Страница 9 из 65
— Адрес, ваша світлосте?
— Місць проживання. Гадаю, збирачі податків знають, де їх шукати?
— Мабуть, — проскиглив камергер.
Герцогиня подалася вперед на своєму троні.
— Сподіваюся, — сказала вона, — податки вони хоч би платять?
— Не зовсім, моя пані… — промимрив камергер.
Запала тиша.
— Продовжуй, чоловіче, — нарешті заохотив герцог.
— Ну, я б сказав, що швидше не платять, аніж платять… Нам ніколи не спадало на думку, що… І, розумієте, покійний король… Гм… Словом, не платять.
Герцог поклав долоню на руку дружини.
— Все ясно, — холодно сказав він. — Гаразд. Можеш іти.
Камергер поквапливо, з полегшенням, вклонився й поспішно, якось по-краб’ячому, забрався геть.
— Просто чудово! — вигукнула герцогиня.
— Еге ж.
— Оце так твої родичі правили королівством? Та ти просто мусив убити свого кузена. Це воістину було необхідним для блага еволюції, — заявила герцогиня. — Слабкі не заслуговують на виживання.
Герцога пройняв дріж. Вона постійно нагадувала йому про те, що сталося. Не те щоб він мав щось особливе проти вбивств, особливо коли здійснювали їх за його наказом інші люди, а він лише спостерігав. Але власноручне вбивство родича вже сиділо йому в горлі… тобто, подумки виправився герцог, у печінках.
— Саме так, — видушив він. — Між тим, у цих краях, схоже, чимало відьом, і нелегко буде відшукати серед них саме тих трьох, що були на тому пагорбі.
— Всі відьми варті одного фіналу.
— Звичайно.
— Візьми свою долю у власні руки.
— Так, кохана.
Власна доля у власних руках. Він умів брати свою долю у власні руки. Заплющивши очі, він щоразу так і бачив тіло, що скочується сходами… А це ще що? З темного закутка кімнати до Шельметя долинуло ледь чутне дихання, чимось подібне до шипіння змії. Але він був абсолютно впевнений, що вони тут самі. Доля в руках! Сьогодні він уже намагався змити з цих рук кров. Якщо крові на руках не буде, твердив він собі, то можна буде вважати, що нічого не сталося. Він тер і тер, тер і тер, доки не закричав.
В громадських закладах Бабуня почувалася незручно. Вона сиділа виструнчившись, як стоїть солдат у строю, за склянкою портвейну з лимоном, ніби то був її щит проти спокус цього світу.
Тітуня Оґґ, навпаки, з ентузіазмом вливала в себе вже третю склянку, і, як кисло подумала Бабуня, це цілком могло скінчитися традиційним для Тітуні танцем на столі, з демонстрацією спіднього та виспівуванням «Не намахаєш тільки їжачка»[11].
Стіл було всипано мідяками. Вітолер та його дружина сиділи одне навпроти одного й рахували. Це було щось на кшталт перегонів.
Бабуня спостерігала, як пані Вітолер вихоплює фартинги з-під чоловікових пальців. Це була інтелігентного вигляду дама, яка, схоже, ставилася до свого чоловіка так, як вівчарка ставиться до свого улюбленого ягняти в отарі. Складнощі матримоніальних взаємин були знайомі Бабуні лише на віддалі, десь так, як астрономові лише здалеку знайома поверхня далекої планети. Але в неї склалося враження, що дружина пана Вітолера повинна бути дуже специфічною жінкою з бездонними запасами терпіння та організаційних талантів — і дуже спритними пальчиками.
— Пані Вітолер, — нарешті сказала вона. — Чи дозволите ви мені поцікавитися, наскільки плідним виявився ваш союз?
Подружжя нерозуміюче дивилося на неї.
— Вона має на увазі… — почала Тітуня Оґґ.
— Та я розумію, — спокійно відповіла пані Вітолер. — Ні. Хоча колись у нас була дочка.
Над столом ніби нависла невеличка хмарка. Кілька секунд пан Вітолер мав вигляд людини звичайного розміру і набагато старшої. Він незрячим поглядом дивився на купку монет перед собою.
— Розумієте, тут є одна дитина, — сказала Бабуня, вказуючи на немовля на руках у тітуні Оґґ. — І їй потрібен дім.
Вітолери перевели погляди на немовля. Потім пан Вітолер зітхнув.
— Наше життя — не для дітей, — промовив він. — Весь час у мандрах. Щодня в новому місті. І жодної можливості отримати освіту. А в наш час це, кажуть, дуже важливо.
