Душевна музика

Наскільки Сюзен було відомо, дівчата, які зазвичай заробляють на життя у провулках, мають інший вигляд. Ця була якась дуже чистенька й м’язиста — скидалася на якусь ніби медсестру, яка асистує лікарям, чиї пацієнти іноді відмовляються вставати з ліжка, бо вважають себе матрацами.

А ще вона її таки десь бачила.

Дівчина витягла з кишені плаття щипці, піднялася драбиною й залізла у вікно верхнього поверху.

Сюзен вагалася. З одного боку, ця дівчина поводилася дуже по-діловому, а з іншого, невеликий життєвий досвід підказував Сюзен, що люди, які залазять по драбинах у чужі вікна серед ночі — це саме ті Зловмисники, Протидіяти Яким Мають Рішучі Панянки. І вона могла би бодай піти покликати вартового, коли б у глибині провулка не прочинилися двері.

Із дверей вивалилося двоє чоловіків, які, ведучи один одного попід руки, радісно пошкутильгали зиґзаґами у бік більшої вулиці. Сюзен відступила. Ніхто не чіплявся до неї, коли вона не хотіла бути помітною.

Чоловіки пройшли крізь драбину.

Або тіла цих двох були не дуже твердими — а звучали вони дуже навіть твердо, — або щось було не так із тією драбиною. Але дівчина залізла нею...

...І тепер лізла нею униз, ховаючи щось у кишеню.

— Навіть не прокинулося, янголятко мале, — сказала вона.

— Даруйте? — перепитала Сюзен.

— Не було в мене п’ятдесяти пенсів, — пояснила дівчина й легко закинула драбину на плече. — Але правило є правило. Довелося забрати ще один зуб.

— Перепрошую?

— Хай там як, а теревенити нема часу. Мені ще шістдесят на цю ніч лишилося.

— Нащо мені про це знати? Шістдесят чого? Лишилося для чого?

— Ясно що дітей. Хіба можна їх розчаровувати? Тільки уявіть їхні личка, коли вони під свої подушечки позаглядають.

Драбина. Щипці. Зуби. Гроші. Подушки...

— Ви ж не чекаєте, що я повірю, ніби ви — та сама Зубна Фея? — підозріливо запитала Сюзен. Вона торкнулася драбини. Та була цілком твердою.

— Не «та сама». Просто зубна фея. Дивно, що ви про таке не знаєте, — сказала дівчина й зникла за поворотом, коли Сюзен саме зважилася перепитати:

— Чому я маю?..

— Бо вона все бачить, — озвався голос за спиною Сюзен. — Усі впізнають собі подібних.

Вона розвернулася. На підвіконні невеличкого прочиненого вікна сидів крук.

— Краще тобі всередину зайти. Цим провулком і не такі блукають.

— Я вже помітила.

На стіні біля дверей була мідна табличка. Вона повідомляла:

— Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

Оце вперше Сюзен чула, щоби метал говорив.

— Простенький трюк, — зневажливо зазначив крук. — Відчуває, що ти на неї дивишся. Просто...

— Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

— Та заткайся вже... А ти просто заходь.

— Двері замкнені.

Крук повернув голову й уважно оглянув її одним намистинним оком, а тоді сказав:

— І тебе це зупиняє? Гаразд, піду знайду ключ.

За мить він висунувся з вікна й скинув на бруківку металевий ключ.

— А сам чарівник не вдома?

— Вдома, спить. Без задніх ніг хропе.

— Я гадала, вони ночами не сплять!

— Цей не з таких. Філіжаночка какао о дев’ятій, а о п’ять по дев’ятій в люлю.

— Але я не можу отак просто зайти до нього додому!

— Чом би й ні? Ти ж до мене прийшла. Крім того, це я тут головний. А той просто чудернацького капелюха носить і водить руками.

Сюзен повернула ключ у замку.

Всередині було тепло.

Усе, притаманне чарівникам, було на місці — горно, стіл із різноманітними лабораторними склянками й пучками зілля, шафа із так-сяк запханими на полиці книжками, опудало крокодила звисало зі стелі, величезні свічки, що нагадували опливлі згаслі вулкани з воску, і череп із круком.

— Вони все це за каталогом замовляють, — пояснив крук. — Повір. Просто привозять їм величезний ящик. Гадаєш, вони самі чекають, доки ті свічки так повигорають? Це три дні трудився над ними вправний воскоплав.

— Ти все це вигадуєш, — сказала Сюзен. — Крім того, не можна просто так взяти й купити череп.

— Певен, ти краще знаєш, у тебе ж освіта, — відповів крук.

— Що ти мені намагався вчора сказати?

— Сказати тобі? — перепитав крук, винувато схиливши дзьоба.

— Ці всі твої «та-да-да-ДА».

Крук почухав потилицю.

— Він сказав, що я не можу тобі розповідати. Я мав просто попередити тебе про коня. Мене понесло. Він прийшов, так?

— Так!

— Сядь на нього.

— Я сіла. Він не може бути справжнім! Справжні коні знають, де земля.

— Панночко, немає на світі коня, справжнішого за цього.

