Душевна музика

— Ви, певно, дочекатися не можете виступу на фестивалі, еге ж? — зважився він спитати за якийсь час.

Усі промовчали.

— Мабуть, людей буде тьма, — додав він.

Було тихо — сам тільки стукіт копит і торохкотіння підводи. Вони їхали між пагорбів, і дорога тяглася над урвищем. Унизу навіть річки не було — хіба тільки коли сильно дощило. Похмура місцевість. Асфальт відчував, що усі засмучуються дедалі більше.

— Мабуть, добре розважитеся там, хлопці, — додав він, добряче вичекавши.

— Асфальте, — озвався Толоз.

— Так, пане Толозе?

— Просто стеж за дорогою, гаразд?

Архіректор на ходу натирав свою патерицю до блиску. Патериця була винятково гарна — двометрова й по-магічному могутня. Магію він застосовував не так і часто: досвід показав, що створіння, які так чи інакше не зникають від одного-двох ударів двометровою ломакою, радше за все й до чарів нечутливі.

— Вам не здається, що слід старших чарівників покликати, пане? — спитав Зрозум, заледве встигаючи йти в ногу з архіректором.

— Боюся, в їхньому нинішньому зміненому стані розуму вони на будь-які події зможуть вплинути тільки... — Ридикуль пошукав підходяще для ситуації слово й зупинився на — ...тільки негативно. Я наполіг, щоби вони не полишали помешкань.

— Може, тоді хоча би Дронґо й тих, інших? — з надією в голосі спитав Зрозум.

— А буде з них користь у випадку тауматургічного міжвимірного розриву небувалого масштабу? — спитав Ридикуль. — Пригадую, як воно з паном Гонґом було. От він подвійну порцію тріски з грушевим пюре вкладає на тарілку — і от уже...

— Бабах? — підказав Зрозум.

— «Бабах»? Я би радше сказав, що «ААААААААААгрр-ррр-дрррр-трісь» — і злива зі смаженини. Несамовитий Адріан якось зарадить, коли з неба паде картопляний дощ?

— Ох. Мабуть, ні, пане архіректоре.

— Власне. Люди тільки те й роблять, що бігають і волають, мов скажені. Ще ніколи з них користі не було. А от пристойний набір заклять і добре заряджена патериця в дев’яти випадках з десяти дають непоганий результат.

— У дев’яти з десяти?

— Саме так.

— А скільки раз ви вже на них покладалися, пане?

— Ну... От був пан Гонґ... Ще та історія зі Створінням зі Скарбієвої шафи... Драконом тим, ну, ви пам’ятаєте... — Ридикулів рот мовчки рухався, коли той загинав пальці. — Дев’ять поки що нарахував.

— І щоразу спрацьовувало, пане?

— Цілком! Тому не варто перейматися. Дорогу! Чарівник іде!

Міська брама стояла відчинена. Толоз нахилився вперед, коли підвода в’їжджала у місто.

— Не їдь одразу до парку, — сказав він Асфальтові.

— Але ми спізнюємся.

— Це недалеко. Проїдемо через вулицю Вправних ремісників.

— Але це ж на іншому боці річки!

— Це важливо. Треба дещо забрати.

На вулицях були натовпи. Це було цілком звично, за винятком хіба того, що рухалися вони переважно в одному напрямі.

— Ти лежи в підводі тихенько, — сказав Толоз Паді. — Не треба нам, щоби дівчата з тебе одяг поздирали, правда ж?..

Він озирнувся. Паді знову заснув.

— А от я би... — озвався Бескид.

— На тобі сама тільки пов’язка.

— Такі шо, її теж могли би зірвати, ні?

Підвода повзла дорогою аж до повороту на вулицю Вправних ремісників.

Це була вулиця з крихітними майстернями, де все на світі могли зробити, полагодити, виробити, переробити, скопіювати й виплавити. Крізь кожні двері видніли горна, на кожному задньому дворі коптили плавильні. Тут пліч-о-пліч працювали виробники механічних скриньок і зброярі, теслі й різьбярі, чиї вироби були такими витонченими, що за різці їм правили відлиті в бронзі ніжки коників-стрибунців. Принаймні кожний четвертий майстер виробляв інструменти для попередніх трьох. Майстерні не просто тіснилися — вони перетікали одна в одну, тому коли тесля, приміром, робив на замовлення великий стіл, то покладався на доброту сусіда, який посуне свій реманент, і при цьому, доки він оброблятиме один край того стола, на іншому, ніби на верстаті, працюватимуть гончарі й ювеліри. Були тут майстерні, де зранку замовника могли обміряти з голови до ніг, а по обіді він уже міг би забрати повний комплект кольчужного обладунку із запасною парою штанів.

