Душевна музика

— Так. Спершу його, а тоді в готелі при шинку інших двох. Навіть великого троля. У нього пляма позаду на шиї.

— Але не Нудля, пане?

— Чомусь його не замовили. Його й нема тут.

— Шкода. Я в нього колись м’ясний пиріг придбав.

— Це була би приємна пропозиція, але за Нудля нам не платили.

Наймані вбивці витягли з піхов ножі — леза їхні були чорненими, щоби бува не видали себе блиском.

— Я би за Нудля вам два пенси докинув, коли треба доплатити, пане.

— Це, звісно, спокусливо...

Старший убивця втиснувся в стіну, коли кроки Паді погучнішали.

Він міцно стиснув ніж, тримаючи його на рівні пояса. Ті, хто поняття зеленого не мали про те, як правильно битися на ножах, замахувалися згори, як на численних художніх ілюстраціях. Це аматорство, крім того, це просто неефективно. Фахівець завжди вдарятиме знизу — шлях до чоловічого серця пролягає через шлунок.

Він завів руку трохи назад і завмер...

Нізвідки перед його обличчям з’явилася клепсидра, що світилася блідо-синім світлом.

— ЛОРД РОБЕРТ СЕЛАЧИЙ? — спитав голос у його вухах. — ЦЕ ВАШЕ ЖИТТЯ.

Він придивився. Так, справді, на клепсидрі гравіювання з його іменем. Він бачив, як пісок тонкою цівкою висипається в минуле...

Він озирнувся, і одного погляду на постать, задрапійовану в чорну мантію, вистачило, щоби кинутися навтьоки.

Його учень уже вирвався на сто ярдів уперед і прискорювався.

— Перепрошую? Хто тут?

Сюзен сховала клепсидру під мантію й скинула капюшон.

З-за рогу вийшов Паді.

— Ти?

— Так, я, — сказала Сюзен.

Паді наблизився до неї на крок.

— Ти знову зникнеш, як минулого разу?

— Ні. Правду кажучи, я щойно твоє життя врятувала.

Паді окинув поглядом безлюдну темну вулицю.

— Від чого?

Сюзен нахилилася й підняла з землі чорнений ніж.

— Від цього, — підказала вона.

— Розумію, я вже питав, але хто ти така? Ти ж не моя хрещена-фея, правда?

— Мабуть, для цього я мала б бути дещо старшою, — сказала Сюзен і відступила. — Можливо, я навіть значно приємніша. Слухай, я не можу тобі нічого більше сказати. Ти навіть бачити мене не повинен. Мене не повинно тут бути. І тебе...

— Ти ж мені не казатимеш, що мушу більше не грати? — розлючено спитав Паді. — Бо я гратиму! Я музикант! Коли не гратиму, ким я буду? Це все одно, що померти! Розумієш? Музика — моє життя!

Він наблизився на кілька кроків.

— Нащо ти переслідуєш мене? Асфальт попереджав про таких дівчат, як ти!

— Що за нісенітниці ти верзеш про «таких дівчат, як я»?

Це трохи втихомирило Паді, але не остаточно.

— Вони переслідують акторів і музикантів через весь цей, ну, знаєш, гламур і таке інше...

— Гламур? Смердюча підвода й шинок, де все пахне капустою?

Паді нервово здійняв руки.

— Слухай, — сказав він, — у мене все добре. Я працюю, люди мене слухають... Мені не потрібна більше твоя допомога, ясно? Мені й без того є чим перейматися, тому в життя моє більше не лізь...

Було чути, як хтось біжить до них. Із темряви вибіг Асфальт, а за ним і решта гурту.

— Гітара верещала й плакала, з вами все добре? — спитав Асфальт.

— Краще в неї спитай, — пробурмотів Паді.

Усі троє дивилися просто на Сюзен.

— У кого «в неї»? — спитав Бескид.

— Вона просто перед вами.

Толоз помахав у повітрі кострубатою рукою, ледве не зачепивши Сюзен.

— Це, мабуть, та капуста на нього так подіяла, — сказав Бескид Асфальтові.

Сюзен тихо відступила у темряву.

— Вона ж просто перед вами! Але вже йде, хіба ви не бачите?

— Ага, ага, — сказав Толоз, беручи Паді під руку.

— Вона йде геть, і грець із нею, тому ходімо назад...

— Вона на коня сідає!

— Так, так, на великого чорного коня...

— Він білий, телепню!

Сліди копит на землі пожевріли якусь мить і згасли.

— І він зник!

Учасники «Гурту, що качає» дивилися в темряву.

— Ага, бачу, шо зник, — сказав Бескид. — Оце такий на вигляд кінь, якого нема, точно.

