Душевна музика

— А ви самі не чуєте, пане Нудлю?

— Я би це музикою не назвав. Коли я був ще молодим, то в нас була справжня музика на справжні вірші... «Ось надходить літечко, щебече соловей», такого штабу.

Асфальт знову зиркнув на «ВуЗВ».

— Ну, ритм там є, можна підтанцьовувати, — сказав він, — але вони не дуже. Я в тому сенсі, що люди просто стоять і дивляться. А от коли «Гурт» грає, вони не стоять, пане Нудлю.

— Саме так, — погодився Нудль. Він подивився на авансцену, де посеред свічок стояли музоловки. — Мабуть, піди скажи їм, хай готуються. Здається, ці вже себе вичерпали.

— Паді? Цеє...

Той відволікся від гітари. Інші музиканти налаштовували свої інструменти, і от він зрозумів, що ніколи цього не робив. У нього й не вийшло би. Кілки просто не рухалися.

— Що там у вас?

— Цеє, — сказав Толоз і помахав Бескидові, який неоковирно вишкірився й витягнув з-за спини ганчір’яний футляр.

— Це... Ну, ми трохи подумали... Це від усіх нас, — сказав Толоз. — Цеє, ми... ми побачили, що від неї лишилося, і ти ніби казав, що полагодити не вийде, але в цьому місті є люди, які можуть зробити й полагодити що завгодно, тож ми трохи розпитали, і ми ж знаємо, яка вона була дорога тобі, і от цей чолов’яга з вулиці Вправних ремісників трапився нам і сказав, що в нього могло би вийти щось путнє, і Бескид ще один зуб віддав, але яка різниця, бо ми такого успіху досягли з тобою і знаємо, як вона для тебе важила, тому це такий знак подяки від нас, отже, це тобі, Бескиде, віддай йому.

Бескид опустив руку, коли зрозумів, що пояснення затягується, але миттєво знову простяг Паді футляр.

Асфальт заглянув у шпарину намету.

— Хлопці, нам час на сцену, — сказав він. — Ходімте!

Паді поклав гітару. Відкрив футляр, розв’язав мотузчані ремені всередині.

— Її налаштували і таке інше, — доброзичливо підказав Бескид.

Арфа засяяла на сонці, коли Паді витягнув її з футляра.

— Чого тільки не зробиш із клею й такого іншого, — сказав Толоз. — Ну тобто ти казав, що в Ллямедах не лишилося нікого, хто міг би її полагодити. Але це Анк-Морпорк. Тут можна полагодити майже все.

— Благаю! — знов озвався Асфальт у шпарині. — Пан Нудль каже, ви мусите йти, бо люди вже кидатися почали всяким.

— Я в струнних не дуже петраю, — сказав Толоз, — але трохи побренчав. Звучить вона якось дуже... приємно.

— Я... Я... Не знаю навіть, що й сказати, — відповів Паді. Зала двигтіла, мов під ударами молота. — Я виборов її, — вів своє Паді, ніби був десь далеко, в якомусь своєму маленькому світі. — Виборов піснею. «Шонні, ти будь» вона зваллася. Склладав її всю зиму. Там про дім... про коллиску... Про прощання й розставання, розумієте? А ще про дерева й таке інше. Суддям дуже... сподобаллося. Сказалли, ще років зо п’ятдесят — і я справді розумітимусь на музиці.

Він притиснув арфу до себе.

Нудль пробивав собі шлях крізь натовп музикантів за лаштунками, доки не знайшов Асфальта.

— То як? Де вони?

— Сидять собі й балакають, пане Нудлю.

— Слухай сюди. Ти натовп чуєш? Вони хочуть Музики, Що Качає! Якщо їм її не дати... коротше кажучи, краще дати. Ясно? Звісно, корисно іноді змушувати чекати, але... Нехай ідуть на сцену негайно!

Паді роздивлявся свої пальці. Тоді він, геть блідий, перевів погляд на натовп музикантів з інших гуртів.

— Ти, з гітарою, — хрипко сказав він.

— Я, пане?

— Дай мені гітару!

Кожний новонароджений гурт в Анк-Морпорку взорувався на «Гурт, що качає». Тож гітарист передав Паді свій інструмент з таким виразом на обличчі, ніби це священна реліквія для благословення.

Паді тупо дивився на гітару. Це був один із найкращих витворів майстра Віддавна. Він взяв акорд.

Звук був свинцевий — тобто такий, ніби струни були зі свинцю.

