Страница 13 из 69
Вона відчинила стійло. Більшість коней добровільно не виходять із стійла задки, бо для них не існує того, чого вони не бачать. Та Хропунець вичовгав сам і підійшов до ящика, на який ставали, щоби залізти верхи, й вичікувально глянув на Сюзен.
Вона вибралася коневі на спину. Та здавалася широкою, як стіл.
— Гаразд, — прошепотіла вона. — Але знай, що я в усе це не вірю.
Хропунець опустив голову й ніжно заіржав. А тоді вириськував у двір і повернув до поля. Ближче до воріт він перейшов на легкий галоп і рушив до паркана.
Сюзен міцно заплющила очі.
Вона відчула, як м’язи під оксамитовою шкірою напружилися, і от уже кінь здіймався над парканом і над полем.
Позаду на траві лишилися й кілька секунд жевріли вогнисті сліди.
Коли вони летіли над пансіоном, Сюзен побачила мигтіння вогника у вікні. Панна Дупс вийшла на обхід.
«З цього буде якась халепа», — казала собі Сюзен. А тоді подумала: «Я на спині коня за десятки метрів від землі, і він несе мене у таємничі краї, у чарівне місце із ґоблінами й тваринами, які вміють говорити. Більша халепа зі мною навряд чи станеться...»
Крім того, хіба кататися на летючому коні — це проти правил пансіону? Об заклад поб’юся, що про таке ніде не написано.
Квірм зник далеко позаду, і світ унизу став візерунком із темряви й срібного місячного сяйва. Шахівниця полів мерехтіла у світлі місяця, тут і там спалахували цятки поодиноких фермерських хатин. Рвані хмари мчали назустріч і зникали позаду.
Далеко ліворуч білою крижаною стіною здіймалися Вівцескельні гори.
Праворуч Узбічним океаном стелилася місячна доріжка. Вітру не було, не було навіть відчуття великої швидкості — просто земля внизу неслася під ногами Хропунця, який розслаблено йшов учвал.
І раптом хтось залив ніч золотом. Хмари попереду розступилися, і там, далеко унизу, розкинувся Анк-Морпорк — місто, де на дівчину чигає більше небезпек, ніж навіть панна Дупс здатна була б уявити.
Полум’я смолоскипів висвічувало мережу вулиць, у якій Квірм не те що загубився би — його там обібрали б до нитки й скинули в річку.
Хропунець легко чвалав понад дахами. Сюзен чула вуличний гомін, навіть розрізняла окремі голоси, але все місто разом гуло, ніби комашиний рій.
Повз неї пропливали горішні вікна, за якими палали свічки.
Кінь провалився крізь повсть диму, обережно й чітко приземлився, перейшов на рись і рушив вулицею, на якій не було нічого, крім одних дверей із табличкою, освітленою смолоскипом.
Сюзен прочитала:
«КАРРІЄВІ САДИ»
«Вкід у хухню — Вхід заборонен. Заборонен тові».
Здавалося, Хропунець чогось жде. Сюзен чекала на екзотичніший пункт призначення.
Вона знала, що таке каррі. У пансіоні їм подавали каррі, вони звали ту страву «Мертвячим рисом». Він був жовтий. Із розім’яклими родзинками й горошинами.
Хропунець тихо заіржав і затупав копитом.
Віконце у дверях різко відчинилося. Сюзен здалося, що вона встигла помітити обличчя на тлі розжареного кухонного повітря.
— О-о-о-орр, ні-і-і-ірр! Хро-опуррр! — і віконце гримнуло, зачинившись.
Вочевидь, там усередині щось сталося.
Вона придивилася до меню на гвіздку. Воно кишіло помилками, бо меню ресторану традиційної кухні неможливе без хибодруків і помилок, адже тоді відвідувачі приманюються на нагоду нарешті почутися розумнішими за обслугу. Назв більшості страв у переліку вона не впізнавала, а серед них були:
Каррі з овочем 8 п
Каррі з солодкою і клисі колька свині 10 п
Каррі з солодком і кисла, колька риб 10 п
Каррі з м’ясом 10 п
Каррі з іменинним мя’сом 15 п
Додаток каррі 5 п
Порнятко чай 4 п
Їсти тут або, забирайте себе
Віконце роззявилося знов, і звідти на вузеньке підвіконня випав великий коричневий пакет із буцімто непромокного, але насправді промокного паперу. Віконце знов гримнуло, зачинившись.
