Страница 62 из 69
— Я Довбень, пане.
— ...От тоді по-справжньому й опануєш мистецтво Музики, Що Качає. Музика, Що Качає, Паскудо...
— Довбню...
— ...Це не просто музика, — вів далі Нудль, витягаючи вату з вух, — це багато всього одразу. От і все, що можу тобі сказати наразі.
Нудль підкурив сигару. Полум’я сірника ледь не згасило хвилею гамору.
— Ще хвильку, от побачиш.
У багатті тліли старі чоботи й інший непотріб. Сіра крихітна постать оббігла його по колу, нервово принюхуючись.
— У підводу! Хутко!
— Панові Нудлю це не сподобається, — простогнав Асфальт.
— Бідося Нудль, — сказав Толоз, коли вони разом затягували Паді на підводу. — А тепер жени, щоби іскри з-під копит сипалися, ясно?
— Їдемо до Квірма, — сказав Паді, коли підвода смикнулася й рушила. Він не знав, чому саме туди. Чомусь цей напрям видавався йому правильним.
— Так собі ідея, — озвався Толоз. — Тамтешні, певно, питатимуть, нащо я підводу ту з фонтана витягнув.
— Їдемо до Квірма!
— Панові Нудлю це точно не сподобається, — нидів Асфальт, коли вони вже виїжджали на дорогу.
— Ще хвильку — й вийдуть, — повторив Нудль.
— Мабуть, — сказав Довбень. — Бо всі ж уже й ногами тупочуть.
Крізь вигуки й справді чувся тупіт.
— Ти зажди. От побачиш, вони точно підгадають, коли треба вийти. Точно кажу! Кхе!
— То іншим кінцем треба сигару в рота брати, пане Нудлю, — скромно підказав Довбень.
Старий місяць осявав дорогу на Квірм, що на неї з анк-морпоркських воріт виїхала підвода.
— Як ти знав, що на нас підвода чекає? — спитав Толоз у Паді, коли вони приземлилися на лавки після стрибка на черговій нерівності.
— Я не знав.
— Але ж ти вибіг просто до неї.
— Так.
— Чому?
— Ну... Просто... Час було їхати...
— А чому саме Квірм? — поцікавився Бескид.
— Там... Там я зможу сісти на корабель додому. Правда ж? Саме так. На корабель додому.
Толоз зиркнув на гітару.
Щось тут не те. Не можна отак. Не можна отак просто піти зі сцени...
Він струснув головою й отямився: ні, все так, як і мусить бути. Хіба щось може зараз піти не так?
— Панові Нудлю все це дуже не сподобається, — гугнявив Асфальт.
— Та стули вже пельку, — гиркнув Толоз. — Мені все одно, що там йому сподобається чи ні.
— Ну, по-перше, йому найбільше... найбільше не сподобається, що ми поїхали, так би мовити, з грішми.
Бескид помацав під лавкою. Там глухо брязнуло — саме так застережливо брязкає туго набитий золотом мішок, щоби його зайвий раз не совгали.
Сцена двигтіла від тупоту. Натовп кричав — і подекуди невдоволено.
Нудль розвернувся до Довбня й широко, але недобре всміхнувся:
— Слу-ухай, мені тут на думку спала цікава штука.
Дорогою від річки бігла крихітна сіра тінь. Вона прямувала до освітленої ліхтарями сцени, що жевріла в сутінках неподалік.
Архіректор підштовхнув Зрозума й підніс патерицю над головою.
— А тепер, коли раптом станеться прорив у тканині дійсності й крізь нього полізуть страшні верескливі почвари, наше завдання — як там наш Декан це назвав, розігнати дроздів?
— Дроздюлів, Архіректоре, — виправив Зрозум. — Він каже «роздати дроздюлів».
Ридикуль глянув на безлюдну сцену:
— Неясно тільки, кому.
Четверо учасників «Гурту» рівненько сиділи по своїх місцях на підводі й дивилися вперед на освітлену місяцем рівнину. Бескид заговорив першим:
— А шо за сума?
— Десь майже п’ять тисяч доларів...
— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛ...
Бескид затулив Толозові рота величезною п’ятірнею.
— Тобто, — уточнив Бескид.
З-під його долоні чувся притишений стогін.
— ММММММ?
— Я трохи заплутався в підрахунках, даруйте, — попросив вибачення Асфальт.
— Нам ніколи не втекти досить далеко. Ти це розумієш? Нас і на тому світі знайдуть.
