Душевна музика

— Це сільська підвода, — сказав Толоз. — Я сільську підводу всюди упізнаю. Навіть якщо її пофарбувати в синій. І вона вся якась побита.

— Це все, що ви можете собі дозволити, — сказав Асфальт. — Я вже й свіжої соломки підстелив.

— Я був певен, що в нас буде гастрольна карета, — сказав Бескид.

— Ох, але пан Нудль сказав, що митці такої величини мусять користуватися таким самим транспортом, що й прості люди, — озвався Асфальт. — А ще він сказав, що ви не схочете зайвий раз витрачати гроші.

— Що скажеш, Паді, — спитав Толоз.

— Я не проти, — невпевнено сказав Паді.

Толоз і Бескид перезирнулися.

— Я певен, що коли б ти пішов до Нудля й вимагав більшого, то домігся би, — обнадійливо сказав Толоз.

— У підводи є колеса, — сказав Паді, — то на ній і поїдемо.

Він заліз на підводу й влаштувався на соломі.

— Пан Нудль нові сорочки замовив, — сказав Асфальт, розуміючи, що товариству бракує ентузіазму. — Для гастролів. Гляньте, отут на спині написано всі міста, де ви гратимете, хіба не класно?

— Ага, щоби коли нам головорізи з Гільдії музикантів голови поскручують, ми могли бачити, де побували, — сказав Толоз.

Асфальт ляснув батогом над конячими спинами. Вони рушили таким кроком, що в ньому відчувався намір нікуди не поспішати, і жоден телепень, який не вміє як належить користуватися батогом, не змусить їх йти швидше.

— Хулєра-хулєра! То мертвяк, вам кажу. Хулєра. Жовтяк, точно кажу. Десять тисяч літ! Хулєра.

— СПРАВДІ?

Смерть розслабився.

Навколо вогнища було пів десятка людей. І вони поводилися по-товариському. Пляшка йшла по колу. Чи то пак не пляшка, а бляшанка, і Смерть так і не довідався до пуття, що в ній було, а також, що це булькотіло на вогнищі зі старих чоботів і багнюки.

Вони не питали, хто він.

І в жодного з них не було прізвища, наскільки він зрозумів.

У них були... прізвиська. Як-от Кислий Кен, чи Домовина Генрі, чи Старий Тхір Рон — і вони радше описували, ким стали їхні носії, аніж ким вони були колись.

Бляшанка дійшла до нього. Він якомога чемніше передав її далі й блаженно приліг.

Люди без прізвищ. Невидимі, як він. Люди, для яких Смерть завжди був прийнятним супутником. Можна було лишитися з ними на якийсь час.

— Вільна музика, — ревів пан Шпень. — Безкоштовна! Який бовдур гратиме музику задарма? Хоч би капелюха виставити й мідяки збирати. Інакше який сенс?

Він тупо дивився на папери, розкладені перед ним на столі, аж доки Ранцерот чемно не кашлянув.

— От про що я міркую, — сказав пан Шпень. — Цей хитрий Ветінарі. Він же сам казав, що гільдії мусять відповідати за дотримання закону про гільдії?

— Я чув, що вони їдуть із міста, — сказав Ранцерот. — На гастролі. Кудись у провінцію, так я чув. Там наші закони не діють.

— У провінцію. За місто. Так, — сказав пан Шпень, — це дуже небезпечно. На сільських дорогах.

— Саме так, — погодився Ранцерот. — По-перше, там сама редька.

Пан Шпень опустив погляд на гільдійну бухгалтерію. Уже не вперше спало йому на думку, що люди надто часто покладаються на залізо й сталь там, де кращим засобом було би золото.

— Скажіть, а пан Дауні досі очолює Гільдію найманців? — спитав він.

Інші музиканти нервово перезирнулися.

— Наймані вбивці? — перепитав Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин. — Не певен, що музиканти колись зверталися по послуги до найманців. Це внутрішня гільдійна справа, хіба ні? Не можна, щоби інші гільдії втручалися.

— Саме так, — сказав Ранцерот. — Що люди скажуть, коли дізнаються, що ми наймали вбивцю?

— До нас частіше вступатимуть, — сказав пан Шпень по-діловому, — і, можливо, ми могли би навіть розмір внесків збільшити. Тхе-тхе-тхе.

— Заждіть хвильку, — сказав Ранцерот. — Я не проти піти поспілкуватися з тими, хто не хоче вступати до гільдії. Це цілком законна практика. Але убивці... Не знаю...

— Чого ви не знаєте? — спитав пан Шпень.

— Вони людей за гроші убивають.

— То ви теж хочете вільної музики?

— Ні, звісно, не хочу...

