Страница 8 из 65
— Не знаю, що тут такого цікавого, — прогарчала вона. — Ну ж бо, продовжуйте!
Тітуня Оґґ сунула їй іншу торбинку.
— З’їж-но цукерку, — порадила вона.
У нашвидкуруч збудованій тимчасовій залі знову запанувала тиша, порушувана невпевненими голосами акторів, що раз у раз позирали на наїжачену постать Бабуні Дощевіск, та чмоканням від пари цукерок, що невтомно перекочувалися від щоки до щоки.
Раптом Бабуня скричала так пронизливо, що один з акторів упустив свого дерев’яного меча:
— Там збоку є ще якийсь хлоп, який їм щось шепоче!
— Це суфлер, — прошепотіла Маґрат. — Він підказує їм, що казати.
— А самі вони що, не знають?
— Гадаю, часом вони щось можуть забувати, — кисло сказала Маґрат. — Особливо коли на те є особливі причини.
Бабуня штурхнула Тітуню Оґґ.
— А що там відбувається зараз? — поцікавилася вона. — Навіщо там така купа королів і всяких інших людей?
— Розумієш, це поховальна учта, — авторитетно пояснила Тітуня. — По королю, який був у драному взутті; тепер він, он, солдата зображує. А всі інші говорять промови про те, який хороший у них був король, і дивуються, хто ж міг його вбити.
— Точно? — суворо перепитала Бабуня. Вона кинула погляд на юрму акторів — і їй не довелося кидати монетку, аби вгадати вбивцю.
Вона швидко обміркувала свої подальші дії.
Й підвелася.
Чорна шаль розгорнулася за її плечима, як крила янгола помсти, що зійшов з небес позбавити землю дурості, нещирості, лицемірства та омани. Дивним чином її постать видавалася куди більшою, ніж зазвичай. Перст гніву вказав на винного.
— Це він! — тріумфально вигукнула вона. — І всі ми це бачили! Він зробив це кинджалом!
Публіка розходилася задоволеною. Глядачі в цілому погоджувалися, що п’єса вдалася, хоча місцями встигати за плетивом сюжетних ліній було непросто. Втім, чого вартий був один лише той кумедний момент, коли всі королі прожогом кинулися геть зі сцени, а натомість туди вистрибнула стара в чорному і влаштувала справжній рейвах. Одне тільки це вартувало сплачених за вхід півпенні.
Три відьми, одначе, лишилися сидіти на рампі.
— Цікаво, як вони домовляються з усіма цими королями, щоб ті приходили сюди й робили усе це? — поцікавилася Бабуня, яку попередні події жодним чином не вибили з колії. — Я завжди думала, що це дуже заклопотані люди. Царюють, владарюють і все таке.
— Ох, — стомлено промовила Маґрат. — Здається, ти й досі дечого не втямила.
— Я хочу докопатися до суті! — відрубала Бабуня. Вона обійшла сцену і розтягла лаштунки з мішковини.
— Гей, ти! — гукнула вона. — Котрого вбили!
Небіжчик-невдаха, що саме намагався заспокоїти нерви бутербродом з яловичиною, звалився зі стільця.
Бабуня копнула ногою картонний кущик й пробила його наскрізь.
— Бачите? — звернулася вона в простір на диво задоволеним голосом. — Усе несправжнє! Самі тобі фарби, дрючки та папір за ними.
— Чим можу допомогти, шановні пані?
Це був навдивовижу багатий голос, в якому кожен дифтонг ідеально ковзав на потрібне місце. Це був золотаво-коричневий голос. Якби Творець мав голос, то це був би голос на кшталт цього. Якщо в ньому й були недоліки, то хіба що такі, що цим голосом неможливо було б, наприклад, замовити мішок вугілля. Вугілля, замовлене таким голосом, перетворилося б на діаманти.
Голос належав тілистому чоловікові, півобличчя якого безжально загарбали велетенські вуса. Мережива рожевих вен на його щоках нагадували мапи чималеньких міст; його носа заіграшки можна було замаскувати в барильці з полуницею.
Потертий жилет і діряві панчохи він носив так гордовито, що ви майже вірили, що його шати з оксамиту й соболячки[10] ось тільки-но здали в пральню. В руці він тримав рушник, що ним вочевидь щойно стирав грим, який і досі маснив його обличчя.
— Я тебе знаю, — заявила Бабуня. — Це ти — вбивця, — вона скоса зиркнула на Маґрат і знехочу додала: — Принаймні було дуже схоже.