— Та ж намагався пояснити! Може... Може, ми могли б просто їх повернути?
— ММММММ?!
— І як нам це зробити, по-твоєму?
— ММММММ М?!
— Толозе, — сказав Бескид повільно й трохи повчально, — я тобі рота розтулю, а ти не волатимеш, гаразд?
— Мугу.
— Добре.
— ПРОСТО ПОВЕРНУТИ ЇХ? П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДО..? ММ МММ М?!
— Підозрюю, щось із того наше, — сказав Бескид, щільніше затискаючи гномові рота.
— Мммм!
— Мені-от взагалі не платять, — завважив Асфальт.
— Треба дістатися Квірма, — нервово озвався Паді. — Можемо забрати те, що нам належить по праву, а решту відіслати назад.
Бескид почухав щелепу.
— Там і Хризопразові гроші є, — нагадав Асфальт. — Пан Нудль у нього на фестиваль позичав.
— А от від нього нам точно не втекти, — сказав Бескид. — Хіба тільки до Краю доїхати й стрибнути вниз, та й тоді не факт.
— Але ж можна пояснити все, ні? — обнадійливо спитав Асфальт. — Чи ні?
Усі уявили недобру посмішку на мармуровому обличчі Хризопраза.
— Ммм!
— Ні.
— Тоді нам треба до Квірма, — сказав Паді.
Бескидові діамантові зуби блищали в місячному сяйві:
— Мені от шойно почулося шось, такий дивний звук, ніби як карета гуркотить.
Невидимі жебраки поволі побрели геть із парку. Сморід Старого Тхора Рона трішки затримався, бо слухав музику. Пан Дертий узагалі не рушив із місця.
— У нас майже двадцять сосисок, — сказав Арнольд Колобок.
Домовина Генрі харкнув так густо, ніби його кашель був не просто з плоті, а з кісток.
— Хулєра! — озвався Старий Тхір Рон. — Опромінювать мене надумали, от я їм!
Щось пробігло втоптаним ґрунтом до пана Дертого, видерлося мантією аж до каптура й ухопилося за нього обома кінцівками.
Лунко стукнулися два черепи.
Пан Дертий позадкував.
ПИСК!
Пан Дертий моргнув і зненацька осів.
Жебраки витріщилися на малого стрибуна. Самі невидимі, вони чудово бачили те, чого не бачили інші люди чи, у випадку Старого Тхора Рона, інші очі.
— Це щур, — сказав Качур.
— Хулєра, — озвався Старий Тхір Рон.
Щур запищав і забігав колами на задніх лапах. Пан Дертий знову моргнув... І набув постави Смерті.
— Я МУШУ ЙТИ.
— ПИСК!
Уже віддаляючись, Смерть спинився, вернувся й тицьнув кістлявим пальцем на Качура.
— А ЧОГО ТИ ХОДИШ ІЗ КАЧКОЮ НА ГОЛОВІ?
— З якою качкою?
— ОЙ. ДАРУЙ.
— Ну як це щось може піти не так? — розпинався Довбень, скажено махаючи руками. — Усе має вийти. Усі знають, що коли зірка хворіє чи стається ще якась хрінь, і на твою вулицю приходить свято, — публіка твоя. Так завжди буває, хіба ні?
Джимбо, Паскуда й Кивун визирали з-за лаштунків на скажену юрбу й боязко кивали.
Звісно, коли на твоїй вулиці свято, то все йде так як слід...
— Можна було б заспівати «Анархію в Анк-Морпорку», — нерішуче запропонував Джимбо.
— У нас ніколи не виходило, — сказав Кивун.
— Так, але там нема нічого нового.
— Думаю, можна спробувати...
— Чудово! — вигукнув Довбень, войовничо трусячи гітарою. — Ми це зробимо! Усе на вівтар злягання, препаратів і Музики, Що Качає!
Він відчув на собі недовірливі погляди товаришів.
— Ти не казав нам, що маєш при собі якісь препарати, — докірливо сказав Джимбо.
— І коли вже про це зайшлося, — озвався Кивун, — то я не думаю, що в тебе колись бувало...
— Одне з трьох — уже непогано! — крикнув Довбень.
— Ага, цілих тридцять три відсо...
— Ану цить!
Люди тупотіли й насмішкувато плескали.
Ридикуль сперся на патерицю й промовив:
— Був собі колись святий Франчик. Здається, він міг дати раду дроздам, якщо так подумати.