Душевна музика

— Я щось придумаю, — запевнив Толоз. — Я гном. Ми на грошах знаємося. Майстер грошових справ — це практично моє друге ім’я.

— Шось задовго для другого імені.

Коли вони дійшли до крамниці, яка розташувалася точно навпроти височезного муру Невидної академії, було вже майже темно. Крамниця була схожа одночасно на склад музичних інструментів і на комісійну чи ломбард, бо в кожного музиканта трапляються в житті періоди, коли він ладен тимчасово пожертвувати інструментом заради можливості попоїсти й поспати не просто неба.

— Ти тут хоч раз шось купував? — спитав Вапняк у Толоза.

— Ні... Ніби не пригадую.

— Вона зачинилась.

Толоз погрюкав у двері. За якийсь час ті прочинилися, і крізь вузьку шпарину почасти показалося обличчя пристаркуватої жінки.

— Ми хочемо придбати інструмент, пані, — сказав Імп.

Одне око й кутик рота зміряли його з голови до п’ят.

— Ти людина?

— Так, пані.

— Ну, гаразд.

Освітлювало крамничку кілька свічок. Стара повернулася в укриття за прилавком і звідти дуже уважно спостерігала за відвідувачами — чи ті бува не мають наміру прийти потім і вбити її уві сні.

Учасники тріо обережно просувалися серед товарних завалів. Здавалося, інструменти сюди стікалися багато століть — хтось приносив їх і більше не повертався. Музиканти — вони такі, в них частенько туго із грішми. Це практично друге визначення музичного фаху. Тут були бойові роги. Лютні. Барабани й литаври.

— Тут сам мотллох, — ледь чутно пробурмотів Імп.

Толоз здмухнув пил із вигнутого дерев’яного рога і, піднісши до рота, видув із нього звук, що нагадував передсмертний писк варених бобів на розжареній сковорідці.

— Я так розумію, там миша вмерла, — сказав він, заглянувши всередину.

— А не треба все підряд до рота тягти, — огризнулася стара.

На іншому кінці крамниці, судячи з бренькоту, зійшла мідна лавина.

— Даруйте, — озвався Вапняк.

Толоз підняв кришку геть незнайомого Імпові інструмента. Під кришкою був ряд клавіш, і коли Толоз пробігся по них опецькуватими пальцями, інструмент видав сумний, по-олив’яному дзвінкий звукоряд.

— Що це? — прошепотів Імп.

— Може, клавесин якийсь, — сказав гном.

— Згодиться нам?

— Навряд.

Імп випростався. Він відчував, ніби хтось за ним стежить. Стара точно стежила, але був хтось іще...

— Все даремно. Тут нічого длля мене нема, — голосно сказав він.

— Га, що там? — озвався Толоз.

— Я казав, що...

— От воно знов.

Позаду них щось кілька раз грюкнуло, Вапняк вивільнив із завалів навколо стелажа контрабас і спробував у нього подути.

— Якийсь звук був дивний, коли ти говорив, — сказав Толоз. — Скажи щось.

Імп замислився, як буває з людьми, які все життя говорять певною мовою, а потім їх просять нею «щось сказати».

— Імп? — зважився він.

Врум-врум-врум.

— Це звідтіля...

Ва-уа-уа.

Толоз посунув стос старезних нотних збірок. За ним виявилося музичне кладовище, де розкладалися, серед іншого, дірявий барабан, кілька ланкрійських волинок без труб і половинка кастаньєти — певно, призначена для виконавців дзен-фламенко.

І ще дещо.

Гном витягнув ту штуку. Можна було б умовно назвати її гітарою, вирізаною з суцільного шмату старовинного дерева тупим кам’яним долотом. І хоча гноми переважно не грали на струнних, Толоз здатен був упізнати гітару. Вона мала би нагадувати жіночі форми, хіба тільки ті форми не мали ніг, а натомість мали довгу шию й забагато вух.

— Імпе?

— Що?

Во-уо-уо. Звук був тривожним і зубастим, ніби пилка. Інструмент мав дванадцять струн, але корпус його був суцільним, не порожнистим. Це була радше дошка зі струнами.

— Воно на твій голос зреагувало, — пояснив Толоз.

— Алле як?..

Вау-ва.

Толоз притиснув струни й жестом покликав інших двох підійти ближче.

— Тут до академії зовсім близько, — прошепотів він. — Чаклунство витікає звідти потроху. Це відомий факт. Може, якийсь чарівник оце заставив. Дарованому щуру в зуби не заглядають. На гітарі вмієш?

