Страница 11 из 69
— Це подарунок, — знайшлася Сюзен. — Від... декого...
Гіпопотам спогадів заворушився у мулистих глибинах її свідомості.
Цікаво, чому вона так відповіла. Сюзен не згадувала про діда багато років. Аж до минулої ночі.
«Я пам’ятаю стайню, — згадала вона. — Така величезна, що й стін не видно. Мене на тобі катали якось. Хтось мене тримав, щоби не впала. Але з такого, як ти, не впадеш, якщо ти цього не схочеш».
— О-о-о-ой. Не знала, що ти їздиш верхи.
— Колись... так.
— За це окрема плата, ти зна-а-ала? За те, щоби тримати коня, — сказала Леді-Сара.
Сюзен промовчала. Чомусь вона була майже певна, що за все буде заплачено.
— У тебе нема-а-а збруї, — завважила Леді-Сара.
Сюзен це розлютило.
— Мені й не треба, — відповіла вона.
— О-о-о-ой, без сідла будеш? — сказала Леді-Сара. — А керувати будеш за вуха, так?
Тут вступила Касандра Лиска:
— Мабуть, не можеш собі дозволити збруї. Ти ж із простеньких. І хай твоя гномиха на мого поні не заглядається. Вона на нього дивиться!
— Та я тільки дивлюсь, — озвалася Глорія.
— Ти... слину пускала, — сказала Касандра.
Бруківкою зацокотіло, і Сюзен заскочила коневі на спину.
Вона глянула вниз на вражених дівчат, а тоді на загін для вигулу поза стайнями. Там було кілька бар’єрів для стрибків — нічого особливого, просто перекладини на діжках.
Без жодного руху з її боку кінь розвернувся, пориськував у загін і попрямував до найвищого бар’єру. Вона відчула, як ураз під нею кінь збігається у згусток енергії, різко прискорюється, й от уже бар’єр десь унизу під ними...
Хропунець розвернувся й загальмував, переступаючи з ноги на ногу.
Дівчата дивилися. В усіх чотирьох на обличчях застиг вираз щирого подиву.
— А це так має бути? — заговорила Гагата.
— А що не так? — спитала Сюзен. — Ніхто з вас раніше не бачив, як коні стрибають?
— Бачили. Та тут є один цікавий нюанс... — почала Глорія в тій зваженій і повільній манері, як-от коли люди говорять, хвилюючись, що від їхніх слів світ розлетиться на друзки, — ...він полягає в тому, що зазвичай вони після стрибка приземляються.
Сюзен глянула вниз.
Кінь стояв просто в повітрі.
Що заведено казати коням, щоби вони відновили контакт із землею? Такої команди ще не вигадали, бо перед її необхідністю вершницьке сестринство ще ніколи не поставало.
Ніби читаючи її думки, кінь пориськував уперед і вниз. На мить його копита увійшли в землю, ніби її поверхня була не твердішою за туман. Але Хропунець майже одразу второпав, де має бути поверхня землі, й вирішив стати на неї.
Леді-Сара виявилася першою, до кого повернувся голос:
— Я розповім панні Дупс про те-е-ебе, — насилу вимовила вона.
На мить Сюзен охопив невідомий жах, але жалюгідний тон цієї обіцянки повернув її до тями:
— О, справді? І що ж ти їй розповіси?
— Що ти коня змусила стрибати і що... — дівчина затнулася, зрозумівши, що збиралася сказати.
— От і я так вважаю, — сказала Сюзен. — Гадаю, коні, які в повітрі зависають — це цілковите безглуздя, правда ж?
Вона зісковзнула з коневої спини й широко всміхнулася до однокашниць.
— Все одно це проти правил пансіону, — пробурмотіла Леді-Сара. Сюзен відвела білого коня у стайню, вичесала його й поставила у вільне стійло.
Щось пошурхотіло у купі сіна.
Сюзен здалося, що там ворухнулося щось кістяно-біле й зникло.
— Ох уже ті бридкі щури, — промовила Касандра, помалу оговтуючись. — Чула, як панна Дупс наказала садівниці розкласти отруту.
— Марнотратство, — сказала Глорія.
Леді-Сара ніби намагалася стримати кипіння думок, що роїлися в її голові.
— Слухайте, той кінь насправді ж не стояв у повітрі, правда ж? Коні так не вміють!
— Коли не вміють, то й не стояв, — відповіла Сюзен.
— Зависання, — промовила Ґлорія. — Ось, що це було. Зависання. Як у баскетболі[7]. Це точно щось таке.
— Так.
— Просто зависання.
— Так.