— То що там у вас, хлопці, що не так? — похапцем спитав Нудль, підбігши ближче. — Там шість тисяч вух, які тільки й чекають, що в них музики наллють, а ви тут сидите?

Паді повернув гітару власникові й перекинув через плече ремінь своєї. Видав кілька нот — і ті ніби бриніли й сяяли.

— От на цій я можу грати. Таки можу.

— Оті добре, от і чудесно, ходи туди й зіграй, — підганяв його Нудль.

— Дайте мені хтось іще свою гітару!

Музиканти кинулися передавати йому інструменти, збиваючи одне одного з ніг. Він нервово спробував один, другий. Але вони здавалися якимись пласкими. Насправді епітет «пласкі» їм би навіть полестив.

Контингент Гільдії музикантів застовбив за собою зону попід сценою, роздаючи будь-кому, хто наважувався наблизитися, болючих стусанів.

Пан Шпень кривився.

— Не розумію, — цідив він, — це ж повний несмак. Усе однакове. Це просто шум. Що вони в цьому знаходять?

Ранцерот, який перед тим двічі стримувався, щоби не притупувати в такт, відповів:

— Це ми ще не чули головних артистів. Цей-во. А ви певні, що справді хочете їх...

— Це наше право, — наполіг Шпень. Він озирнувся на глядачів, які волали на пуп. — А там-он сосиски в булках продають. Комусь, може, сосисочку? Сосиску? — Представники гільдії закивали. —Добре. На три сосис...

Глядачі радісно заверещали. Зазвичай люди так не аплодують. Аудиторія вибухнула оплесками — уся враз, однією нищівною хвилею, і всі одночасно роззявили роти.

Бескид видерся на сцену, помагаючи собі руками. Всівся за свої камені й розгублено подивився кудись убік за лаштунки.

Виблискуючи шоломом у світлі сцени, вийшов Толоз.

Мабуть, на цьому все мало скінчитися. Гном озирнувся й сказав щось, що розчинилося в загальному гаморі, а тоді стояв мовчки, ніяково дивлячись на натовп, доки крики поволі не вщухли.

Паді вийшов на сцену непевно, ніби от-от заточиться, ніби його щось штовхає у спину. До того панові Шпеневі здавалося, що волати гучніше глядачі не здатні.

А тоді зрозумів, що вони радше схвально шепотіли, як порівняти з тим, що коїлося зараз.

Це тривало весь час, доки хлопець мовчки стояв на сцені, опустивши голову.

— Але ж він нічого не робить, — прокричав Шпень у вухо Ранцеротові. Він почувався, ніби атеїст, який випадково забрів у церкву під час обряду причастя.

Оплески не вщухали. Вони зазвучали з подвоєною силою, коли Паді підніс руки до гітари.

— Він нічого не робить! — кричав Шпень.

— Він лишається поза нашою юрисдикцією, пане, — прокричав йому в відповідь Ранцерот. — Ми не зможемо звинуватити його у виконавстві поза гільдією, якщо він нічого не виконуватиме!

Паді глянув перед собою.

Він дивився на глядачів так пильно, що Шпень аж виструнчився й витягнув шию, щоби зрозуміти, куди це хлопець так вдивляється.

Там нічого не було. Порожнє місце просто перед сценою.

Люди навколо на голови одне одному вилазили, але там було порожньо — на цій крихітній ділянці трави перед сценою. Чомусь Паді прикипів поглядом до того місця.

— А! А! А!..

Шпень затиснув вуха долонями, але гамір був такий, що крики натовпу відлунювали йому в голові.

А тоді все поволі, ніби шар за шаром, затихло. І простір заполонило звуком, який утворюється, коли величезний натовп зосереджено мовчить і намагається триматися якомога тихіше, а це чомусь видалося Ранцероту навіть небезпечнішим за відчайдушні оплески.

— Підвода чекає?

— Так, пане Толозе.

— І коні вгодовані?

— Як ви наказали, пане.

— Добре.

Запала оксамитова тиша. Їй притаманна була всмоктувальна властивість — як-от тиша в кабінеті патриція, у святих місцях і глибоких каньйонах — вона збурювала нестерпне бажання кричати, співати, вигукувати своє ім’я.

Ця тиша ніби вимагала: «Заповніть мене».

Десь у пітьмі попереду хтось кашлянув.

Асфальт почув, як хтось сичить його ім’я з бокових лаштунків.

Украй неохоче він бочком посунувся до темних лаштунків, звідки йому нервово махав рукою Нудль.