Душевна музика

А от, приміром, Домовина Генрі заробляв на життя тим, що нікуди не ходив. Організатори різноманітних громадських зібрань надсилали йому незапрошення й подарунки, щоби він оминув їх своєю увагою. Бо коли вони не вживали запобіжних заходів, Генрі без запрошення придибував на весілля й розважав публіку демонстрацією своєї чималої колекції виразок і шкірних хвороб. А ще він мав такий виразний кашель, ніби наділений окремою особистістю.

У Генрі була табличка із написом: «За малу суму не буду проводжать до дому. Кхе-кхе».

Арнольд Колобок не мав ніг. Але він, здається, не надто тим переймався. Він хапав людей за коліна й казав: «Розміняєте пенні?» — і так заробляв на людській розгубленості.

А ще був один, якого звали Качуром, бо в нього на голові сидів качур. Ніхто йому на це не вказував. Ніхто не привертав до цього уваги. Ніби це просто якась неприкметна риса, як от безногість Арнольда, чи незалежний сморід Рона, чи вулканічне харкання Генрі. Але Смерті ця тема не давала спокою, хоча в цілому він почувався цілком безтурботно.

Він шукав, як вивести розмову на цю тему.

«ЗРЕШТОЮ, — думав він собі, — ВІН ЖЕ МУСИТЬ ПРО ЦЕ ЗНАТИ, ПРАВДА? ЦЕ Ж НЕ ЯКАСЬ ТАМ ПЛЯМА НА КУРТЦІ».

Усі вони називали Смерть паном Дертим. Невідомо чому. Але, з іншого боку, це були люди, які вбачали у дверях цікавих співрозмовників. Мабуть, були в них на те логічні причини.

Дні жебраків минали на вулицях: невидимі, вони тинялися чи сиділи попід стінами, а люди старанно їх не помічали, здалеку обходили, а коли випадково наближалися, то кидали трохи дріб’язку. Пан Дертий добре вписався у це товариство. Коли він просив грошей, люди чомусь не могли відмовити.

У Міжному не було навіть річки. Це містечко існувало винятково через те, що одноманітні поля треба бодай вряди-годи урізноманітнювати.

У містечку було перехрестя з двох вулиць, один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, кілька клунь і — певно з міркувань оригінальності — одна стайня під назвою «Сетова стайня».

Анічичирк. Сонними тут були навіть мухи. На вулицях ні душі, самі довгі тіні.

— Ти ж ніби казав, що це містечко на одного коня? — спитав Бескид, коли вони виїхали на відкриту ділянку з побитою бруківкою в калабанях, яку місцеві, певно, гордо звали Центральною Площею.

— Мабуть, той кінь вмер, — сказав Асфальт.

Толоз підвівся на підводі, розкинув руки й закричав:

— Привіт, Міжний!

Вивіска на стайні зірвалася з останнього гвіздка й упала в пилюку.

— Найбільше я в цьому житті на колесах полюбляю можливість побувати в дивовижних місцях і познайомитися з неймовірними людьми.

— Може, воно вночі трохи оживає, — сказав Асфальт.

— Ага, — озвався Бескид. — Ага, вже уявляю. Саме такі містечка й оживають вночі, нічне життя аж вирує. Таке враження, ніби всіх тутешніх доведеться поховати на перехресті з кілками у грудях.

— До речі, про груди, чи то пак грудинки, — озвався Толоз.

Вони подивилися на шинок. На потрісканій вицвілій вивісці можна було розібрати лише слова «Веселий качан».

— Щодо грудинки є сумніви, — сказав Асфальт.

У напівтемному шинку було кілька моторошно тихих відвідувачів. Новоприбулих власник закладу обслуговував із таким виразом на обличчі, ніби бажав їм страшної смерті по виході. Пиво смакувало так, ніби цілком підгримувало власника закладу й радо допомогло би справдити його сподівання.

Усі четверо всілися до одного столу — і відчули на собі погляди інших.

— Я про такі містечка чував, — сказав Толоз. — Приїхав собі в містечко під назвою Дружнє чи Гостинне, а на ранок тебе вже на м’ясо порубали.

— Зі мною такого не станеться, я з твердих порід.

— А від тебе каменя на камені не лишать, — сказав Толоз.

Він роззирнувся на ряди похмурих облич і демонстративно підніс кухоль:

— Як капусточка вродила? Бачу, все таке гарненьке, жовтаве. Мабуть, достиг урожай? Благодать, еге ж?

— Це все павутинчастий кліщ, — озвався хтось із тіні під стіною.