Людський розум має виняткову здатність до самозцілення. Точно такі справи й із трольськими та томськими розумами. Сюзен дивилася на подруг зі щирим подивом. Усі вони бачили, що кінь стояв у повітрі. І тепер вони старанно витісняли побачене кудись у найдальші комори пам’яті, замикали їх і ламали ключ у замку.
— А скажіть-но таке, я суто з цікавості питаю, — озвалася Сюзен, досі пильно вдивляючись у купу сіна, — ніхто ж із вас, певно, не знає, чи є в нашому місті чарівник?
— Знайшов нам місце для виступу! — повідомив Толоз.
— Де? — спитав Вапняк.
Толоз розповів.
— У «Латаному барабані»? — перепитав Вапняк. — Вони там сокирами кидаються!
— Нам там ніхто не завадить. Музиканти з Гільдії туди не потикаються.
— Ага, бо вони там членів втрачають. У сенсі, їхні члени втрачають там члени, — сказав Вапняк.
— Нам заплатять п’ять доларів, — сказав Толоз.
Вапняк замислився.
— Мені п’ять доларів не завадило б, — зважився він.
— Третина від п’яти доларів, — виправив його Толоз. Вапнякове чоло невдоволено зібгалося в складчастість.
— Це більше чи менше п’яти доларів? — спитав він.
— Слухайте, так ми будемо на видноті, нас почують, — сказав Толоз.
— Я не хочу бути на видноті в «Барабані», — сказав Вапняк. — «Барабан» — останнє місце на світі, де я хотів би бути на видноті. Там треба навпаки ховатися за чимсь.
— Нам просто треба щось зіграти, — вмовляв Толоз. — Що завгодно. Новий тамтешній власник робить велику ставку на розважання публіки.
— Я думав, їм однорукого бандита досить.
— Було, але його заарештували.
У Квірмі є квітковий годинник. Має великий попит серед туристів. Бо виявляється, що він геть не такий, як вони гадали.
Працівники муніципальних служб по всьому мультивсесвіту облаштовували квіткові годинники, та зазвичай таким людям бракує уяви, а тому годинники їхні були переважно звичайнісінькими квітниками у вигляді циферблатів із цифрами, під якими ховалися годинникові механізми, що рухають стрілками[8].
Та Квірмський квітковий годинник був не з таких: це просто квітник, на якому розсаджено двадцять чотири види квітів, ретельно дібраних за часом розкриття й закриття пелюсток...
Коли Сюзен пробігала повз годинник, пурпурові берізки саме розкривалися, а дамські чорнушки закривалися. Це означало, що було пів на одинадцяту.
На вулицях стало безлюдно. У Квірмі не було нічного життя. Люди, які прибували до Квірма в пошуках розваг, їхали десь інде. У Квірмі все було таке респектабельне, що навіть пси питали дозволу, перш ніж піти до вбиральні.
Принаймні на вулицях було майже безлюдно. Сюзен здавалося, ніби вона чує за собою чийсь рух, стукітливе дріботіння, яке раз у раз чулося то з одного боку брукованої вулиці, то з іншого, — і джерело цього звуку пересувалося так швидко, що помітити можна було хіба натяк на розмитий силует.
Сюзен притишила крок, дійшовши до Тритрояндового провулка. Десь у Тритрояндовому поряд із рибним, — казала їй Глорія. Знання про чарівництво в пансіоні не заохочувались. У всесвіті панни Дупс його не існувало.
У темряві провулок видавався вкрай непривітним. У кінці на одній зі стін горів смолоскип. Через нього тіні здавалися тільки чорнішими.
І от приблизно посеред темного провулка до стіни притулилася драбина, і нею саме збиралася лізти вгору якась молода жінка. Сюзен її вже десь бачила.
Жінка озирнулася на Сюзен, коли та підійшла ближче, і повелася так, ніби була рада її бачити.
— Здоров, — сказала жінка. — Є у вас долар розбити, панночко?
— Даруйте?
— Мені хоч би навпіл розбити. Тариф у нас зараз півдолара. Або можна мідяками. Насправді, хоч якось.
— А. Перепрошую. Ні. Мені лише п’ятдесят пенсів кишенькових на тиждень дають.
— От гадство. Ну, гаразд, спиток не збиток.
7
Аж до прикрого інциденту, в якому була задіяна сокира, Ґлорія була капітанкою баскетбольної команди при пансіоні. Гноми не вирізняються зростом, але із швидкістю в них усе більш ніж гаразд, тож гравчині приїжджих команд ледве не зомлівали, коли Ґлорія нізвідки вистрибувала перед ними високо в повітря. — Прим. авт.
8
Чи метанових кристалів. Чи морських анемон. Всюди принцип той самий. Хай там як, а невдовзі все це однаково опиняється під шаром одноразового посуду з-під місцевої вуличної їжі й лишених напризволяще пляшок. — Прим. авт.