— Так, саме такий на вигляд кінь, який зник, — обережно сказав Асфальт.

— Ніхто з вас її не бачив? — спитав Паді, коли вони обережно вели його попід руки крізь передсвітанкову сірість.

— Я чув, що іноді музикантів — справжніх, дуже добрих музикантів — супроводжують напівголі дівчата, яких звуть музами, — сказав Толоз.

— Як Калейдоскопа, — додав Бескид.

— Ми їх звемо не музами, — всміхаючись сказав Асфальт. — Я ж розповідав, що як працював з Берті Баладником і Його відірваними Трубабурами, то весь час за ним натовпи дівчат вешталися...

— Просто дивовижно, з чого іноді виростають цілі легенди, якщо задуматися, — сказав Толоз. — Але ходімо вже, друже мій.

— Вона була там, — наполягав Паді. — Була.

— Калейдоскопа? — спитав Асфальт. — Бескиде, ти певен, що саме так її звати?

— Та в книжці колись читав. Калейдоскопа. Точно вам кажу. Чи типу того.

— Вона там була, — повторив Паді.

Крук мирно хропів на черепі, рахуючи уві сні мертвих овечок.

Смерть Щурів проліз крізь віконце над дверями, зістрибнув на величезну опливлу свічку, а з неї — на стіл, упавши на всі чотири кінцівки.

Крук розплющив одне око.

— О, це ти...

Раптом на його нозі зімкнулися пазурі, і Смерть Щурів стягнув його з черепа у нескінченний простір.

Наступний день приніс нові капустяно-польові краєвиди, хоча й дещо видозмінені.

— Ого, цікаво, — промовив Толоз.

— Шо саме? — поцікавився Бескид.

— Там поле з бобами.

Вони проводжали бобове поле поглядами, доки воно не зникло з поля зору.

— Але як все-таки мило, що ті люди надавали нам із собою їжі, — сказав Асфальт. — Капусти нам тепер не бракуватиме, еге ж?

— Ох, помовч, — ліниво визвірився Толоз, а тоді розвернувся до Паді, який сидів, вклавши підборіддя на руки, й сказав, — а ти не сумуй, скоро вже Псевдополь.

— Добре, — промовив Паді так, ніби був думками десь далеко.

Толоз перебрався вперед і дав Бескидові знак трохи нахилитися.

— Помітив, який він тихий весь час? — пошепки спитав він троля.

— Ага. Як гадаєш, вони встигнуть до нашого повернення?

— В Анк-Морпорку все можливо, — упевнено сказав Толоз. — Я, мабуть, в усі двері на вулиці Вправних ремісників постукав. Двадцять п’ять доларів!

— Хто б казав. Це ж не твій зуб закласти довелося.

Обоє озирнулися на гітариста. Той тупо дивився на безкраї поля.

— Вона була там, — бурмотів Паді.

Пір’їни опадали долу, виписуючи спіралі.

— Нащо було отак? — спитав крук, тріпочучи крилами. — Можна ж було попросити.

— ПИСК.

— Добре, але наступного разу проси перед тим, а не після. — Крук набундючився й оглянув яскравий пейзаж під чорним небом. — То це тут він живе? Ти часом свою посаду зі Смертю Круків не поєднуєш?

— ПИСК.

— Форма не важить. Зрештою, череп у тебе теж гостроносий. Чого тобі треба від мене?

Смерть Щурів схопив крука за крило й потягнув.

— Гаразд, добре!

Круг глянув на садового гнома. Той рибалив у декоративному ставку. За риб там були скелети риб, але це не заважало їм насолоджуватися життям, чи чим вони там насолоджувалися.

Крук пострибав за щуром, зрідка б’ючи крилами.

В.Д.В. Нудль трохи відійшов назад.

Джимбо, Довбень, Кивун і Паскуда дивилися на нього.

— Нащо всі ці коробки, пане Нудль? — спитав Довбень.

— Ага, нащо? — спитав Паскуда.

Нудль обережно посунув десяту коробку на тринозі.

— Ви, хлопці, бачили колись іконограф? — спитав він.

— О, так... Тобто, точняк, — сказав Джимбо. — Там всередині маленький бісик, який малює все, на що йому вкажеш.

— Це щось типу того, але для звуку, — пояснив Нудль. Джимбо зазирнув під кришку.

— Не бачу там... Тобто, прикол, там не видно бісика.

— Бо його там немає, — сказав Нудль. Це його теж непокоїло. Йому було б спокійніше, коли б там був бісик чи ще щось чарівне. Щось просте й зрозуміле. Усі ці загравання з наукою йому не подобалися. — Отже, «Ссання»...