— О, дякую. Завжди приємно зустріти істинного поціновувача. Дозвольте відрекомендуватися: Ольсен Вітолер, до ваших послуг. Свого роду управитель цієї зграї скоморохів, — сказав чоловік і, скинувши побитого міллю капелюха, зробив настільки вишуканий уклін, що той скорше скидався на практичну вправу з вищої топології.
Капелюх виписав у повітрі серію складних траєкторій і нарешті завмер у витягнутій руці, що тепер вказувала просто в небо. Одна з ніг тим часом опинилася позаду іншої. Решта ж його тіла шанобливо хилилася вперед, аж доки його голова не опинилася на рівні Бабуниних колін.
— Та добре, добре, — вимовила Бабуня. Невідь-чому вона відчула, що в її звичному одязі їй стало трохи тісніше і значно задушливіше.
— Мені ваша гра теж дуже сподобалася, — втрутилася Тітуня Оґґ. — Коли ви на них усіх кричали такими шляхетними словами, одразу видно було: оце — король!
— Сподіваюся, ми не дуже вам заважали, — пробелькотіла Маґрат.
— Мої шановні пані, — прорік Вітолер. — Якби ж тільки я мав змогу висловити те безмежне відчуття щастя, яке відчуває звичайний мім, розуміючи, що хтось серед публіки здатен розрізнити за розмальованими дошками дух справжнього мистецтва!
— Гадаю, ви могли б, — сказала Бабуня. — Гадаю, пане Вітолер, ви могли б висловити все, що завгодно.
Він повернув капелюха на голову, і їхні погляди надовго сплелися, поки мізки кожного зважували візаві з професійної точки зору. Вітолер здався першим і негайно спробував зробити вигляд, що й не намагався змагатися.
— Отже, — промовив він, — чим зобов’язаний візитові трьох таких чарівних леді?
Фактично, він лишився переможцем. В Бабуні навіть щелепа відвисла. Сама вона змалювала б себе щонайбільше як «щедра та чуйна». Тітуня і собі, попри всю свою пухкість, мала обличчя, подібне до маленької родзинки. А найкраще, що можна було сказати про Маґрат — це те, що вона була така ж вишукано-пласка, гладенька і рівненька, як пральна дошка з двома горошинками на ній, хоча її голівка й була сповнена чудернацьких ідей.
Бабуня відчувала, що їхній новий знайомий користується якоюсь магією — але не того сорту, до якого звикла вона сама.
Це був Вітолерів голос. Звичайною зміною інтонацій він змінював те, про що говорив.
«Тільки погляньте на цих двох, — сказала вона собі, — одразу пір’ячко порозпускали, що ті куріпки». Бабуня спинила власну руку, що вже намірилася пригладити волосся, традиційно скручене в твердий, як залізо, жмуток, і багатозначно кашлянула.
— Ми хотіли б поговорити з вами, пане Вітолер, — сказала Бабуня, вказуючи на акторів, які розбирали декорації, намагаючись якнайдалі обходити відьму. — Приватно, — змовницьки прошепотіла вона.
— Любі пані, жодних проблем! — вигукнув той. — Наразі мої апартаменти розташовані в он тій чудовій криниці для поїння тяглових тварин.
Відьми роззирнулися. Нарешті Маґрат ризикнула:
— Ви маєте на увазі шинок?
У Великій залі Ланкрського замку було холодно й гуляли протяги, а новий камергер мав старі проблеми з нетриманням сечі. Безжальний погляд леді Шельметь доводив його ледь не до судом.
— О, так, — говорив він. — Їх у нас тут чимало. Повно.
— І селяни нічого з цим не роблять? — спитала герцогиня.
Камергер кліпнув.
— Даруйте? — сказав він.
— Вони їх терплять?
— Так, звичайно, — життєрадісно підтвердив камергер. — Вважається доброю прикметою, якщо у вашому селі оселяється відьма. Так, дуже доброю.
— Чому?
Камергер завагався. Востаннє він звертався до відьми через певні проблеми з кишківником, що перетворили його туалет на щоденну камеру тортур; баночка мазі, приготованої відьмою, зробила його світ дещо кращим.
— Вони допомагають, якщо життя йде під відкіс, — сказав він.
— Там, де я виросла, відьомство не дозволене, — жорстко сказала герцогиня. — І ми не вводитимемо тут іншої практики. Підготуй список їхніх адрес.
10
В оригіналі Пратчетт обігрує схожість слів «ermine» (горностай) та «vermin» (паразит). — Прим. пер.