— Я знаю, як його звати! Я вже на ньому каталася!

Крук зітхнув — чи принаймні видав такий присвист, який міг би бути зітханням, якби в нього був не дзьоб.

— Сядь на коня і їдь. Він вирішив, що це мусиш бути ти.

— Куди їхати?

— Це не мені знати, а тобі треба дізнатися.

— Уявімо, що мені стане дурості так вчинити... Може, ти би хоч натякнув, що має статися?

— Ну... Книжки ти, я так розумію, читала. Може, ти колись читала й такі, в яких діти потрапляють до чарівного королівства, і там із ними стаються всілякі пригоди із ґоблінами й таким іншим?

— Звісно, читала, — невдоволено сказала Сюзен.

— Гадаю, що варто тобі в якийсь такий бік скерувати думки.

Сюзен взяла зі столу жмут зілля й покрутила його в руках.

— Я надворі бачила жіночку, яка казала, що вона буцім та сама Зубна Фея.

— Та куди. Це не могла бути «та сама» Зубна Фея. Їх тут принаймні три.

— Але ж їх не існує. Тобто... Я не знала, я гадала, що це просто... казка. Як Піщаний чоловік чи Батько Вепр[9].

— Он як, — сказав крук. — То ми вже не такі упевнені? Уже не такий у нас ревно-декларативний тон, так? Уже трохи менше цих твоїх «не існує» і трохи більше «я не знала», еге ж?

— Усім відомо... Тобто, нелогічно, що десь існує літній чоловік із бородою, який усім дарує сосиски й тельбухи на Вепроніч, хіба ні?

— Про логічність нічого не скажу. Я логіки не вчився, — сказав крук. — Усе життя на черепі сидіти — теж не дуже логічно, але я так живу.

— І не може існувати якийсь там Піщаний чоловік, який ходить і розкидає пісок, що потрапляє дітям в очі, — вела далі Сюзен, але вже менш упевнено. — Не може... влізти стільки піску в один мішок.

— Може, може.

— Мені краще піти, — сказала Сюзен. — Панна Дупс завжди перевіряє спальні опівночі.

— Скільки у вас там спалень?

— Близько тридцяти, здається.

— Ти віриш, що вона їх усі одразу перевіряє опівночі, а в Батька Вепра — ні?

— Мені так чи інак треба йти. Ем. Дякую.

— Замкни двері й закинь ключ у вікно, — сказав крук.

Коли Сюзен пішла, в кімнаті запала тиша — хіба за винятком потріскування жаринок у печі. А тоді череп сказав:

— Ох і молодь пішла, скажи.

— Це все через освіту, — відповів крук.

— Забагато знати небезпечно, — сказав череп.

— Набагато небезпечніше, ніж знати зовсім трішки. Я за життя так завжди казав.

— І коли це було?

— Не пригадаю. Здається, я був дуже обізнаним. Можливо, учителем чи філософом, кимсь таким. А тепер-от на столі в чарівника, і ворон мені сере на голову.

— Яка глибока алегорія, — завважив крук.

Сюзен ніхто не розповідав про силу віри чи принаймні про те, яку силу має віра у поєднанні з високим магічним потенціалом і низькою стабільністю реальності, які спостерігають на Диску.

Віра спричинює появу порожнин. Щось мусить ті порожнини заповнювати.

Та це не означає, що віра заперечує логіку. Наприклад, цілком очевидно, що Піщаному чоловікові не потрібен великий мішок.

На Диску він робить свою роботу, не виймаючи піску.

Була майже північ.

Сюзен прокралася до стайні. Вона з тих, хто не може лишити таємницю нерозгаданою.

При Хропунці поні поводилися тихо. Кінь світився у темряві. Сюзен стягла з вішака сідло, а тоді передумала. Якщо вона падатиме, то сідло не врятує. А з віжок користі, як від стерна на кам’яній брилі.

9

Згідно з сільською легендою — принаймні легендою з тих місцевостей, де свині відіграють важливу роль у домогосподарстві, — Батько Вепр є міфічним персонажем, який на Вепроніч гасає від хати до хати на грубих санях із чотирма дикими кабанами в упряжці й дарує сардельки, кров’янку, копчені свинячі обрізки й шинку усім дітлахам, які добре поводилися протягом року. Він весь час каже «Хо-хо-хо!». Нечемні діти дістають мішок із сирими кістками — скривавленими, ніби їх от щойно хтось об’їв (за цими дрібними подробицями можна зрозуміти, що такі казки вчать не так чекати на подарунки за чемність, як не бешкетувати й боятися усіляких кровожерливих бабаїв). Є навіть пісенька про ті кістки, починається зі слів «Свого носа ти не пхай».

Кажуть, що легенда про Батька Вепра пішла від одного короля, що якось зимової ночі просто собі проходив — за його словами — повз дім трьох молодих жінок і почув, як вони плачуть, бо не мають їжі, щоби відсвяткувати середину зими, як усі. Цар пожалів їх і закинув у вікно торбину з ковбасами1. — Прим. авт.

11 добряче поцілив у голову одній з них, та такі уточнення — не привід псувати гарну легенду. — Прим. авт.