— Щось не пригадую, щоби ви в чомусь сумнівалися, коли по пальцях того вуличного скрипаля стрибали минулого місяця, — сказав пан Шпень.

— Ну, так, але це ж було не замовне вбивство, — заперечив Ранцерот. — Він же потім підвівся й пішов. Точніше, поповз. І він би міг себе прогодувати. Правда, не такою працею, для якої руки потрібні, але...

— А той хлопець із сопілкою? Отой, що тепер акордами гикає? Тхе-тхе-тхе.

— Так, але це не те са...

— Ви знаєте такого собі Віддавна, гітарного майстра? — спитав пан Шпень.

Ранцерота спантеличив цей поворот.

— Кажуть, він гітарами торгує так, ніби завтра не настане, — сказав пан Шпень. — Але щось я не помітив, щоби наші лави поповнювалися. А ви?

— Ну...

— Щойно люди звикнуть до думки, що музику можна слухати задарма, де ми опинимось?

Він гнівно дивився на двох своїх колег.

— Я не знаю, пане Шпень, — покірно зізнався Вихляй.

— От і я не знаю. А патрицій навіть іронізував щодо мене, — сказав пан Шпень. — Я такого більше не дозволю. Час звернутися до найманих вбивць.

— Я не певен, що нам варто когось убивати, — сказав Ранцерот і зіщулився.

— Жодного більше слова від вас чути не хочу, — відрізав пан Шпень. — Це справа гільдії.

— Так, але саме наша гільдія...

— Саме так! Тому заїкайтесь. Тхе-тхе-тхе!

Підвода торохкотіла дорогою до Псевдополя між нескінченних капустяних полів.

— Я, знаєте, вже бував на гастролях, — сказав Толоз. — Коли грав із Хропуном Хропунобратсом і Його Мідними Телепнями. Щоночі нове ліжко. За якийсь час забуваєш, який день тижня.

— А сьодні який день? — спитав Бескид.

— Бачиш? А ми в дорозі скільки... години зо три? — сказав Толоз.

— А де ми сьогодні ночуємо?

— У Міжному, — сказав Асфальт.

— Звучить дуже цікаво, — сказав Бескид.

— Я там бував уже, із цирком, — сказав Асфальт. — Містечко на одного коня.

Паді визирнув із підводи, але зусилля не окупилося. Багаті мулисті ґрунти рівнин Сто були овочівницею континенту, але панораму являли собою не надто привабливу, хіба тільки спостерігач із тих, хто впадає в захват від п’ятдесяти трьох сортів капусти й вісімдесяти одного сорту бобів.

На шахівниці полів приблизно щомилі траплялося село, а відчутно рідше — містечка. Містечками їх називали тільки через те, що вони були більшими за села. Дорогою їм вже траплялося кілька таких — в центрі перехрестя з двох головних вулиць (а інших і не було), один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, одна стайня із назвою типу «Стайня Джо», кілька сараїв і клунь, троє стариганів на причілку біля шинка й троє молодиків на причілку стайні, які присягаються одне одному, що не сьогодні-завтра чи принаймні дуже скоро поїдуть з містечка шукати кращої долі у великому світі. Дуже скоро. Із дня на день.

— Нагадує рідний край, еге ж? — підштовхнув Бескид Паді.

— Що? Ні! Ллямеди — це суцільні гори й долини. І дощ. І туман. І вічнозелені дерева.

Паді зітхнув.

— То в тебе там, мабуть, гарний будинок був? — спитав Троль.

— Просто хижка. Із землі й дерева. Тобто багна й дерева, насправді.

Він знову зітхнув.

— Так воно й буває в дорозі, — озвався Асфальт, — меланхолійно. Нема з ким побалакати, хіба між собою, я от знавав людей, які в дорозі боже...

— А давно ми вже їдемо? — спитав Бескид.

— Три години десять хвилин, — сказав Толоз. Паді зітхнув.

Смерть усвідомив, що ці люди просто невидимі. Сам він звик до невидимості. Така робота. Люди не бачили його, доки не поставали перед відсутністю вибору.

З іншого боку, він був антропоморфним уособленням. А от Старий Тхір Рон, приміром, був людиною — принаймні формально.

На життя Старий Тхір Рон заробляв тим, що ходив за людьми, доки вони йому не заплатять, аби тільки пішов геть. Крім того, був у Рона пес, який збагачував його сморід. Це був сіро-коричневий тер’єр із порваним вухом і страхітливими залисинами. Він носив у залишках зубів подертий капелюх, і оскільки люди часто подають тваринам те, чого їм шкода для людей, прибутковість їхнього спільного з Роном підприємства зростала.