Імп зблід.

— У сенсі, народне щось?

Він узяв інструмент. У Ллямедах народну музику не схвалювали, а тих, хто прагнув співати народних пісень, всіляко відмовляли: вважалося, що коли вже хтось так хоче косити конюшину й позирати на гарну дівчину, то цілком має на це право, хай би тільки пісень про це не писав. Гітари мали не найкращу репутацію — мовляв, грати на них якось... занадто просто.

Імп узяв акорд. Звук не був схожим ні на що з чутого ним доти: він дивним чином резонував і відлунював, ніби тікаючи й ховаючись серед звалищ інструментів, а тоді вертався, самостійно набувши неочікуваних гармонік. Від нього хребет свербів. Але навіть найгіршим музикантом на світі неможливо бути без бодай якогось інструмента...

— Непогано, — Толоз, розвернувся до старої й прискіпливо запитав: — Ви ж не скажете, що це музичний інструмент, правда? Гляньте тільки одна дошка лишилася.

— Толлозе, я не думаю, що... — почав Імп. Струни бриніли під його пальцями.

Стара оглянула інструмент.

— Десять доларів, — сказала вона.

— Десять доларів? Десять доларів? — перепитав Толоз. — Воно й двох не варте!

— Ага, — сказала стара. А тоді її обличчя якось по-неприємному пояснішало — так, ніби йшла на бій, у якому завиграшки переможе.

— А ще воно старезне, — додав Толоз.

— Антикварне.

— Ви хоч чули, як воно звучить? Годі налаштувати.

— Самобутньо. Таких майстрів у наш час і не знайти вже.

— Бо вони перевчилися робити як треба!

Імп опустив погляд на інструмент. Струни бриніли самі собою. Вони були синюваті й ніби розпливчасті — неначе ніколи не завмирали до кінця.

Він підніс інструмент до обличчя й прошепотів: «Імп». Струни тихо загули.

Тепер він побачив крейдяну мітку. Майже стерту. Просто відмітка. Крейдяна риска...

Толоз увійшов у раж. Кажуть, ніхто не вміє так торгуватися, як гноми, які поступаються кмітливістю й безсоромністю хіба тільки сухеньким стареньким пані. Імп спробував зосередитися на тому, що відбувається.

— Ну, гаразд, — саме казав Толоз. — То по руках, так?

— По руках, — сказала стара. — От тільки не смій на долоню плювати, це негігієнічно.

Толоз розвернувся до Імпа.

— Гадаю, я непогано впорався, — сказав він.

— Добре. Сллухай, це дуже...

— Є дванадцять доларів?

— Що?

— Задешево сторгував.

Позаду них щось грюкало. З-за стелажа показався Вапняк. Він котив перед собою величезний барабан і ніс під пахвою пару тарілок.

— Казав же, що не маю грошей! — просичав Імп.

— Так, але... Ну, всі завжди кажуть, що в них грошей нема. Це розумно. Не варто ходити й патякати, що в тебе гроші є. Хочеш сказати, у тебе насправді грошей немає?

— Так!

— Навіть дванадцяти доларів?

— Так!

Вапняк гупнув барабан, тарілки й стос нот на прилавок.

— Скільки за все?

— П’ятнадцять доларів, — сказала стара.

Вапняк зітхнув і виструнчився. На якусь мить погляд його зробився задуманим, а тоді він врізав собі по щелепі. Подлубався в роті та витягнув...

Імп закляк.

— Ану дай, дай я гляну, — швидко заговорив Толоз. Він швидко схопив побачене з долоні Вапняка, який не дуже-то й опирався, і підніс до світла. — Ого! Щонайменше п’ятдесят карат!

— Не візьму, — озвалася стара. — Воно в тролячій пащі побувало!

— А яйця, певно, їсте, так? — огризнувся Толоз. — І, правду кажучи, всім відомо, що у тролів зуби — чистий діамант.

Стара взяла зуб і уважно оглянула його при світлі свічки.

— Коли віднесу його до ювеліра на Нетацьку, там за нього двісті доларів дадуть, — сказав Толоз.

— А я кажу, що тут і зараз ціна йому п’ятнадцять, — сказала стара. Діамант вона уже встигла по-штукарськи непомітно заховати десь при собі й нахабно всміхалася на весь рот.

— А могли ж просто його в неї відібрати, — сказав Толоз уже надворі.