— О, то вітаю, вітаю, — сказав Толоз. Гноми не знаються на сільському господарстві.

— Нам тут у Міжному цирку не треба, — озвався інший голос. Глибокий, низький.

— А ми не цирк, ми музиканти, — радісно повідомив Толоз.

— Нам у Міжному музикантів не треба, — озвався ще інший голос. Здавалося, з темряви під стіною людей більшало.

— Тоді... чого вам тут, у Міжному, треба? — поцікавився Асфальт.

— Ну, — сказав бармен, відступаючи в тінь, — зараз якраз сезон для барбеюо в кар’єрі.

Паді зітхнув.

Це був перший, виданий ним звук, відколи прибули до містечка.

— Мабуть, саме час їм послухати нашу музику, — сказав він.

Його голос дивно відлунював.

Минув якийсь час.

Толоз дивився на дверну ручку. Це справді була дверна ручка. Треба було взятися за неї рукою. Але що робити далі?

— Дверна ручка, — промовив він так, ніби це мало допомогти.

— Трба шсь з нй рбити, — озвався Бескид десь із підлоги.

Паді нахилився вперед і повернув ручку.

— Двовижа, — сказав Толоз і впав долілиць. Тоді спробував підвестися й озирнутися.

— А ц щ?

— Шинкар сказав, що можемо заночувати безкоштовно, — пояснив Паді.

— Щ з бзлд, — пробурмотів Толоз, — дйте мні хтсь мтлу й швбру зрзже.

Похитуючись, Асфальт заніс їхній багаж. Торбину з Бескидовими каменями він тримав у зубах.

— Це було неймовірно, пане-добродію, — сказав він. — Як ви зайшли в той сарай і сказали... Сказали... Що ви сказали їм?

— Влаштуймо концерт просто тут, — сказав Паді, влягаючись на солом’яний настил.

— Неймовірно! Здається, люди зійшлися туди звідусюди!

Паді тупо дивився в стелю, награючи кілька акордів.

— А те барбекю! — з ентузіазмом вів далі Асфальт. — Той соус!

— І мйсо, — сказав Толоз.

— І вугілля, — щасливо промурчав Бескид. Навколо рота в нього було коло чорної сажі.

— Але хтб пдумав, — сказав Толоз, — що можна таке пиво з цвітної капусти зварити.

— І піна добре стоїть, — сказав Бескид.

— Мені здавалося, що біда буде, доки ви не заграли, — сказав Асфальт, струшуючи жуків із іншого лежака. — Не уявляю, як вам вдалося їх змусити аж так танцювати.

— Так, — сказав Паді.

— І нам навіть не заплатили, — пробурмотів Толоз і повалився горілиць.

Невдовзі з його кутка почулося хропіння, що металево відлунювало всередині шолома.

Коли всі інші поснули, Паді поклав гітару на ліжко, тихо відчинив двері, навшпиньки спустився й вийшов у ніч.

Це була би чудова ніч, коли б у небі була повня. Чи хоча би серп. Але краще би повня. Але в небі був півмісяць, якого ніколи не зображують на романтичних чи таємничих полотнах, незважаючи на те, що саме ця фаза має найбільшу магічну силу.

Повітря пахло прокислим пивом, напівмертвою капустою, жаринами, що полишалися від барбеюо, і необлаштованою каналізацією.

Паді сперся на стіну Сетової стайні. Стіна трохи прогнулася під його вагою. Все було гаразд, коли він стояв на сцені чи, як от того вечора, на знятих із завіс і вкладених на чотири цеглини дверях сараю. Він відчув, як добіла розжарені образи мигтіли в його свідомості. Він почувався так, ніби зайнявся й палав, але при цьому — і це вкрай важливо — так, ніби він мусив зайнятися й палати. Він почувався живим.

А потім, коли все закінчувалося, він почувався мертвим.

Світ так само зберігав свій колір. Він розумів, що все має колір, але ніби крізь Бескидові димчасті окуляри. Звук досягав слуху ніби крізь повсть. Мабуть, і барбекю було смачне, тут він Толозові вірив на слово, але для нього, Паді, це було щось, що добре жувалося, та не більше.

У проході між будівель промайнула тінь... З іншого боку, він був найкращим. Він знав це, і причиною впевненості тут були не пиха чи зарозумілість, це був просто факт. Він відчував, як музика лине з нього до публіки...

— Отой, пане? — спитала тінь під стайнею, коли Паді проходив повз вулицею, освітленою місячним сяйвом.