Душевна музика

— Дні зо два чи три.

Вони обійшли мур Невидної академії й пішли Заднім — запилюженим вузеньким провулком, де людей було мало, торговців ще менше, а отже, й вартувати там було приємніше — і причаїтися можна, і закурити, й поміркувати як слід.

— Чули про лососів, сержанте? — спитав Ноббі.

— То риба така, чував про неї.

— А знаєте, що її ото шматочками в консервах продають?

— Так, доходило таке до мого відома.

— То-о-о... Як вони ті консерви однаковими роблять? Лососі же ж і з голови, і з хвоста вужчі.

— Цікаве спостереження, Ноббі. Гадаю...

Вартовий замовк і витріщився на інший бік провулка. Капрал Ноббс простежив за його поглядом.

— Ота крамниця... — сказав сержант Колон. — Та крамниця... була тут учора?

Ноббі придивився до облізлої фарби, засмалюженого віконця, хитких дверей.

— Та ясно. Вона тут завжди була. Зроду-віку.

Колон перейшов дорогу й потер сажу на шибі. Всередині виднілися якісь темні обриси.

— Ага, так, — пробурмотів він. — Просто... Тобто... А вчора вона тут зроду-віку була?

— Сержанте, ви в порядку?

— Ходімо, Ноббі, — сказав сержант, ідучи геть якомога швидше.

— Куди?

— Кудись подалі звідси.

У темних звалищах товару щось відчуло, що вони пішли.

Імп уже встиг оцінити вигляд будівель, що в них засідали гільдії, — помпезний фасад Гільдії найманців, ошатну колонаду Гільдії злодіїв, задимлений, але вражаючий розмахом кратер на місці, де ще вчора була контора Гільдії алхіміків. Тому він був трохи розчарований, коли зрештою знайшов контору Гільдії музикантів. Це була навіть не будівля — просто кілька тісних кімнаток над цирульнею.

Він присів у коричневій приймальні й став чекати. Навпроти нього на стіні писало: «Задля комфортності та всілякого узручнення перебування НЕ МАЙТЕ ГАДКИ ЗАКУРИТИ». Імп у житті своєму не курив ні разу. У Ллямедах і не закуриш, коли все таке вогке. Та йому раптом захотілося спробувати.

Іншими нечисленними відвідувачами були троль і гном. У їхньому товаристві він почувався незручно. Вони весь час на нього витріщалися. Зрештою гном запитав:

— Ви не з тих, ельфонутих?

— Я? Ні!

— Якась у вас зачіска трохи ніби як в ельфонутого.

— Ні, до такого я стосунку не маю. Присягаюся.

— А звідкіля ви? — долучився троль.

— Із Ллямедів, — відповів Імп і заплющив очі. Він знав, що тролі й гноми можуть зробити з тим, хто нагадує їм «ельфика». Хлопці з Гільдії музикантів багато чого могли б у них повчитися.

— А шо то там у вас? — поцікавився троль. Очі йому затуляли два темні скельця, з’єднані дротом і закріплені дротяними гачками над вухами.

— Та арфа, бачте.

— То шо, на ній граєте?

— Так.

— То шо ви, друїд?

— Ні!

Запала мовчанка, доки троль обмізковував наступну репліку.

— Ви в тій сорочці шо друїд якийсь, — бовкнув він за якийсь час.

Гном, який сидів з іншого боку від Імпа, захихотів. Друїдів тролі теж не дуже полюбляли. Представник будь-якого розумного виду, схильного подовгу сидіти у скам’янілих позах, не полюбляв би представників інших видів, схильних тягати чи котити таких сидунів за сто кілометрів, щоби вкопати там до пояса в землю у колі з іншими такими ж невдахами. Цілком поважна причина для праведного гніву.

— У Ллямедах усі таке носять, бачте, — відповів Імп. — Алле я бард! Не друїд. Каміння терпіти не можу.

— Ой-о-ой, — тихо протягнув гном.

Троль оглянув Імпа з голови до ніг, повільно й пильно. А тоді промовив без жодного натяку на мстивість у голосі:

— То шо, ви тут недавно?

— Щойно прибув, — відповів Імп. «Ох, я й до дверей добігти не встигну, — подумав він. — Троль мене на порох зітре».

— Ось вам порада, шоби ви знали. Це така безкоштовна порада, даю її просто так. У цьому місті камінням звуть тролів. Дурні люди отаким образливим словом нас звуть. Назвете троля каменем — і голови своєї не дошукаєтесь. Особливо, коли у вас вушка отакі, як в ельфика. Так шо така порада. Просто так її даю, бо ви бард і музикант, як от я.

