Страница 6 из 69
Пан Шпень старанно працював на благо собі подібних. Він життя на це поклав. Адже у світі стільки справ, до яких інші не хочуть братися, а тому вдячні панові Шпеню за все, що він робить. Веде протоколи, наприклад. Стежить за тим, щоби реєстр членства вівся неухильно. Папери. Впорядкування. Колись він належав до Гільдії злодіїв, хоча злодієм у звичному сенсі слова не був. Потім він перейшов на помітне підвищення в Гільдію блазнів, але й блазнем пан Шпень не був теж. І от зрештою намалювалася вакансія секретаря в музикантів.
За правилами він мав би й сам бути музикантом. Тож придбав гребінець і папірець. До нього справи Гільдії музикантів вели самі музиканти, а тому поза реєстром лишалося багато нереєстрового, і внески сплачувалися як мокре горить, і гільдія заборгувала кілька тисяч доларів тролю Хризопразу, і на ту позику набігла вже космічна пеня, і якось було не до прослуховувань на місце секретаря.
Коли пан Шпень уперше розгорнув занедбаний музикантський Гросбух і зовидів масштаби безладу, в душі його ніби щось заспівало. Відтоді він ні про що не шкодував. Радше, переймався відшкодуваннями. І хоч у гільдії були, крім нього, голова й рада, саме пан Шпень вів протоколи і, тихенько всміхаючись сам собі, робив усе так, щоби справи йшли як по маслу. Дивовижний, утім правдивий факт: варто людям скинути з себе ярмо тиранії й спробувати самоорганізуватися, миттєво, ніби гриби після дощу, виринають нізвідки пани Шпені.
Тхе. Тхе. Тхе. Сміх пана Шпеня обернено пропорційно відповідав комічності ситуації.
— Алле це безгллуздя!
— Вітаю в чарівному світі спілчанської економіки, — відповів пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.
— А що буде, колли ми гратимемо не вступаючи в гілльдію? — спитав Імп. — Інструменти конфіскуєте?
— Для початку — так. А потім повернемо, так би мовити. Тхе. Тхе. Тхе. А до речі... Ви часом не з тих, ельфонутих?
— Сімдесят п’ять долларів — це просто грабіж! — обурився Імп, коли вони втомлено йшли вечірньою вулицею.
— Гірше за грабіж, — сказав Толоз. — Я чув, у Гільдії злодіїв тільки відсоток беруть.
— А ше вони дають повне членство в гільдії й таке всяке, — пробубонів Вапняк. — Навіть пенсію. А ше на пікнік возять у Квірм шороку.
— Музика має бути віяльною, — сказав Імп.
— То шо нам тепер робити? — спитав Вапняк.
— У вас є якісь гроші? — спитав Толоз.
— У мене долар, — відповів Вапняк.
— У мене кіллька пенні, — сказав Імп.
— Тоді можна непогано попоїсти, — сказав Толоз і вказав на вивіску, — ось тут.
— «Бурові обіди»? — перепитав Вапняк. — Бурові? Це гномське шось? Мащурони й таке інше?
— У нього й для тролів тепер є страви, — запевнив Толоз. — Вирішив відмовитися від расових забобонів на користь заробітку. П’ять страв з вугілля, сім із коксу й сажі, осадові породи для гурманів. Тобі сподобається.
— Гномський хлліб теж є? — поцікавився Імп.
— А ти любиш гномський хліб? — уточнив Толоз.
— Ллюбллю, — сказав Імп.
— Що, справжній гномський хліб? Ти певен?
— Так. Він, бач, смачний і хрумкенький такий.
Толоз знизав плечима.
У закладі було майже порожньо. З-за шинкваса до них визирнув гном у фартуху, зав’язаному під самі пахви.
— Є у вас смажені щури? — спитав Толоз.
— Найкращі смажені щури в усьому клятому місті, — відповів Бур.
— Добре. Мені чотирьох смажених щурів.
— А мені гномського хлліба, — додав Імп.
— А мені коксу, — вичекав на свою чергу Вапняк.
— Щурячі голови чи ніжки?
— Ні, чотирьох цілих щурів.
— І коксу.
— Кетчупу до щурів?
— Ні.
— Точно?
— Без кетчупу.
— А мені кокс.
— І два варені яйця, — сказав Імп. Інші підозріливо глянули на нього. — Що таке? Я просто ллюбллю варені яйця, — пояснив він.
— А мені коксу.
— І два варені яйця.
— І коксу.
— Сімдесят п’ять доларів, — сказав Толоз, коли вони сіли до столу. — Якщо на три помножити — це скільки?
