посунься, мені не видно, — озвався Декан. Викладач сів на своє місце. Усі зосереджено дивилися на крихітне зображення в кулі.

— Це взагалі не схоже на Музику, Що Качає, — завважив Скарбій.

— Ану цить, — гиркнув Декан, а тоді розчулено висякався.

Це була сумна музика. Але сум був її бойовим знаменом. Вона ніби промовляла: «Усесвіт ловив вас, але не спіймав».

Декан — вразливий, мов той кавалок теплого воску, — замислився, чи не час йому опанувати губну гармоніку.

Остання нота завмерла в повітрі.

Оплесків не було. Глядачів ніби прибило до землі думками й спогадами, що постали з темних нетрів розуму. Хтось бурмотів: «Таки так воно й буває». Або: «От і я такий, брате, от і я». Багато хто чуйно сякався — іноді просто на сусідів.

Та дійсність, як це завше й буває, помалу повернула їх до своїх лабет.

Толоз почув, як Паді тихенько промовив:

— Дякую.

Гном бочком подався до Паді й процідив:

— Це що було?

Паді немов прокинувся від міцного сну:

— Що саме? А, пісня. Вона зветься «Шоні бод да». «Шоні, ти будь» по-нашому. Як тобі?

— Якось... глибоко, — сказав Толоз. — Мов шахта.

Бескид кивнув. Коли ти далеко від рідного забою, від рідної гори, коли ти сам на чужині, коли всередині у тебе зяє болісне чорне ніщо... Тільки тоді твоя пісня буде глибока, мов та шахта.

— Вона прийшлла посллухати, — прошепотів Паді.

— Та твоя невидимка? — уточнив Толоз, вдивляючись у незайнятий клапоть трави посеред натовпу перед сценою.

— Так.

— Он як. Ну, я цілком точно її не бачу. Гаразд. А тепер, якщо ти негайно не вшквариш чогось, що качатиме, нам кінець.

Паді узяв гітару. Струни тремтіли під його пальцями. Він почувався так, ніби от-от злетить. Йому дозволили заспівати її перед усіма тими людьми. Все інше не важило. Хай що тепер буде — байдуже.

— Але ж хіба ми для цього зібралися? — звернувся він до слухачів і затупав: раз-два, раз-два-три-чотири.

Толоз підхопив мотив ще до того, як сама музика встигла підхопити його й понести. Кілька секунд — і ось його вже закачало як ніколи.

Зрозум глянув на коробку:

— Здається, ми його упіймали, Архіректоре. От тільки не знаю, що воно таке.

Ридикуль кивнув і уважно оглянув натовп навколо. Усі стояли роззявивши роти.

Арфа взяла їх за душу, а тепер гітара напинала їхні жили.

А ще перед сценою було порожнє місце. Ридикуль прикрив одне око долонею й зосереджувався, аж доки розплющене око не засльозилося. Озирнувся до музикантів із Гільдії і вжахнувся: Ранцерот здіймав арбалет. Здавалося, ніби він робить це не з власної волі — пан Шпень штовхав його в бік.

Ридикуль підніс палець до обличчя, так ніби збирався почухати ніс. Крізь музику він почув, як, дзенькнувши, луснув дріт арбалета, а ще — і це завдало йому особливої насолоди, — як ойкнув пан Шпень, який дістав у вухо звільненим кінцем напнутого дрота.

— От уже ця моя стареча сентиментальність, — пробурмотів Ридикуль. — Тхе-тхе-тхе.

— А знаєте, це була напрочуд гарна ідея! — сказав Скарбій, вдивляючись у крихітне зображення в кулі. — Який чудовий спосіб налаштувати бачення! Може, так і в оперу можна зазирнути?

— Чи в «Скунсів хвіст» на Броварській? — підказав Верховик.

— Нащо? — спитав Скарбій.

— Та просто на думку спало, — виправдався Верховик і поспішно додав, — я й не бував там ніколи, навіть одним оком не зазирав, і то жодним чином, завважте собі.

— Краще б нам від цього втриматися, — озвався Викладач новітніх рун. — Це злісне зловживання чарівними властивостями кулі.

— А я от не уявляю кращого способу добровживання кулі за оцей, — сказав Декан. — Спостерігати за Музикою, Що Качає.

Пан Дертий, Качур, Домовина Генрі, Арнольд Колобок і Старий Тхір Рон разом зі Смородом Старого Тхора Рона і псом Старого Тхора Рона терлися по краях натовпу. Сьогоднішній вечір був щедрим на здобич. Так завжди бувало, коли Нудль продавав ті свої сосиски в тісті. Є на світі те, чого люди не їстимуть навіть під впливом Музики, Що Качає. Є на світі те, чого не приховати навіть під гірчицею.

Арнольд підбирав недоїдки й складав у візок. У когось сьогодні на вечерю буде королівська підмостова юшка.

Музика накочувалася зусібіч. Волоцюги не зважали. Музика, Що Качає, — це щось із іншого світу, де є місце мріям, а от під мостом було не до мрій.

Аж раптом вони спинилися й заслухалися: нова музика омивала світ навколо. Вона ніби брала за руку всіх незалежно від статі, віку, походження й природи — і вела Додому.

Жебраки стояли й слухали роззявивши роти. Ті, хто озирався навколо й таки помічав цих невидимих людей, мусив мерщій відвернутися. Не відверталися хіба від Пана Дертого. Від такого не відвернутись.

Та Музика, Що Качає залунала знов і повернула їх до дійсності.

Окрім хіба Пана Дертого. Той просто стояв і дивився.

Остання нота затихла. А тоді було цунамі оплесків, і «Гурт, що качає» тікав від нього геть зі сцени.

Нудль радісно спостерігав за дійством з-за лаштунків з іншого боку. Якийсь час він нервувався, звісно, але потім усе повернулося у звичні береги.

Хтось посмикав його за рукав.

— Що це вони роблять, пане Нудль?

— Паскуда, так?

— Довбень, пане Нудлю.

— Вони, Паскудо, не дають слухачам того, на що ті чекали. Винятково вдалий хід. Зачекати, доки вони зі штанів вискакувати почнуть, і забрати. Знов зачекати. От побачиш, щойно натовп почне ногами тупати, вони повистрибують на сцену, мов ті коники. Ідеально розраховано. От коли навчишся таких трюків, Паскудо...

32

Той перший свій самородок він досі десь зберігав. — Прим. авт.