Сюзен обережно потяглася до пакета. Із нього пахло так гостро й гаряче, що всі інші чуття ніби затуплювалися й знічувалися, як столовий ніж перед скальпелем. Але підвечірок був так давно.
Вона згадала, що не має при собі грошей. З іншого боку, грошей ніхто й не просив. Та світ самоспопелився би й занепав у руїнах, якби люди не думали про свій обов’язок. Сюзен нахилилася вперед і постукала у двері.
— Даруйте... я нічого не винна?..
Всередині щось заволало й загриміло, ніби десяток людей намагалося одночасно сховатися під одним столиком.
— О, як мило з вашого боку. Дякую. Дякую красно, — чемно промовила Сюзен.
Хропунець поволі побрів геть. Цього разу не було рвучкого скорочення м’язів — він обережно пориськував повітрям, ніби колись давно його вже присоромили за розлите.
Сюзен скуштувала каррі за сотню метрів від землі, що мерехтіла внизу, а тоді викинула пакет так чемно, як тільки могла.
— Це було... дуже незвично, — сказала вона. — І це все? Ти мене так далеко ніс, щоби я взяла їжі з собою?
Земля під ними замерехтіла швидше, і потроху десь усередині виникло відчуття, що кінь теж скаче значно швидше, іде учвал, а не обережно риськує. М’язиста спина вигнулася...
...і на мить небо попереду спалахнуло блакиттю.
Позаду в повітрі невидимо — бо світло призупинилося й присоромлено зашарілося, намагаючись зрозуміти, що сталося, — якусь мить палали сліди копит.
Це був завислий у просторі пейзаж.
Приземкуватий будиночок, оточений садом. Поля й гори віддалік. Сюзен невідривно дивилася на все це, доки Хропунець сповільнював крок.
Не було глибини. Коли кінь заклав коло перед приземленням, пейзаж видався пласкою картинкою, тонкою плівкою... існування... натягнутою на нічому.
Сюзен чекала, що та плівка прорветься, коли кінь стане на неї, але тільки тихенько хруснув і зашурхотів гравій.
Хропунець пориськував навколо будинка й зайшов у конюшню, де зупинився, ніби чекаючи.
Сюзен обережно спішилася. Земля під ногами здалася їй досить твердою. Вона нахилилася й загребла гравій рукою — під ним був іще гравій.
Вона чула, що зубні феї збирають зуби. Коли подумати логічно... всі інші люди, які збирають частини тіл, роблять це з дуже підозрілою метою — зазвичай, щоби нашкодити чи контролювати когось. У зубних фей, мабуть, під контролем половина дітей на світі. А цей будинок, на думку Сюзен, не пасував би такій особистості.
Батько Вепр, імовірно, живе на якійсь страхітливій різниці десь у горах, і в нього там усе прикрашене сардельками й кров’янкою і пофарбоване у страхітливий криваво-червоний колір.
А це вже стиль. Неприємний, але бодай якийсь. У цієї споруди стилю просто не було.
Качка душевного пундика мешкала точно не в будинку. Як і Старий Бідун, і Піщаний чоловік, наскільки Сюзен було відомо.
Вона обійшла будинок, який був радше хижкою. Саме так: хто б тут не жив, смаку в нього не було аніскільки.
Сюзен знайшла головний вхід. Двері чорні, на них стукальце у формі омеги.
Вона потяглася до стукальця, і двері одразу прочинилися самі.
І коридор простягнувся перед нею — набагато довший, ніж цей будинок міг би вмістити. Десь далеко виднілися сходи — такі широкі, що вмістили б цілий табун чечіточників у фінальній сцені мюзиклу.
Із перспективою тут було ще щось не так. Десь далеко точно була стіна, та водночас вона ніби була намальована просто в повітрі десь за п’ять метрів попереду. Здавалося, ніби відстань була умовністю.
Під стіною був годинник. Його повільне цокання пронизувало весь цей велетенський простір.
«Тут є одна кімната, — подумала Сюзен. — Я пригадую кімнату, що шепоче».
Вздовж стіни на відчутній відстані одне від одного були двері. Чи на невідчутній відстані — якщо дивитися по-іншому.
Вона спробувала дійти до перших дверей, але здалася після кількох непевних кроків. Зрештою вона таки спромоглася дійти до них — насилу зосередившись на меті й заплющивши очі.
Двері були одночасно звичайного людського розміру й невимовно великі. Одвірок прикрашений детальним різьбленим орнаментом із кісток і черепів.