— Добре! Дякую! Щиро! — полегшено вигукнув Імп.

Він взяв до рук арфу й видав кілька нот. Це трохи розрядило атмосферу. Усі знали, що з ельфів музиканти ніякі.

— Вапняк Лазурит, — назвався троль і простягнув до нього пальцяту кінцівку.

— Імп І Целлін, — назвався Імп. — До тягання твердих порід не маю жодного стосунку!

Менша, опецькуватіша долоня потягнулася до нього з іншого боку. Імп роздивився руку, з якої вона росла, і та належала гномові. Він навіть для гнома був замалого зросту. На колінах у нього лежав великий бронзовий ріг.

— Толоз Толозсон, — сказав гном. — Ви тільки на арфі граєте?

— На всьому, що має струни, — сказав Імп. — Аллє арфа — цариця музики, бачте.

— Я на всьому граю, що до рота беруть, — сказав Толоз.

— Невже-е? — протяжно вимовив Імп, шукаючи пристойну відповідь. — Ви, мабуть, знаменитість.

Троль підняв з підлоги велику шкіряну торбу.

— А от шо я маю за інструмент, — сказав він, і з торби викотилася купа великих круглих каменів. Вапняк взяв один і клацнув об нього пальцем. Камінь загув.

— Музика, видобута з каменю? — перепитав Імп. — Як ви її звете?

— Звемо її «бррухтогрув», — відповів той. — Означає «кам’яна мелодія».

Усі камені були різного розміру. По-різному вони звучали завдяки висіченим у них тонким дірочкам.

— Можна спробувати? — запитав Імп.

— Та будь ласка.

Імп вибрав менший камінь і клацнув по ньому пальцем. Камінь видав «бом». Ще менший — «бім».

— А як ви на них граєте?

— Стукаю ними.

— А потім?

— Шо «потім»?

— Що, коли стукнули?

— Знов стукаю, — по-простому сказав Вапняк. Він був природженим ударником.

Двері кабінета прочинилися, і звідти визирнув гостроносий чоловік.

— Ви разом чи як?

За легендою, і справді існувала річка, що крапля води з неї позбавляла людину пам’яті.

Багато хто вважав, що йдеться про Анк — води його дійсно можна було ковтнути чи навіть відкусити й розжувати. Ковток з Анка цілком імовірно міг би позбавити пам’яті чи принаймні спричинити щось таке, про що нізащо не хотілось би пам’ятати. Насправді була річка, що вода з неї могла б допомогти. Але й був один нюанс: ніхто не знає, де вона, бо всі, хто діставався до неї, були аж надто спраглими.

Смерть вирішив вдатися до інших методів.

— Сімдесят п’ять долларів? — витріщився Імп. — Тілльки за те, щоби грати?

— Двадцять п’ять доларів за реєстрацію, двадцять відсотків комісії, п’ятнадцять доларів добровільно-примусового річного внеску в пенсійний фонд, — пояснив секретар гільдії пан Шпень.

— Алле в нас немає таких грошей!

Секретар знизав плечима: так, звісно, у світі багато несправедливості, але конкретно ця — не його клопіт.

— Може, ми моглли б запллатити, колли трохи погралли би й заробилли на цьому, — без надії запропонував Імп. — Якби ви, ну, цей, далли нам тиждень чи два...

— Не можу вам дозволити виступати, якщо ви не члени гільдії, — відрізав пан Шпень.

— Але ми не зможемо вступити до гільдії, доки не виступатимемо, — завважив Толоз.

— Саме так, — радісно погодився пан Шпень. — Тхе. Тхе. Тхе.

Це був дивний сміх, геть безрадісний і ніби трохи пташиний. Він цілком пасував зовнішності свого власника, який мав вигляд викопного екземпляра, якого видобули з бурштинової бульки й вбрали в костюм.

Лорд Ветінарі, місцевий патрицій, всіляко заохочував розвиток гільдій. Вони були великими коліщатками в складному й добре відлагодженому механізмі міста. Тут змастити, там шпильку загнати, бо як без цього, — і от уже він цілком собі працює як треба.

А ще в ньому процвітали, як от черв’яки в гної, персонажі типу пана Шпеня. Назвати його поганою людиною, певно, не можна, як-от поганою твариною безпристрасний спостерігач не назвав би чумного щура.