Підвода спинилася біля крихітної майстерні, Толоз зіскочив і побіг всередину.

Асфальт прислухався до розмови:

— Ви зробили, що я просив?

— Ось ваше замовлення, пане. Точно як в аптеці.

— А грати на ній можна? Ви ж пригадуєте, що я казав вам про необхідність висидіти два тижні під водоспадом, загорнувшись у волячу шкуру, перш ніж торкатися інструмента?

— Слухайте, добродію, за ваші гроші я п’ять хвилин постояв під зливою в шкіряній шапочці. Повірте, для народного інструмента цього цілком досить.

Почувся приємний звук, який повисів у повітрі зо мить, а тоді розчинився у вуличному гаморі.

— Ми домовлялися про двадцять доларів, так?

— Ні, це ви домовлялися про двадцять доларів. Я з вами домовлявся про двадцять п’ять.

— Тоді заждіть хвилиночку.

Толоз вийшов з майстерні й кивнув Бескидові.

— Гаразд, — сказав він, — розчохлися.

Бескид застогнав, але все-таки поліз пальцями кудись углиб свого рота.

Почувся голос вправного ремісника:

— Що це, трясця, таке?

— Різець. Вартує щонайменше...

— Беру.

Толоз знову вийшов — цього разу з ганчір’яним футляром, який заховав під сидінням.

— Добре, — сказав він Асфальтові, — тепер вези нас до парку.

Вони заїхали в одну з задніх брам. Принаймні спробували. Двоє тролів загородили їм прохід. На тролях виднілися мармурові прожилки, притаманні типовим хуліганам Хризопраза. А підручних він не тримав. Більшість тролів були задурними для підручних.

— Тут для гуртів, — сказав перший троль.

— Ага, — підтакнув другий.

— Ми і є «Гурт», — сказав Асфальт.

— Котрий? — спитав перший троль. — У мене тут список.

— Ага.

— Ми «Гурт, що качає», — сказав Толоз.

— Та де там. Я їх бачив. Там хлопчина ще такий, аж світиться, і коли на гітарі грає, вона робить...

— Вуа-уа-уа-уа-уи-и-и-и-и-и.

— Ага...

Акорд звився над підводою. Паді стояв на ній, тримаючи напоготові гітару.

— Ого, — сказав перший троль. — Оце дивина! — він попорпався десь у складках пов’язки на стегнах і витягнув клапоть паперу. — А можете отут ім’я написати, правда ж? Для малого мого, Глинчака, б він же ж інакше не повірить...

— Так, так, — втомлено пробурмотів Паді, — давайте сюди.

— Але це не для мене, це для мого малого, Глинчака, — повторив троль, підскакуючи від захвату то на одній нозі, то на другій.

— А як правильно писати?

— Та все одно, він читати не вміє.

— Чуєте? — спитав Толоз, коли підвода підкотилася до задника сцени. — Хтось уже виступає. Я казав, що ми...

Підбіг Нудль:

— Де вас носило? Скоро ваш вихід! Одразу після «Пацанів із лісу». Як гастролі? Асфальте, ходи-но сюди.

Він потягнув малого троля до себе в тінь під лаштунками.

— Гроші мені привіз? — спитав він.

— Близько трьох тисяч...

— Не так голосно!

— Та я ж пошепки, пане Нудлю.

Нудль обачливо озирнувся. В Анк-Морпорку не існувало такої штуки, як нечутний шепіт, особливо коли йдеться про «тисячі», бо в Анк-Морпорку було чути навіть думки про такі гроші.

— Ти, головне, з мішка очей не зводь, ясно? Буде ще виторг сьогодні. Я Хризопразові його сім сотень віддам, а решта — чистий при... — він зустрівся поглядом із масними оченятками Асфальта й оговтався. — Звісно, є зношування обладнання... накриття... реклама... дослідження ринку... булочки для сосисок... гірчиця... Тож, мабуть, коли пощастить, то вийду в нуль. Останнє від душі відірвав.

— Так, пане Нудлю.

Асфальт зиркнув на сцену.

— А хто там зараз грає, пане Нудлю?

— «Вхід у зручному взутті».

— Не зрозумів, пане Нудлю.

— То в них назва така, пишуть просто «ВуЗВ», — він трохи розслабився й витяг сигару. — Навіть не питай, що воно таке. Я вважаю, гурт має зватися «Співуни» чи «Двоє з гобоєм». Як вони, нічого?