— Багато доларів, — відповів Вапняк.
— Понад двісті, — сказав Імп.
— Я в житті, мабуть, двохсот доларів не бачив, — сказав Толоз. — Принаймні не наяву.
— Може, заробимо якось? — спитав Вапняк.
— Ми не можемо зароблляти музикою, — сказав Імп. — Такі правилла гілльдії. Коли спіймають нас, то заберуть інструменти й застромллять нам... — він затнувся. — Коротше кажучи, погано бути фллейтистом у такому випадку, — додав він по пам’яті.
— Думаю, що й тромбоніста таке не ощасливить, — сказав Толоз, посипаючи щура перцем.
— Я не можу тепер повертатися додому, — сказав Імп. — Я казав їм... Не можу поки що додому. Якби й міг повернутися, то зароблляв би тяганням каміння, як мої брати. Вони тілльки те й робллять, що брилли коллами склладають.
— Якби я зараз додому подався, то там би друїдів мочив.
Вони дуже обережно відсунулися трохи подалі один від одного.
— Тоді треба виступати там, де нас гільдія не знайде, — осінило Толоза. — Знайдемо, де щось таке відмочити.
— Мочити — не проблема, — впевнено сказав Вапняк.
— Я про виступ, — пояснив Толоз.
— Я й на виступах можу.
— Так уже сталося, — змінив тему Толоз, — що я знаю місцини у цьому місті, де не так уже люблять відраховувати гільдіям відсотки. Можна там трохи пограти і заробити грошей без проблем.
— Разом утрьох? — спитав Імп.
— Чому ні.
— Алле ми граємо томську музику, ллюдську музику й тролльську музику, — завважив Імп. — Я не певен, що можна їх поєднати. В сенсі, гноми сллухають томську музику, ллюди — ллюдську, а троллі — тролльську. Що в нас вийде, колли все це змішати? Це буде жахлливо.
— Але ми добре ладнаємо, — сказав Вапняк, підвівшись і взявши сільничку з шинкваса.
— Ми всі музиканти, — сказав Толоз. — У нас не так, як у простих людей.
— Ага, точно, — сказав Вапняк і сів.
Щось хруснуло. Вапняк підвівся.
— Ох, — сказав він.
Імп нахилився. Повільно і вкрай обережно забрав із лавки залишки арфи.
— Ох, — повторив Вапняк.
— Я її на фестиваллі виборов, — сказав Імп.
— Можна її склеїти? — спитав Толоз, трохи помовчавши.
Імп похитав головою.
— Бач, у Ллямедах не ллишилося нікого, хто вмів би, — сказав він.
— Так, але на вулиці Вправних ремісників...
— Мені так шкода. Чесно, дуже шкода. Не знаю, як вона там опинилась.
— Ти не винний.
Імп спробував — безуспішно — скласти докупи уламки. Але не можна скласти докупи поламаний інструмент. Він пригадав, як барди про це розповідали. Інструмент мав душу. Всі інструменти її мали. Коли вони ламалися, їхні душі відлітали геть, ніби птахи. Зібрані докупи уламки лишалися просто річчю, просто набором зі шматків дерева й дроту. На такому можна грати, і невтаємничений слухач може навіть не помітити різниці, та... Так само можна зіштовхнути когось зі скелі, потім зшити докупи й сподіватися, що загиблий оживе.
— Е-е-е... Може, ми могли би знайти тобі нову? — озвався Толоз. — Є така... симпатична музична крамничка в Задньому... — він затнувся. Звісно, була симпатична музична крамничка в Задньому провулку. Вона ж завжди там була. — У Задньому провулку, — повторив він, ніби запевняючи сам себе. — Точно можна там іншу знайти. У Задньому. Завжди там була та крамниця.
— Алле не точно таку, — відповів Імп. — Майстер, перш ніж торкнутися до дерева, мусив два тижні сидіти в печері під водоспадом, загорнутий у воллячу шкуру.
— Нащо?
— Не знаю. Така традиція. Мусить звілльнити розум від зайвих думок.
— Але ж мусить бути якась заміна, — завважив Толоз. — Щось тобі знайдемо. Який музикант без інструмента.
— У мене грошей немає, — сказав Імп.
Толоз по-дружньому ляснув його по спині.
— Яка різниця! У тебе друзі є! Ми тобі допоможемо! Це найменше, що ми можемо для тебе зробити.
— Алле все, що в нас булло, ми на вечерю витратилли. Немає білльше грошей.
— Ти якось похмуро на все дивишся, — сказав Толоз.
— Ну, так. Алле грошей, бач, у нас немає.