Але погляду від дитини він не відводив.
— А чому йому потрібен дім? — поцікавилася пані Вітолер.
— Бо свого він не має, — пояснила Бабуня. — Принаймні такого, де його прийняли б.
Знову запала тиша. Потому пані Вітолер сказала:
— А ви просите нас подбати про нього, бо доводитеся йому…
— Хрещеними, — швидко сказала Тітуня Оґґ.
Бабуня була приголомшена. Вона б до такого нізащо не додумалася б.
Вітолер відсутньо пересипав з долоні в долоню монетки. Його дружина потяглася через стіл і торкнулася його руки; відбувся безмовний діалог. Бабуня відвела погляд. З роками вона стала видатним експертом у читанні виразів облич, але іноді воліла цим умінням не користуватися.
— На жаль, з грошима тяжко… — почав пан Вітолер.
— Зробимо полегше, — твердо відповіла його дружина.
— Так. Гадаю, ми зможемо. І будемо щасливі подбати про нього.
Бабуня кивнула і сягнула в найпотаємніші глибини складок її мантії. Попорпавшись, вона витягла шкіряного мішечка і висипала його вміст на стіл. На столі з’явилася купка срібла, в яку замішалися навіть кілька крихітних золотих монет.
— Це допоможе подбати про… — вона затнулася, — підгузники й тому подібне. Одяг, іграшки, все таке.
— Причому разів сто поспіль, — пробелькотів пан Вітолер. — Чому ви не згадали про все це одразу?!
— Люди, яких можна купити, зазвичай нічого не коштують.
— Але ж ви нічогісінько про нас не знаєте! — вигукнула пані Вітолер.
— Та невже? — холоднокровно сказала Бабуня. — Звичайно, нам хотілося б час від часу отримувати звістки про те, як йому ведеться. Ви могли б писати нам листи чи щось таке. Але — поставтеся до цього з розумінням — не варто скрізь розповідати про цю історію. Це заради його безпеки.
Пані Вітолер подивилася на двох старих відьом.
— Ви не все нам сказали, еге ж? — спитала вона. — Тут криється якась таємниця?
Бабуня повагалася, а тоді кивнула.
— Але нам краще нічого не знати?
Ще один кивок.
До шинку галасливо зайшли кілька акторів, і Бабуня встала. Акторам притаманно займати весь простір навколо.
— Прошу пробачити, — сказала вона. — Маю інші важливі справи.
— Як же його звати? — спитав пан Вінтолер.
— Том, — не зморгнувши оком, відповіла Бабуня.
— Джон, — разом із нею сказала Тітуня. Вони зіткнулися поглядами. Бабуня перемогла.
— Томджон, — без вагань заявила вона і зникла за дверима.
Там вона негайно зустріла захекану Маґрат.
— Я знайшла скриню, — заговорила та. — В якій лежать усі театральні корони й таке інше. Я запхала нашу корону під самий низ, як ти й казала.
— Добре, — сказала Бабуня.
— Наша корона геть жалюгідна порівняно з іншими!
— Що нас цілком влаштовує, — відповіла Бабуня. — Тебе ніхто не помітив?
— Ні, всі були надто заклопотані, хоча… — Маґрат знітилася й почервоніла.
— Кажи вже, дитино.
— Щойно я відійшла від скрині, як підійшов якийсь чоловік і вщипнув мене… за задок, — обличчя Маґрат стало ясно-червоним, і вона злякано затулила вуста долонькою.
— Та невже? — сказала Бабуня. — А далі?
— А далі…
— Ну?
— Він сказав… сказав…
— Що він сказав?
— Він сказав: «Привіт, кицю, що робиш сьогодні ввечері?».
Бабуня трохи подумала й запитала:
— Стара Тітонька Пташко нечасто виводила тебе в люди, еге ж?
— Ти ж знаєш, у неї завжди ноги боліли, — сказала Маґрат.
— Але вона навчала тебе повивальної справи?
— А, цього. Звичайно. Я мала багато практики,
— Але… — Бабуня завагалася: перед нею лежала незнайома і сумнівна територія. — Але вона ніколи не говорила з тобою про те, як усе починається?
— Тобто?
— Ну, — сказала Бабуня вже майже з ноткою відчаю в голосі. — Про чоловіків і все таке.
11
В оригінальній назві цієї знаменитої серед фанатів Пратчетта пісні («The Hedgehog Can Never Be Buggered At All») слово «bugger» може означати як «обман», так і вчинений у «неприродний спосіб» статевий акт. — Прим. пер.